Як будується оповідання

Він зостається при тій думці, що мистецтво — це щось високе… святе… так не схоже на земні діла й ремества… таке чисте… кришталеве, як спів соловейка в місячну ніч під зоряним небом.

Коли так, то мені з ним не по дорозі. Хай тоді йде в науку до істориків літератури, а для мене чесність і ясність — найдорожче. Мистецтво є ремество, не таке почесне, правда, як шахтарство та слюсарство, але все ж таки воно може бути цілком чесним і поважним ремеством без шахрайства і попівства. Як у всякій справі, головне тут — робота. Мистецький "геній" на 4/5 складається з роботи і на 1/5 з хисту. Хто ж хоче не працювати, а "натхненно писати" одразу, як мене недавно порадив один хоч і маститий, але дурний письменник, той хай забирається к… історикам літератури. Там натхнення дуже в моді, а знання, культурности й роботи з людей не правлять. Мабуть, що є й такі пристойні письменники, що працюють отак, не з'ясувавши собі природи мистецтва і його ролі, а тільки почуваючи її нюхом. Та куди вигідніше одразу все вияснити — така засада дасть глибшого, оригінальнішого письменника.

Що таке література

Насамперед треба застерегти, що слово "література" має два значіння. Одне — белетристика, художня література і друге — всяке друковане слово. Звичайна річ: медичні розвідки, газетні статті, написи на парканах, візитові картки і статті Гадзінського — все це література, та це не художня література. Якщо ви зустрінете когось, хто почне вам доводити, що все це явища одного порядку, то знайте, що ви маєте діло з фокусником і фармазонщиком, і стережіться: він в одну секунду вам доведе, що акушер теж художник, а агроном теж композитор, і тоді розберіться.

Література (белетристика) це є мистецтво слова. Слово ж є передумова і всієї наукової діяльности людини. Саме це і призводить до плутанини понять. Ріжниця між ними та, що література це "вигадка" ("іїсііоп", як кажуть англійці, розріз­няючи "Псііііоиз" і "зсіепііїїс" літературу).

Слово    

Словом література користується у троякий спосіб: або як зву­ковим словом, або як словом-образом, або як словом-терміном. Як їх розрізняти, про це буде трохи нижче. Наукова думка ко­ристується словом тільки як словом-терміном. Пісня, навпаки, ставить слово у звуковий музичний ряд. Таким робом, місце літератури поміж музикою й науковою думкою буде таке:

Музика

Звукове слово (Слово-образ) Символ

Композиційний мотив

Композиційна конструкція

Абстрактна (філософська) ідея (Мораль)

Наукова думка (логіка)

Вершечком своїм цей ряд зіходиться з музикою (на підставі чого я раніше переоцінював близькість поезії до чистої музики), корінцем своїм він зіткається з публіцисти­кою і популярною науковістю, (на підставі чого дехто плу­тає белетристику з медициною або політекономією). Той, хто шукає в белетристиці "ідеї", потрапив не в ті двері — хай стукає до науки, той, хто в прозі вбачає головне "звуковий жест" (як часом опоязівці), теж правильно аналізувати речі не зможе.

Поезія тепер відрізняється від прози трьома моментами: І) римою, 2) метром (розміром), 3) мовою (стилем). Коли кому охота заплутувати справу, користуючись переходовими сфе­рами поміж ґатунками ремества, він, звичайно, може вказа­ти, що є твори, які виходять під заголовком "Поезії" або "Со­рок поем", але не мають ні рими, ні розміру, ні будь-якого стилю. Та, ясне діло, папір усе стерпить — ми ж говоримо про типові ознаки мистецтва нашого часу, бо, скажемо, в стародавніх германців не було рим, а були алітерації, а в рим­лян поезія різнилася від прози штучними наголосами.

Буває, що проза користується поетичною мовою (стилем) і почасти метром. Це так звані "вірші в прозі" — себто текст не досить організований ритмічно і звуково, щоб бути віршем, і не досить організований фабульно, щоб бути прозою. Явля­ються оці виливки внаслідок великих ліричних потуг при не­достатній поетичній потенції автора (порівн. вірші в прозі Тургенєва, а також "Чуден Днепр" Гоголя, його ляндшафти, у Ко­цюбинського "Хо"). На превеликий жаль, отаке можна часто читати в наших молодих письменників. З погляду компо­зиційного це просто нестриманість, істерична розперезаність, кисіль, не зв'язаний ні формами прози, ні формами поезії. Єди­на вказівка, яку тут може дати порадник, це остерігатися віршів у прозі і або ж довести діло до вірша, або ж (коли це можна) організувати даний матеріял у новелу.

Поетичний та прозаїчний язик взагалі

Поетична мова різниться від прозаїчної словником і складнею. Через більшу концентрованість, випнутість слова в по­езії, у ній добір слів куди важніший, ніж у прозі [7][7]. Насамперед поетична мова вживає інших слів, ніж проза. Утворюючи нову поетичну мову в українській літературі, Семенко заводив русизми, а Йогансен і Хвильовий розкопували діялекти. По­езія мало користується словом-терміном і то, як на глум, трак­тує його як звукове. Порівн. у Хвильового:

"Мандарини із Мальти везуть".

Були б "апельсини" — була б не Мальта, а, може, якась Абісінія.

Спробую показати різницю між словом-образом і звуко­вим словом на рядкові з свого вірша.

І Див свінув і день

Озвався в дубі.

Тут в "дубі" є звукове слово і народилося від слів "Див" та "день". Але далі "світ вечірніх злив — Проллявся з сонця-дуба". "З сонця-дуба" є вже слово-образ, хоч і родилося воно від "в дубі" — слова звукового. А в реченні "ясени, берези, клени, дуби" дуби є слово-термін.

Це є основна словесна відміна поезії від прози; звукове слово в прозі так мало потрібне, як слово-термін у поезії; сло­вом же образом користуються обидва мистецтва. Але й самі кадри слів неоднакові у поезії й у прозі. Поезія більше тя­жить до архаїчних слів, до високого штилю. Англійська мова має цілком відокремлену низку поетичних слів, частина з них вимовляється в поезії інакше, ніж у прозі. Німецька поетич­на мова мала дієслівні форми до недавнього часу не такі, як проза. Українська поетична мова не полюбляє дієіменників на "ть" і стягнених форм ІІІ-ої особи "співа, балака". Тільки дуже вироблена рима й дуже цікаві метри дозволяють нам уважати речі Маяковського за поезію — та багато людей ще й досі через його розмовний язик (колоквіялізми) не відчува­ють віршів у його речах.

Прозаїчна і поетична складня

Проза розставляє слова так, як того вимагає композиція, а поезія — як того править розмір. Оця штучність поетичної складні (без якої не обходиться і Маяковський — у римах) подекуди (у "віршах у прозі" головне) заноситься і в прозу. Там ця складня справляє дуже ідіотське вражіння. Ніколи не пишіть прозою так:

"І побачив він море сліз і крови. І в морі тим..."

Отак можна писати тільки на глум, сміючись, наприклад, у фейлетонах чи в гумористичних місцях оповідань.

Мова і стиль у прозі

Хоч і не так, як для поета, але і для прозаїка володіти язи­ком і стилем — основне діло. Що це значить?

Це значить уміти знаходити словесні засоби в кожному конкретному випадкові. Це значить уміти писати то гарною, то негарною, то "чистою", то "нечистою" мовою, це значить володіти всіма, а не деякими мовними засобами даного язика.

Насамперед, кожна новела має стільки мов, скільки є в ній дійових осіб + 1. Ця 1 є автор. Дійові особи балакають усякими мовами в залежності від потреб фабули, розвитку дії і їхньої власної типізації. Смішно буде, коли в вас дядь­ко буде балакати як бухгалтер, а революціонер як семіна­рист, а тим часом у молодих письменників це часто буває. Ще гірше, коли дядько буде балакати як агроном з попу­лярної брошури, а революціонер — як агітаційна листів­ка.

Але про це ледве чи варт довго розводитися, це-бо оче­видно і по всіх книжках стоїть на чільнім місці. Куди цікаві­ша справа з мовою авторською, з отим: + 1.

1

У добрій прозі не тільки всяка дійова особа, але всяка річ має свій діялект, усякий відтінок настрою має свій словник. Дієві особи балакають в оповіданні, а за речі та інше балакає автор. Він же виступає у проміжні моменти, організуючи рух в оповіданні. Авторський текст можна назвати ремаркою, а в оповіданні ця ремарка займає більше місця, ніж розмови дійових осіб та їхні думки.

Було б величезною помилкою думати, що як тільки автор узяв собі слово, він уже може говорити як псалтир, або деше­вий збірник анекдотів, або вчитель словесности. Отут саме найбільше треба такту і засобів мовних. Одного стилю і тут немає і не може бути. Всякі звички чи рецепти "правильної мови" треба рішучо покинути.

Як же вивчитися мови настільки, щоб бути добрим нове­лістом?

Ледве чи це питання правильно сформульовано. Кожен письменник одночасно є творець мальовничих засобів, отже, і творець мови. Треба знати мову досить, щоб мати змогу її утворювати. Для цього треба студіювати мову добрих пись­менників, треба любити словники й копатися в них, мати книжечку і записувати там усяке метке слово, сказане при нагоді, аналізувати вражіння від суто словесних комбінацій і робити нові комбінації на загадані собі попереду ефекти.

Підручник мови для прозаїка

Підручника мови для прозаїка не існує. Прозаїк повинен знати елементарну граматику, трішки знатися мусить на складні — та не настільки, щоб повірити в її абсолютність, і головне — читати авторів і словник.

Одну мовну аналізу, доконечно потрібну в писанні опо­відань, новеліст повинен проробити цілком самостійно, бо ні один підручник не каже про це ні слова.

З деяких причин мова наших установ, професорів, кни­жок, документів придбала своєрідні риси отакого собі роз­рощення, махрового буяння. Аналізувати самі причини я не маю тут змоги. Уплив старої російської офіціяльної мови, розрахованої на те, щоб маси її не розуміли, наслідування "вищим" класам, пишання незрозумілими словами, бажання виявити свою неймовірну освіченість були складали частину отих самих причин.

А от їхні наслідки:

"...Робітникам видано спеціальні окуляри для попереджен­ня можливого пошкодження очей, що тут трапляється".

Знову ж я не маю можливости показувати число порожніх слів у тім реченні й доводити його абсолютну непристойність. Хай сам читач зробить це для себе.