Щоправда, нервове піднесення, гра темпераменту потрібна і для прозаїка та — без майстерного підготування теми, воно матиме наслідком натхнення полову, в найкращім же випадкові — пляшку горілки.
Отже, треба вибрати собі тему для новели. За роман я сей час не говоритиму, роман написати і важче і легше, ніж оповідання, це зовсім інакша справа.
Найкращі теми для новели — це ті події, що автор сам їх пережив або дуже гостро відчув. Саме через це і вигідно, щоб новеліст мав великий життьовий досвід. У статті про тургенівське оповідання "Касьян с Красивой Мечи" я подаю коротко вказівки на кардинальні теми, ті, що їх читачі вважають за серйозні та цікаві. Хоч і сказано було, що декан Джонатан Свіфт спромігся б файно написати хоч і про "держак до щітки" (broomstick), та сказала це одна деканова коханка про другу деканову коханку. Отже, про око людське можна взяти й "держак до щітки" за тему, та тільки це буде або символ, або облямівка, а не сама тема.
З тези "пережиті теми" виходить, що, бувши книжковим гробаком (bookworm), ніяк не можна братися за оповідання з робітничого життя, а приїхавши вчора з хутора, не варт розробляти міські теми.
Для українського новеліста справа ще утруднюється мовним моментом: реальне місто і фабрика, особливо на Лівобережжі, розмовляють не тою мовою, якою писав Борис Грінченко, отже, перед прозаїком стоїть трудне й делікатне завдання передати нюанси і характер цієї реальної мови, зостаючися по змозі у рамцях літературного язика, але й виходячи з них при потребі. Це добре умів робити Винниченко, колись один з найперших пролетарських письменників. За це ж саме його так не люблять історики літератури і вчителі словесности, пускаючи поговір про його "погану" мову.
Вибираючи тему, треба вміти її розміряти. Є теми завеликі для оповідання, такі, що зробили б річ дуже сухою і схематичною, коли б їх утиснути в рамці однієї новели. Навпаки, деякі теми самі по собі ще не достатні для оповідання, не можуть становити сюжета новели. Одна молода письменниця розповідала мені, що має написати оповідання. На запит, чи вона вже виготувала сюжет, вона одповіла, що сюжет уже готовий і треба тільки взятися до писання.
Який же був той сюжет? Ось який: селянський хлопець хоче вступити до комсомолу, а батько не пускає.
Так от, це ще не сюжет. Це ще й не тема. Самої цієї ситуації не досить для новели. Щоб можна було вважати її за тему, треба її ще розробити конкретно. Навіть коли це не абстрактна думка, а спостережений автором чи на собі, чи на знайомих людях конкретний випадок — треба його розробити структурно. Щоб дати вражіння закінченосте, треба насамперед винайти кінець, розв'язку.
Розв'язка
Найповніший, мабуть, спосіб забезпечити собі хорошу фабулу, це наперед розробити кінець. Едгар По каже, що Дікенс у листі до нього звертав Поєву увагу на те, що Годвін, мовляв, написав свого "Калеба Вільямса" ззаду наперед, і далі Е. По каже, що хоч саме "Калеб Вільямс", на його думку, може, написаний і не зовсім так, але що кожний добрий майстер бере цей спосіб за основу. Цитую По:
"Абсолютно ясно, що кожну фабулу (plot — власне, інтригу), варту опрацювання, треба розробити аж до розв'язки раніше, ніж братися до пера. Тільки ввесь час оглядаючись на розв'язку, ми можемо надати фабулі конечний для неї вигляд послідовности, чи причиновости, скеровуючи всі інциденти, а головне тон, скрізь і всюди на те, щоб він гармоніював з розвитком задуму.
Я гадаю, що в звичному способові конструювати оповідання (story) є корінна помилка. Або тезу дає історія — або якась сучасна подія — або принаймні автор сам береться до роботи, комбінуючи надзвичайні епізоди, щоб (отак) утворити лише основу свого оповідання — лагодячися взагалі заповнювати описами, діялогом чи авторським коментарем усі ті дірки поміж подіями чи дією, які можуть з'явитися на що-кожній сторінці.
Я, навпаки, волію починати з обмірковання ефектів. Маючи оригінальність на увазі, бо самого себе дурить той, хто насмілився б нехтувати таким очевидним і приступним джерелом цікавости — я передусім кажу сам собі: який саме ефект я виберу при цій нагоді з-посеред незчисленної сили ефектів, що їм підлягають серце, розум чи (загальніше кажучи) душа. Вибравши новелу спочатку, і яскравий ефект по-друге, я починаю міркувати, чи можна дану річ зробити засобами пригод, а чи тону, себто, чи взяти банальні пригоди в оригінальному тоні, чи навпаки, а чи оригінальні пригоди в оригінальному ж тоні, я починаю шукати навколо себе (чи, може, радше в собі самому) таких комбінацій подій чи тону, котрі найкраще допомогли б мені сконструювати отой ефект". Отак винайшовши тему чи її розв'язку, як це радить один з найкращих щодо сили своєї оповідачів усесвітньої літератури, ми беремося розвивати фабулу. Нижче ми подамо один приклад розвивання фабули, а зараз укажемо на один спосіб знайти нову тему — спосіб, що ми його не дуже радимо новакові, — бо йому вигідніше, як указано вище, брати або пережитий, або сильно відчутий матеріал з життя.
Гра в кубики й картки
Щоб, так сказати, сотворити тему з нічого чи вигадати підсобну тему для основної, що вже є, є багацько способів.
Чи не найзручніший з них такий: береться дерев'яні кубики, наклеюється на них сімейні фотографії чи, коли їх неохота різати, надписується прізвища та імення якихось осіб і їхня професія. Потім оті кубики змішується і кидається на стіл. Далі треба подивитися, в яку комбінацію склалися кубики з прізвищами і чи не дають вони натяку на якусь ситуацію чи якусь історію.
Щоправда, більшість письменників настільки соромлива, що замість кубиків з фотографіями уживає картки з написами, але на це не треба зважати. Все одно й картки ті письменник старанно ховає від публіки, стурбований тим, щоб не порушити фікції божественности мистецтва. Та по правді сказати, ніякого сорому в тім немає, так само як не сором нам уживати рахівниць, машинок для писання і таке інше.
Так чи інакше, але з того, хто не заведе собі карток з усякими словами, анекдотами, коротесенькими характеристиками, життьовими штрихами, назвами місцевостей та прізвищами (я знав одного молодого, дуже доброго новеліста [11][11], що акуратно записував у книжечку всі назви хуторів, річок та заток, що доводилося йому повз них проїздити), хто, отже, не заведе собі таких карток, з того зроду-звіку не буде доброго новеліста. І нехай не покладається на свою пам'ять; найкраща голова не зможе без такого зовнішнього імпульсу, як якийсь клаптик паперу з кількома словами, пригадати потрібні епізоди та деталі епізодів. І хоч, наприклад, назви дуже легко вигадувати, та означений вище молодий новеліст повну мав рацію: справжня назва якось дуже вабить людину, вона ніби має свій якийсь запах. Нехай це цілковита ілюзія, але ж на ілюзії збудовано все образне мислення [12][12].. Нема чого силувати себе там, де, навпаки, треба віддаватися образній стихії.
Прізвища героїв
Отже, в згоді з даною вище порадою всамперед використовувати факти життя, радимо, пишучи новелу, надто ж розроблюючи фабулу, полишати справжні прізвища тих осіб, що брали участь у життьовій події, щоб легше було собі їх уявляти. Тільки зовсім написавши новелу, треба позамінювати прізвища на вигадані. Навіть Лев Толстой (що поруч з Достоєв-ським становлять інтернаціональний кадр у російській літературі, дуже відомі закордонному читачеві), щоб яскравіш уявляти собі, під час творення, дієві особи роману "Війна і мир" полишав цим особам прізвища, тільки трохи відмінюючи їх. Болконський, Безухов, Курагин — це ж Волконський, Безбо-родько, Куракин, а імення автор їм позалишав справжні.
Ілюзія яскравости
Життьові матеріяли — надто те, що ми пережили самі, мають, одначе, тенденцію заводити нас у оману — ось по якій лінії. В силу тієї самої психологічної особливосте, в силу котрої ми здатні без кінця розповідати стороннім людям про себе, свої перемоги, свої любовні справи, свої діла, в силу цієї самої особливосте нам частенько видаються цікавими такі наші пригоди, що дуже мале вражіння справлять на нашого читача. Ми охоче розглядаємо самих себе в дзеркалі й вивчаємо свою фотографію, та вже доведено, що ми бачимо в таких випадках сильно ідеалізовані образи й нездатні оцінити себе об'єктивно.
Та на інших людей пригоди нашого життя і риси нашого обличчя справлятимуть вражіння, лише постільки вони добре сконструйовані. Пригоди й обличчя партацької роботи публіки не причарують. З другого боку, ясне діло, дуже рідко пригоди складаються якнайкраще — на це, власне, стільки ж шансів, як на те, що, беручи поспіль карти з колоди, ви взяли б заспіль усю масть, починаючи з двійки і аж до туза. Для цього колоду треба попереду самому розікласти — ось так само треба розікласти факти нашої пригоди.
Приклад обробки життьової теми
Один письменник [13][13] дізнався про такий факт: на вулиці робітничого кварталу в Харкові жила під час денікінщини мати з дівчиною-дочкою. Якось денікінський офіцер, що стояв у них на квартирі, увечері, зоставшися з дочкою сам-на-сам, зґвалтував її. Дівчина після цього втекла з дому.
За кілька місяців, коли вже дснікінців вигнано з міста, дівчина повернулася до матері. Та сказала їй, що вона найняла якомусь хлопцеві доччину кімнату. Ввечері з'явився той хлопець — і що ж! Це був він, той самий денікінський офіцер. Через кілька місяців вона вийшла за нього заміж.
Як бачить читач, у цім факті з боку структурного є та хиба, що в якімсь місці авторові доводиться сказати: "Минуло кілька місяців". Крім того, цей факт є, як кажуть у нас критики, ідеологічно невитриманий.
Подивіться тепер, що зробив з цього факту письменник.
У містечку живе єврейка з сином, йому щось із шість років. Цей син не може балакати, він німий. Коли мати його пестить, він намагається вкусити, коли вона хоче його покарати, він лягає, щоб його побили. У містечку являється комерсант Макар і через таку тьотю Берту робить матері пропозицію піти до його в найми.