Попався на очі міліції – напідпитку. Прийшла "бумага" на факультет. Так і так, значить, розберіться – вів себе неналежним чином у громадському місці.
Той невдаха – Сашко Легеза, в п'янстві ніколи поміченим не був, може й не пив ніколи. Тихоня. Нижче трави, тихіше води. Але ж треба! Зайшов до старших дівчат, а ті щось відмічали, налили шампанського хлопцю, може від душі, а може посміятися над першаком. Відмовитися було соромно, не школяр же, дорослий чоловік, студент. От і вихилив з півстакана. Є люди, які п'ють і їх на сон тягне, а є буйні – дай погуляти, повеселитися. Сашко, як не дивно – до останніх. Пішов у парк, там став чіплятися до перехожих, розповідати їм про несправедливість ситого життя в Києві, коли на провінції й ковбаси не купиш. Визвали на нього міліцію. Легеза і їм став лекції читати, що вони справжніх злочинців не ловлять, а тільки за п'яними охотяться. Запевняв, що скоро сам стане їх контролювати, нехай тоді начуваються.
Який міліціонер після такого стерпів би, не написав би до університету?
Коли комсомольські збори дійшли до гарячого, і Сашка "пропісочили" хто тільки хотів та хто дуже старався вислужитися, коли залишалось тільки проголосувати за виключення з комсомолу і викинути з універу – ввалився на милицях, наче на танку, герой-афганець Байда з медаллю на грудях. Таку промову закатав – ніхто перебити не посмів, ніхто не насмілився далі Легезу розпинати:
– Ви шо, таварищі камсамольці, отако, за якісь там сто грам хочете людині долю зламати, викинути наче недопалок. Ви тут життя не бачили. А чули хоч коли-небудь, шо в Афгані солдати випивають перед боєм, шоб ворога не боятися, шоб інтернаціональний обов'язок виконувати? А знаєте: комсомольці на БАМі п'ють, аби не замерзнути. А чи відомо вам, що Сашко випив не просто так, а через травму моральну – дівчина його покинула, не діждалася, поки він граніт науки згризе?
На спробу комсомольського секретаря вияснити у підсудного, чи дійсно таке мало місце, Байда заявив, що нічого Легеза про це не скаже. Від скромності своєї.
На тому й зупинилися. Спас Славік горе-п'яницю. Відбувся той тільки доганою.
В гуртожитку Андрій хвалив Славіка:
– Молодець, Славко! Якби не ти – вигнали б бідного хлопця. Як ти тільки взнав, що його дівчина покинула?
– От чудило! Я твого Сашка двічі бачив, і то – здалеку. А про дівчину… Боюсь, не має він ніякої дівчини… Такий же, як ти – очкарик, звідки в нього дівчина?
– Ти, що – все це придумав, набрехав?.. Ввів в оману комсомольські збори?
– Яку оману?.. Я їх тупо обставив… Чувака з біди виручив. Може не треба було?.. А?.. Шо мовчиш?.. Може краще його травити, як усі?.. Вигнати?.. Чого ти? Кажи… Скажи, шо я начхав на комсомольські ідеали… Ну… скажи… Піди заяви на мене… І Легезі передай, нехай додому збирається…
– Сашка, зрозуміло жалко… Виручив його – молодець, десять раз можу повторити, але ж ти… герой… афганець… і таке дозволяєш… Ім'я своє мараєш брехнею.
– Нашо мені те ім'я?.. Шо з ним робити буду?.. Хлопець зостався, а на ім'я мені начхать. Ім'я… А знаєш, скажу тобі, видам секрет… Зовсім я не герой… ніякий. Зовсім… Поняв?..
– Як то?.. А посвідчення, а медаль?
– Єрунда все… Бою я ніколи не бачив. Привезли нас, мов отару овець, і кинули в наметовому таборі, аби до чужої землі звикали, до гір, пустелі, стрільби… В перший же день накрило снарядом чи міною, навіть не знаю чим. Пряме попадання в мій намет. Розколошматило з десяток і мене з ними. Хто додому в цинку, а кого скалічило отак (тицьнув вказівним на цурпалок своєї ноги). Казали: то ше й не афганці попали, а начебто наші – помилково. Комбат був мужик знаючий – покаліченим вручив по медальці, шоб було з чим додому вертатися. Таке тобі геройство… Поняв?
– Все рівно… ти там був… ранило тебе. Ну не в бою, але ж фактично на війні. А медаль… незаслужено… Це дійсно, виходить, якось неправильно… Жаль, що незаслужено… я тобою гордився. Героєм був для мене…
– Був?.. Значить – прогув… Обійдемося без героя. Може й краще.
Андрій подумав, зважив і вирішив нікому про цю розмову не говорити.
Жанна, прибираючи в хлопчівській кімнаті, знайшла недопиту пляшку вина. Вирішила сховати. Славік відразу виявив пропажу. Без сумніву всякого поклав вину на дівчину:
– Жанка, ми так не договорювались! Хазяйнуй-хазяйнуй, але свої порядки не встановлюй, а то получиш!
– І що ти мені зробиш?.. Я ж, як краще хотіла, сильно вже часто ти в пляшку заглядаєш.
– Сам рішу, шо мені робити. Ти ж мені не жінка. На силу не бери, дарма, шо спортсменка, справимся… Все таки мужики.
– Не сміши… справляться вони… Та я вас одною рукою покладу – обох, ще й зверху сяду.
– Ану, давай! Тільки, якщо здолаємо тебе, то не жалійся – придумаєм, як віддячити, аби носа не задирала.
Дівчина, не задумуючись, кинулася першою в атаку. Повалила Байду на ліжко і справді сіла зверху. Проте, не врахувала сили його рук. Напевно, крутити колеса інвалідного візка – добре тренуються м'язи. За мить все помінялось. Уже Жанна була знизу, однак пробувала копатися ногами.
– Тримай її за ноги! – крикнув Славік до Андрія. – Лягай всім тілом і не дай поворушитися!
Андрій слухняно виконав команду. Дівчина довго борсалася-пручалася, але перемогти двох хлопців не змогла. Коли добре зіпріла – попросила відпустити. І тут Байда показав всю свою підступність… Не встигла Жанна отямитися, як півлітрова банка цукру була всипана їй на спітніле тіло, за футболку. Дівчина відчула: неприємно прилипло, було враження, немовби на спину приклеїли щось.
Жанна вискочила з хлопчачих обіймів, наче на пружині була. Прожогом кинулась до себе, розсипаючи коридором цукор. Такого збиткування вона ще не зазнавала.
В 113-ту заглянув сусід-старшокурсник – Вася Левченко, комсомольський вожак факультету. З порогу наставницьким тоном почав вчити життю в університеті:
– Юрфак – це не просто навчання, це школа політичного досвіду. Юрист повинен бути перш за все політиком. Нам прийдеться відстоювати правові інтереси нашої держави, ми будемо стояти не просто на сторожі закону, а на передньому рубежі боротьби за наш соціалістичний устрій. Не всі готові до такого. Є серед нас і випадкові люди. Потрібно бути пильними і виявляти таких! Може хтось говорить не так, анекдоти полюбляє розповідати про нашу партію, чи її керівників, або веде інший, не наш образ життя. Ви, майбутні юристи, прокурори, судді, не повинні проходити повз таке! В нашому комітеті ми завжди готові будемо вислухати вас і вжити відповідних заходів до тих, з ким нам не по дорозі. Уяснили?
– Це, шо?.. Стучать ти нам пропонуєш? – посмів зауважити Славік.
– Чому відразу стучать? І звідки ти слово це погане взяв? Викинь та більше не вживай. Я пропоную проявляти комсомольську свідомість, показати вже зараз, що ви готові відстоювати комуністичні принципи. Адже вам належить обов'язково стати членами партії. Не буває суддів чи прокурорів безпартійних. Тому те, що ви бачите або чуєте, повинно доходити до нас, до керівництва. Тепер уясни…?
Доказати не встиг. В агітатора полетіла милиця. Він був ошелешений. Всякого, напевно, чекав, проте такого…
– Що ти натворив? Уявляєш, що тепер буде? Він же просто знесе тебе, мов пилинку з піджака, – перелякано схватився Андрій, коли гість покинув кімнату.
– А шо він тут втирає?.. Вербувати нас надумав!.. Ти ба.. Мені ше так в армії замполіт втирав. Там мене хлопці навчили: стукачество – останнє підле діло, на яке може йти людина. То замполіт хоч тихенько це робив, у кабінет свій визивав, щоб ніхто не бачив, а цей нахабно пер, як бик, без всяких там заковирок. Мовби ми якісь жовторотики... Як буде, так і буде... Надіюсь, не посміють обіжати воїна-героя.
– Слухай, ти вже не вперше на цьому спекулюєш. Совість май!
– Хм…То може тре було аби він зробив нас своїми шєстьорками. Цього б ти хотів?.. Спе-ку-лю-єш… А чого не спекульнути, коли інших засобів нема?.. Чого?
Андрій бігав за Жанною по гуртожитку, ловив її в навчальному корпусі університету. Вибачався, як міг – і за себе, і за приятеля. Навіть три гвоздики купив, щоб зм'якшити дівчину. Дуже вже хотів її повернути назад. Десь в душі він, не признаючись собі в цьому, радів, що так вийшло. Мав привід до Жанни приступитися. Без цього, наодинці, – не посмів би. Хлопець весь час згадував, як обіймав стрункі, загорілі, пружні дівочі ноги, торкався їх щокою, відчував легку прохолоду її шовкової шкіри. Це була його перша така близькість із жінкою, її запахом, її притягуючою природою. Це солодко туманило його. Хотілося ще, і ще, і ще пережити такі ж хвилини, такі доторки, відчуття. Тепер Жанна була мрією його потаємних бажань. Він не міг вже викинути її з голови. Волів зробити щось для неї приємне, корисне, важливе, аби тільки вділила йому увагу.
Хто б міг подумати: Славік Байда переживав майже такі ж відчуття. Дівчина теж поселилася в його голові. Тільки бажав він її по-другому, ніж Андрій – по-чоловічі, по-дорослому. Хтів, не як неземну істоту, а як жінку. Корив себе за невдалий жарт і боявся, що Жанка не простить.
Проте вона прийшла... З тиждень не показувалась, зобіжалася, навіть раз видала Андрієві на його моління пробачити: "Напевно краще було б, якби вже зґвалтували!", чим перевернула хлопцеві мозок, ніби поставила його вверх ногами, заставила задуматися, яка виявляється незрозуміла-нерозгадана дівоча сутність. Добре, вточнила, що жартувала так.
Жанці були раді. Стали носитися, мов зі скляною. Тепер боялися поворухнутись не так. Скучили за нею.
Дівчина в мислях підмітила, що тепер стало краще. Якось по-новому. Ніби щойно познайомились, ніби перезарядили батарейку.
В нових відносинах у кімнаті висіли любовні флюїди. Хлопці оцінили жертву Жанни, її перемогу над обідою, її милостивість до них. Від цього неначе потрапили в залежність, у невелике рабство до дівчини. А вона зуміла пройнятись: як це приємно бути великодушною, як це, виявляється, може бути хороше: прощати.
Удача не приходить одна. Не встигла вернутися в компанію хлопців Жанна, а вже майже за нею і Вася Левченко привалив. Прям чудо нежданне. Замість того, аби справді розмазати Славіка наче мармелад по скибці хліба, він вирішив з ним помиритися, знайти спільну мову. Мабуть допетрав, що краще героя не зачіпати – хто його знає, що з цього вийде, такі ж на дорозі не валяються.