Але я "поговорила" з нею по-своєму. І не тому, що дуже хотілося сидіти з Вадиком. Ми й познайомилися з ним тільки тоді, в класі, під час отієї сутички. Зате Зойку Золотенко я знала давно, ще й по секції художньої гімнастики міського Палацу піонерів. Вона й тоді чимало розповідала про свій клас. А тепер, дізнавшись, що навчатимуся в їхній школі, виклала все, що накипіло на душі. І про Жорку Глудова, і про всю класну пупо-еліту, про "непотоплювану відмінницю" Нелю Ковальчик, котра примусила подругу пересісти на інше місце, щоб тільки мати змогу постійно списувати у Вадика Вірича.
Та найбільше мене вразило ось що: з її розповідей виходило, що 6-А виявився безсилий проти "пупо-еліти", яка робила що їй заманеться, створюючи в класі просто-таки нестерпну атмосферу. А класний керівник вдавала, що нічого не відбувається, що її "зоряні школярики" — це вона так називала своїх учнів — чемні, виховані і живуть, втішаючись своїм щасливим дитинством. Ще б пак: ні в останній чверті минулого навчального року, ні зараз, за половину вересня, в класі не з'явилося жодного невстигаючого! Одне слово, все гаразд, всі задоволені. Недарма Зойка і Леся Журавська, та геть усі, кому тільки випадало говорити в моїй присутності про Ганну Степанівну, були впевнені, що їхня класна — талановитий, добрий, а головне, "помірковано вимогливий" педагог.
Може, так воно насправді й було. Одначе мені особисто здалося, що вона живе у своєму, вчительському світі, а клас — у своєму, учнівському. І якщо ці два світи й сполучаються між собою, то хіба що якоюсь там педагогічною "чорною діркою", наче сусідні галактики. Це якщо "чорною діркою" вважати наш багатостраждальний класний журнал. А ще в мене склалося враження, що ця літня вчителька з лагідними, вічно всміхненими очима й досі оцінює школяриків за тим шаблоном, якого витворила для себе колись-там, у шістдесяті роки, в пору своєї молодості. Вона й не помітила, що й школа, й учні стали іншими, начитанішими, ерудованішими, та, водночас, розкутішими у своїх поглядах і діях. А ще... недовірливішими. Ну а щодо невихованості й нахабства, то нахаби на зразок Жорки Глудова та Майки То— карчук, існували, мабуть, в усі епохи. І все ж таки, все ж таки... Наша Ганна Степанівна дуже погано уявляє собі, які ми насправді, її "зоряні школярики" з шостого "А".
Все це, — дуже делікатно, звичайно — я намагалася пояснити Ганні Степанівні. Потім своє бачення престижного класу виклала й Зойка Золотенко, яку вчителька теж запросила на цю розмову.
Вчителька вислухала нас напрочуд спокійно. Хоча те, про що ми говорили, повинно було дуже й дуже стурбувати її. Та досить скоро я впіймала себе на тому, що починаю розуміти причину дивного спокою. Вислуховуючи нас, Ганна Степанівна не так з'ясовувала для себе ситуацію, що склалася в класі за час її хвороби, як придивлялася, пізнавала нас самих. Я весь час не могла позбутися відчуття, що з кожною фразою, мовленою про наших однокласників, учителька дізнається щось надзвичайно цікаве (і можливо, не зовсім приємне для нас) і про мене та про Зойку. Це відчуття поступово остуджувало мене, примушувало ставати мовчазнішою і, зрештою, замкнутися в собі. Хоча зі мною таке трапляється надзвичайно рідко. В моїй присутності будь хто може почуватися невпевнено, але щоб розгубилася і знітилася я!.. Принаймні так вважає моя мати. А вважає тому, що не вміє уважно вислуховувати. Як це вдається Ганні Степанівні.
— Знаєте, я не впевнена, що все виглядає аж так трагічно, як це уявляється вам, зоряні мої школярики, — стиха мовила класний керівник по тривалій паузі, яка засвідчила, що красномовство наше вичерпане до останньої межі. — А ви теж не повинні трагізувати ситуацію.
Ганна Степанівна пригадала щось своє і замислено всміхнулася. Усмішка в неї була чарівна. Молодила її років на двадцять. Вже на чому на чому, а на усмішках я, здається, тямлюся.
Ми сиділи за столом, що стояв посеред кімнати з ущерть набитими книжковими полицями замість стін. Ясна річ, стіл виглядав безнадійно старомодним. Мереживна скатертина на ньому і старовинна ваза з пастушкою на рапатому боці — теж. Зате він був... круглим! І почувалися ми за ним на рівних, наче дипломати на важливих переговорах.
— Але вважати, що в класі все гаразд, ми теж не можемо, — невпевнено якось проказала Зойка. Несподівана реакція вчительки збила її з пантелику.
— І все ж таки нічого особливого не станеться, — всміхнулася вчителька. А була мить, коли здавалося, що ми остаточно переконали її: в класі діється щось надзвичайне, клас морально гине. — Ось побачите. Одразу після інституту мене "нагородили" п'ятим класом. Повірте, тоді мені здавалося, що жахливішого класу не можна й уявити собі. Та що там! Я була майже переконана, що то якийсь лихий чоловік навмисне зібрав найпослідущих непослухів з усього міста і звів у мій п'ятий "В". Щоб убити в мені любов до школи, до самої професії педагога. Що тільки я не вигадувала, до яких педагогічних прийомів не вдавалася! Все дарма. І в шостому вони анітрішечки не змінилися. І в сьомому — теж. Тільки у восьмому я нарешті пройнялася довірою до них. Тільки у восьмому, здається, завоювала сякий-такий авторитет. А тепер ось гляньте сюди... — Вона відчинила секретер і видобула звідти товстий альбом. На золотавій пластинці, закріпленій на ньому, було вигравірувано: "Мій перший 5-В". — Розпікаючи своїх учнів за поведінку і двійки, я сотні разів переконувала себе і їх, що нічого путнього з них не вийде. Проте не здавалася. Не здавалася, ось у чому річ. Не тільки їх намагалася вчити, але й сама вчилася. Не тільки їх виховувала, сама перевиховувалася. — Ганна Степанівна зітхнула, помовчала. Відкрила альбом. — А тепер, ось уже впродовж двадцяти п'яти років, збираю вирізки з газет, листи, афіші... Одне слово, все, що здатне хоч якось характеризувати отих моїх перших п'ятиклашок. До речі, ось вони всі. Це в мене одна-єдина така фотографія.
Гурт хлопчаків і дівчаток у досить химерному, як на сучасну моду, одязі, що обступив молоду золотоволосу вчительку (виявилося, що в молодості Ганна Степанівна була досить вродливою — хто б міг подумати?) радше скидався на гурт безпритульних, або дитячу футбольну команду, що програла п'ять матчів підряд у першості з "дворового" футболу.
— Це ми сфотографувалися через тиждень по тому, як я стала класним керівником, — пояснила вчителька. — Як давно це було, — замріяно додала вона. І мені здалося, що зараз Ганна Степанівна з задоволенням повернулася б у клас до того її п'ятого "В".
Далі ми побачили ще кілька групових фотокарток: на березі моря, в турпоході, біля ялинки... Одначе там уже був не весь клас. А потім раптом з'явилися хлопці в курсантських шинелях, якийсь молодий чоловік в окулярах і в шапочці лікаря, капітан торгового флоту з дружиною, яка здавалася поряд з ним дівчиськом-підлітком, та симпатичним хлопчиком-товстунем на руках.
— Сьомка Вожченко... — замилувано прокоментувала Ганна Степанівна. — Давно не пише, халамидник. Але минулого року натрапила ось на цю замітку в обласній газеті. Суховантажний капітана Вожченка першим прийшов на допомогу норвезькому рибопромис— ловику, що зазнав авари в Південній Атлантиці. Ось так. Приємно, правда? А в сьомому класі Сьомку Вожченка хотіли виключити зі школи — він мало не побився з учителем фізики, який образив на уроці Галинку Роднюк. Влетіло мені тоді за Сьомку. Цілий рік в най— безперспективніших проходила. На всіх зборах і нарадах про мене говорили, як про вчительку, котра "не усвідомила вагомості свого покликання". — Ганна Степанівна іронічно зітхнула і знову загадково всміхнулася. — Проте Сьомку я все ж таки відстояла. От тільки примусити вчителя вибачитися перед Галинкою так і не зуміла. Хоча неправий був саме він, учитель.
— Ну а Галинка?.. Де вона тепер? — лиш на якусь мить випередила мене з запитанням Зойка.
— Та оце ж вона і є, наша Галинка Роднюк, — показала вчителька на дружину капітана. — І теж ціла історія. Одразу після десятого Семен і Галинка вирішили побратися. Батьки, природно, сполошилися. Галин— чин батько навіть узявся за ремінь: ранувато, мовляв. Треба вчитися. От ці двоє й прибігають якось увечері до мене. За порадою. А я... Ну що я? Сама ж тоді ще була незаміжньою, хоч давно час було. Розумію, що як педагог повинна відмовити їх: "Послухайтеся батьків, не поспішайте, повчіться, набудете професїї, тоді вже й про сім'ю подумаєте..." Розумом усе це я, звичайно, розуміла. А серце щемить: раптом життя їх складеться так, що шляхи розійдуться? Раптом потім доля не зведе їх? Тому й сказала: "Послухайтеся мене, мої зоряні школярики: робіть так, як вам серця підказують. Одне тільки пам'ятайте: щастя завжди приходить в парі із труднощами. Отож будьте готовими до них".
Потім і батьки, і колеги докоряли мені за це напутнє слово. Були впевнені, що я могла переконати їх не поспішати, не робити дурниць. Е, та що згадувати?.. Як би там не було, а через два дні мої школярики подалися до якоїсь родички в Миколаїв і невдовзі, щойно Семен став курсантом морехідного училища, побралися. Тепер у них троє дітей. Сама Галинка — це вона писала листи — про щастя своє і слова не мовила, проте я впевнена: вони щасливі.
Так, одну за одною, вчителька прокоментувала всі інші фотокартки. І коли перегорнула останню сторінку, мені здалося, що це закінчилася якась захоплююча книга — книга буття зоряних школяриків із п'ятого "В".
— Щоразу, коли мені починає здаватися, що клас, який я веду, — найгірший, найнеслухняніший з усіх класів школи, я гортаю альбом. Гортаю, згадую... і поступово до мене знову повертається віра в мій клас. Ото ж хочу, щоб і ви теж час од часу згадували цей скромний альбом.
— А давайте принесемо його в школу. І погортаємо разом, під час виховної години, — запропонувала я.
— Гадаєте варто зробити це? — замислено всміхнулася Ганна Степанівна.
— Хіба ні?
— Можливо, й треба принести. Але тоді Вадик Вірич матиме повне право звинуватити мене в "нав'язуванні стереотипів". Або ще в чомусь. Адже він у нас за "вільний розвиток особистості, без будь— яких наслідувань"...
— Ну з Вадиком ми ще поговоримо, — дещо запізніло додала Зойка, бо теж чомусь задивилася на мене.
— Ну що ви? Що ви? — погладила нас обох учителька.