А поки що ми визначили, хто над ким із ветеранів має шефствувати. Ясна річ, не сам, а зі своєю командою, яку ще треба створити. Зойці і Сашкові випало допомагати колишньому залізничнику, Льонці — матросу буксира. Леся, звичайно, викликалася допомагати художникові. Ну, а нам з Вадиком залишилася Марія Захарівна. Втім, я одразу ж вирішила, що познайомлюсь з усіма ветеранами. А ще ми домовилися, що будемо записувати все те найцікавіше, що кожен із ветеранів розповість нам про своє воєнне життя.
IV. Вадик Вірич
1
Саме час розповісти дещо докладніше про наш 6 "А" та про те, як Женька Гайдученко з'явилася у нашій школі і як у класі сприйняли її появу.
Це було минулої осені, десь усередині листопаду, в один із тих останніх теплих днів, коли вже навіть яскраве сонце не здатне розтопити свинцеве плесо лиману. Я запам'ятав, який цей день був сонячний, тому що з першого знайомства хотів запропонувати новенькій утекти з уроків і гайнути на лиман. Хоча й досі не можу зрозуміти, чому втікати хотілося саме з нею. Втім, я захопився. А перша зустріч Женьки з класом відбулася так.
До дзвінка залишалося ще хвилин десять, і біля шостого "А", як завжди, розгортав свої декорації "театр абсурду". Нічого не вдієш: перед першим дзвінком та під час великої перерви коридор поблизу нашого класу неодмінно перетворювався на сцену, на якій пупо-еліта безталанно грала одну й ту ж виставу. І глядачами її, хочеш — не хочеш, змушені були ставати всі ми.
— Ов-ва! Пані Зося пливуть, — манірно гугнявить Майка Токар— чук, побачивши пишноволосу Зойку Золотенко. Зойка — найздібніша в класі, і, чесно кажучи, я навіть потихеньку заздрю їй. Іноді природа на диво нерозсудлива: ну навіщо дівчині (до того ж надзвичайно вродливій — чого вже там!) такий наскрізь фізико-математичний мозок? Без потреби він їй — чесно кажу. Щоправда, кращим "фіз— матиком" класу все ж таки вважають мене. Але сам я добре розумію: по-справжньому талановита у нас тільки Зойка. Інша річ, що не розуміючи цього, вона не захоплюється по-справжньому ні фізикою, ні математикою. — Ні, ви тільки погляньте на цей светр! Божечкужмій— жеж, я випаду з вікна. Цирк Шепето. Жодна комісіонка не оцінить цю свитину й на карбованця. Жорж, кинь з цього приводу й свої п'ять копійок...
Жорка Глудов манірно, мізинцем, підбиває вгору фірмові захисні окуляри і, супроводжуючи Зойку — яка намагається пошвидше проскочити повз трійцю, що воронячою зграйкою всілася на підвіконні — насмішкуватим поглядом, голосно плямкає, випускаючи пузир жувальної гуми.
О, так, цим усе сказано! Жорчина зневага до всього, що тут відбувається, вже сягає тієї межі, коли слова просто зайві. Не дивно, що й емоцій своїх у таких випадках Глудов майже не висловлює. Цілком вистачає коментарів "джинсових дівчаток" (це Жорка так говорить про них — "мої джинсові дівчатка"), А він — всього-на-всього тихий добропорядний цинік. Його справа — забезпечувати дівчаток жувальною гумкою та презирливим поглядом "убивати" кожного, хто наважиться їм суперечити або спробує всовістити. І тільки в хвилини найвищої емоційної напруги, коли навіть він уже не в змозі стримати своїх емоцій, Глудов на мить перестає плямкати і, в'їдливо посміхаючись, прорікає: "Пле-бе-ї!"
— Ой, а кого я вчора бачила! — ставить нову платівку Майка. — Веслую по Покровській, раптом дивлюся: цирк Шепето! Наша хімічка! Капелюх — ретро, плащ — аля королівська гвардія Людовика XIV. Ачоботи, чоботи!.. — закочує очі, — На всі тридцять гривеньок.
— Філо-ниш... — на якусь мить оживає незворушна Аліса. У неї така ж коротка стрижка, як у Майки, але волосся жорстке, тому вона трішечки скидається на дикобраза.
— Кажу тобі — тридцять "грив"! Фабрика "Скороход" для пенсіонерів. Ні, це треба бачити: страус на пуантах.
— А-бал-дєть!.. — мотає головою Аліса.
— І чоловік при ній... Цирк Шепето! Що фігура, а що фотографія... Інженер на 120 "грив". Таблетка під язик — лежи й не дихай.
— А-бал-дєть!.. — наодній ноті тягне Аліса і раптом, помітивши за гуртом шестикласників мене, тим самим тоном каже: — Ба, Бетховен! Веслуй до нас. Кажуть, у тебе можна здерти задачку.
"Здерти задачку". Саме завдяки тому, що в мене завжди можна списати, ось уже місяць, як мені "височайше" дозволено приєднуватися до трійці інтелектуалів пупо-еліти. Мені. Теж, власне, новенькому. Відтоді, як минулого року цей клас сформували з кращих випускників трьох четвертих, я виявився першим новачком. У школі, де я навчався раніше, я перемагав на шкільних математичних олімпіадах, а в п'ятому класі навіть їздив з групою гуртка кібернетики станції юних техніків до Києва на ВДНГ. А потім мені знайшлося місце в шостому "А" цієї школи, кращому з чотирьох шостих, якого офіційно називали "перспективним", неофіційно — "показовим", а учні й батьки двох інших шостих — із заздрістю називали "престижним". І це в престижній "фізико-математичній" школі!
Зустріли мене тут по-різному. Більшість хлопців і дівчат одразу змирилася з моєю появою, деякі навіть запропонували дружбу. Проте виходило так, що атмосферу в класі визначали не вони, а трійця пупо-еліти, яка відразу настроїлася щодо мене вороже.
Як ця трійця потрапила до класу "перспективних" — це для всіх нас так і залишиться загадкою. Вчилися пупоелітівці посередньо, ніяких особливих здібностей не виявляли, вчителям одверто хамили, до однокласників ставилися зверхньо, оскільки справді вважали себе елітою.
Чому вчителі намагалися не помічати всього цього? Ні, справді, чому? Цікаво, чи знайдеться в тітчиного Песталоцці відповідь і на це запитання?
Ну а щодо "Бетховена", то це мені Владислав Дмитрович, учитель фізики, услужив. Є таке хобі в цієї людини: відшукувати всілякі несподівані порівняння. Хобі як хобі. Невідомо тільки, чому через нього повинен потерпати Вадик Вірич. Якось, спостерігаючи, як я розв'язую біля дошки задачу, Владислав Дмитрович раптом вигукнув: "Колеги (а колегами він називав навіть продавців сусіднього гастроному), коли я дивлюся, як Вірич мудрує над формулою, мені здається, що він створює симфонію. Ні, ви уважніше, уважніше!.. Можливо, перед вами майбутній Бетховен від фізики".
Вже й не знаю, наскільки взагалі правомірне таке визначення: "Бетховен від фізики", але, чесно кажучи, воно мене тоді анітрішечки не образило. Навпаки, я навіть пишався. Та тільки до того часу, поки не почув од Глудова: "Ну ти, Бет-хо-вен!.. Закрий свій рояль і надалі не висовуйся! Бачили ми таких "ін-телек-туалів"!" Не побилися ми тоді тільки тому, що між нами постала Зойка Золотенко.
"Знаєш, Глудов, — стиха проказала вона. — Коли я слухаю твої відповіді на уроках історії або літератури — мені стає моторошно. Будь— які найсвятіші поняття, до яких ти звертаєшся, чомусь починають здаватися фальшивими. їм перестаєш вірити. Ти не знаєш, чому це так? Чому все, до чого ти встиг доторкнутися, одразу хочеться довго відмивати? З милом".
Відтоді, чуючи від Глудова чи від котроїсь із "джинсових дівчаток", оте "Бетховен", я мимоволі стискаю кулаки. І вони бачать це. Але моя стриманість лише додає їм нахабства, бо здається їм безсиллям.
— Не давай їй списувати, — просичала Неля Ковальчик, що сиділа зі мною на одній парті. — Тежмені пупо-еліта! Корчать із себе...
— Змушений засмутити, — ввічливо відповідаю Алісі, — сьогодні у нас у класі "день закритих зошитів".
— І що це означає? — взялася в боки Аліса.
— Це означає, що кожен одержуватиме оцінку за ті задачі, які розв'язав сам.
— Ов-ва! Виходить, списувати можна тільки Ковальчик? Для неї "днів закритих зошитів" не існує? Ну-ну, побачимо, чи довго ти протримаєшся в цьому класі. Жорко, кинь і ти свої п'ять копійок...
— Слухай, Бетховене, — перевальцем підійшов до мене Глудов. — Будеш псувати дівчинці настрій... — торкнувся двома пальцями мого підборіддя, але я різко відбив його руку ребром долоні. Удар був сильним, я побачив, як у Жорки зблідло перенісся, і він відсахнувся, чекаючи, що кинуся в бійку.
— Неінтелігентний ти чоловік, Глудов. А щодо списування... домовились раз і назавжди. Адже я знаю, що в Аліси потім завжди списуєш ти.
Я вже казав: можливо, той день зовсім не запам'ятався б мені, якби не подія, котра одразу змінила життя всього нашого шостого "А".
Сусідні класи вже втихомирювалися, сидячи за партами, тільки наш усе ще вирував біля дверей, чекаючи вчительку англійської. І тому, коли в кінці коридору замість "Леді Макбет", як ми називали "англійку", з'явилася ця вродлива чорноволоса дівчина, всі одразу помітили її і притихли.
Нова вчителька? Та ні, стрижка якась аж занадто хлоп'яча. Може, це в десятому з'явилася якась новенька?
— А-бал-дєть! — враз забула про несписану задачу Аліса, з заздрістю оглядаючи високі модні чобітки незнайомки, яка, не поспішаючи, величаво, майже з королівською гідністю наближалася до класу.
Висока, ставна, дивовижно вродлива... А ця бездоганно поставлена, вишукана якась, хода!.. Одначе загальна увага не тільки не спантеличила дівчину, а здається, навіть не кинулася їй у вічі. Спокійно підійшовши до гурту, незнайомка поставила на підвіконня свого шкіряного дипломатика, зиркнула на годинничок-кулон і тільки тоді сповільнено роззирнулася.
— Вадик Вірич — це ти? — раптом досить різко і безцеремонно запитала мене. Саме мене.
Дівчина була одного росту зі мною, але тієї миті вона зуміла подивитися на мене так, ніби виявилася на дві голови вищою. Та хоча поводилася вона аж занадто самовпевнено, я помітив, що блакитно— сяйливі очі її якось по-змовницькому всміхнулись мені.
— Ну, Вадик... — нашорошено відповів я, не маючи сили відвести погляду від її очей.
— Женька Гайдученко, — відрекомендувалась вона дещо ввічливіше. — Таким я тебе й уявляла, — оглянула мене поглядом тренера, який прикидає: зараховувати цього слабака до збірної школи чи ні. — Ну, показуй, де сидиш? Сподіваюсь, ти не проти того, щоб я підсіла до тебе.
— Ба, но-вень-ка? — враз постала між нами Майка. — І звідки ж ми такі: Париж під стріхою?
— Сталася помилка, мадам. Наскільки мені відомо, в цей шостий новеньких давно не приймають, — промурчала Аліса. — Але можемо познайомитися.
— Якщо з вами захотять познайомитися, мадам, вас обов'язково покличуть, — мене вразило, як спокійно і просто проказала це новенька.