Забуті острови

Богдан Сушинський

Сторінка 3 з 34

І співчуваю морякам, що змушені "штормувати" на далекому рейді, проклинаючи, мабуть, і погоду, портових диспетчерів, які примушують їхні кораблі чекати своєї черги на розвантаження. Та й хто не поспівчував би їм зараз — витримувати таку хитавицю, стоячи за кілька миль від міста?!

А ще я подумав про батька. Добре, якщо його рятувальне судно перечікує шторм у порту. А якщо довелося вийти в море? Саме тоді, як більшість кораблів ховається у портах, рятувальним буксирам найчастіше й доводиться опинятись далеко в морі. "Ну що ж, він сам обрав собі цю професію, — по-філософському підсумовую я, оглядаю помережані брудно-сірими бурунами береги бухти. — І нарікати нічого".

Наш будинок звели на узвишші, майже на самому березі, отож усе одно— і двоповерхове залишилося десь там, унизу, а цей шістнадцятиповерховий білий красень здалеку здавався велетенським пароплавом, що ось-ось має відійти від причалу. Між іншим, стоячи у відкритій усім вітрам лоджії, я міг уявляти себе хоч капітаном атомохода, а хоч спостерігачем у марсовій бочці каравели Христофора Колумба. Незважаючи на те, що, захаращена братовими іграшками та всіляким хатнім непотребом, ця лоджія більше нагадувала добряче занедбаний трюм. Одначе то вже деталі.

Зауважу тільки, що висотний пароплав наш, другий поки що в цьому дачному районі, було "спущено на воду" лише кілька місяців тому, і я ще навіть не встиг по-справжньому звикнути до його стандартних бетонових кают, морського вітру в кватирках, висоти, і навіть різниці температур, що існувала між рівнями першого й шістнадцятого поверхів і досі збивала нас з пантелику. Скільки разів бувало, що вранці мама виходить в лоджію, як колись на балкон своєї старої дру— гоповерхової квартири, зіщулюється від прохолоди й одразу наказує: "Одягнути светри!" І я одягав. А потім виявлялося, що там, унизу, на землі, тепло-теплісінько, і всі ходять тільки в платтячках і сорочках.

— Підйом! Усім — підйом. Знову проспали! — долинає до мене наполоханий голос мами.

Оце: "Підйом! Проспали!" теж лунало в нашій квартирі щоранку, наче боцманське "Полундра!" на кораблі, що сів на мілину. Але завжди завчасно, бо ще ніколи не було так, щоб ми справді проспали. Отож і зараз я сприйняв цю звістку досить спокійно.

Ну а далі все було, як зав,жди: чищення зубів, умивання і... ганебна втеча під ковдру чотирирічного Мишка, що відстоював своє святе право ще на дві години вранішнього сну, ті години, які завжди діставалися йому у вихідні.

Навіть коли ми з матір'ю в чотири руки одягли його і причесали, він усе ще позіхав, сонно плямкав рожевенькими губами і пручався, наївно вірячи, що тільки-но опиниться в ліжечку, на нього махнуть рукою, отож обійдеться без походу до садка.

У садок його водили по черзі: я, мати і батько, якщо, звичайно, йому дозволяла зміна. Черговість витримувалася чесно, бо стежив за цим сам Мишко, який, за всієї своєї неуважності, твердо пам'ятав, кого він має ощасливити цього разу.

— Втечу я з вашого садка. В Мультляндію, — помстився Мишко нам, своїм мучителям, зрозумівши, що відкрутитися все одно не вдасться. А потім сів у вітальні на стільчик, підпер долоньками підборіддя і замислено додав: — Тільки те й роби, що цекай вас, поки ви там вовтузитеся.

Коли батько бував у тяжкому рейсі, мама завжди з острахом сприймала телефонні дзвінки. Будь-який із них міг бути з пароплавства. Так було й цього разу. Розмови я не чув, тому що збирався до школи, але з тих фраз, що долинули до мене з вітальні, зрозумів: це був саме той дзвінок, якого мати завжди побоювалася.

— Мишка поведеш ти, — стиха мовила мати, кладучи трубку. — Телефонували з порту. Вночі "Ягуар" вийшов у море. Неподалік острова Зміїного зазнав аварії сейнер дунайських рибалок. А на світанку шторм у тій частині моря досягав восьми балів.

— Не хоцу. Сьогодні мене повинен вести тато... — одразу занив Мишко, обіцяючи влаштувати нам обом традиційний ранковий концерт "у супроводі істерики". — 3 тобою я не піду!

— Та замовкни ти!.. — прикрикую на нього. — Будь мужчиною!

— А повинен тато...

— А поведу я. Тобі ж сказали: батько в морі. Рятує рибалок. Ти хочеш, щоб рибалки загинули? — пускаю в хід свій останній аргумент. — Ну, хочеш?

— Я хоцу, щоб тато повів мене в садок, — раптом цілком спокійно, незворушно відповів Мишко. Він взагалі володів якоюсь дивовижною здатністю переходити від одного настрою до іншого. Важко було вгадати, як він поведеться наступної миті.

І все ж таки через кілька хвилин ми вже стоїмо біля садка. Прощаючись, Мишко, як завжди, хмурить чоло й потирає долонькою кирпатенький носик, що було віщою ознакою того, що в нього зароджується ще одна геніальна ідея:

— А я знаю: якби не я, всі ви щодня просипали б — ти в школу, мама на роботу, а батько, якби ноцував удома, — в море. А так — усі боїтеся, щоб я не прогуляв садок. Зізнайтеся, погано б вам було без мене?

— Просто не уявляю, як би ми без тебе обходилися, — цілком серйозно погоджуюсь я, думаючи при цьому про батька. Шторм і досі не стихає. Та й просвітку між хмарами не видно, навпаки, заходиться на зливу. Як йому там ведеться, на маленькому рятувальнику при восьми штормових балах?

— Ну, я поцалапав, — посилено шепелявить Мишко. (Це в нього примха така: шепелявити тільки тоді, коли заманеться), по —морському даючи мені на прощання "краба". — Тобі легсе, тебе в школі спати не примусують. Та й можна запізнитися, касею вас все одно не кормлять. А тут запізнисся — одразу няня образається... Швидше б уже в школу... Двійки вам сьогодні ставитимуть?

— Двійки — завжди будь ласка. Хоч по шість на день.

— Добре, потім покажеш щоденник.

Тепер уже я сам пошкріб йому носика, повернув обличчям до садка і легенько шльопнув.

— Цалапай. І щоб морський порядок...

Майже всі батькові товариші були моряками далекого плавання. Опинитися на внутрішніх лініях для будь-кого з них вважалося б трагедією. Отож, коли після морехідного училища батько подався на рятувальний буксир, одні йому співчували, інші радили, до яких впливових людей слід звернутися, щоб теж потрапити в "загранку", ще інші заспокоювали: потерпи, це ж тимчасово. І коли справді йому запропонували перейти на великий круїзний пароплав, що саме вирушав до Австралії, батько вразив всіх тим, що вирізнив залишитися механіком на "Ягуарі".

"Кожному своє, — казав він. — Рятувальник — це, вважай, навіть не професія, це характер, вдача, сама суть життя: встигнути, допомогти, врятувати..."

"Він принаймні зумів розпізнати цю "суть життя". А хто за своєю суттю я? — До школи треба було їхати двадцять хвилин, двома трамваями, отож часу для роздумів у мене вистачало. — Невже теж рятувальник? Може, й справді люди поділяються на "романтиків" і "рятувальників"? І тоді, якщо я вдався в батька... щоб теж подаватися до морехідного, щоб згодом стати механіком рятувального буксира! Може, навіть на батьковому "Ягуарі"? Та ні, все це так просто не вирішується. Батько й сам якось казав: "У кожного своя доля".

III. Женька Гайдученко

1

Два дні я прожила немов сновида. Вчителі наражалися на мій відчужений погляд і, здається, вважали за краще не викликати до дошки. Друзі теж зайвий раз не зачіпали. Напевне, я нагадувала їм електронно-обчислювальну машину, що намагається "переварити" програму, до якої не "доросла". І були недалекі від істини, я справді "вираховувала"... свою майбутню заставу. (Вреіші-решг ми з Мишком зійшлися на тому, що зватимемо загін не "каравелою", а саме "заставою"). Нібито ж ніяких особливих якостей від майбутніх членів "застави" й не вимагалося. Ну, щоб надійними були — це само собою. Наполегливі, не переобтяжені дорученнями. Ось, власне, і все. Одначе потреба відібрати кращих примушувала мене якось зовсім по-іншому оцінювати своїх товаришів, прискіпливіше аналізувати все, що мені було досі відомо про них.

"Микола Королюк... — перебирала в пам'яті імена однокласників, а також учнів тодішнього шостого "Б" (тепер ми вже семикласники) і молодших класів. Ні, Микола не підійде. Він, звичайно, погодиться, але вистачить його рівно на тиждень. На тиж-день! І не більше. За що не візьметься — завалить. Це ж усім відомо.

Жорка Глудов? Е, ні, тільки не він! Це ж цинік. Звичайнісінький цинік. Який навіть не приховує цього. Ні в які хороші наміри наші він просто не повірить.

Наталка Міхова. Ця куди надійніша. Але... староста, сандружин— ниця, "голубий патруль", командир загону друзів природи, юний пожежник, член учнівської автоінспекції. Жах! Хто мені пояснить, як це одна людина може обіймати стільки посад і виконувати стільки громадських доручень.

Валько Бочарук... Наш класний "пан Спортсмен". Що там у нього за душею? Ага, секція настільного тенісу, секція боротьби самбо, юний друг птахів... "Ні, — зупинила я себе. — Так вибирати не можна. Ану полічи, у скількох гуртках, секціях, клубах і товариствах рахуєшся ти сама. Ну що, в дев'ятьох? Отож! Хто і за яку кару наслав на нас стільки доручень?! Якби ми по-справжньому бралися хоча б за половину з них — ні про яке навчання вже й не йшлося б".

Одне слово, махнула я рукою на всі їхні завантаження та посади й одібрала одразу шістьох. Чотирьох із нашого сьомого "А" — Вадика, Лесю Журавську, Зойку Золотенко та Льоньку Запорожченка, а також Сашка Мироненка із сьомого "Б" і п'ятиклашку Рому Дрованя.

Я зібрала їх усіх на великій перерві у нашому шкільному парку, коротко виклала ідею нашої тимурівської застави й одразужпопередила:

— Кому це зовсім нецікаво — кажіть одразу.

Кандидати в тимурівці очікуюче перезирнулися.

— Тимурівці, застава... Знову все, як у Гайдара. От якби щось зовсім нове, — м'явся Вадик. — Якби там, на лимані, влаштувати заставу для стеження за "літаючими тарілками".

— Або піонертабір для інопланетян! Не тягни кота за хвіст, — вихопився з-за дівчачих спин Рома. — Перерва закінчиться, а ми так і не дізнаємося: ти "за" чи "проти".

— Ні, в принципі я "за", але...

"Зрадник! — подумки помстилася я Вадикові. — От від кого не чекала..."

— Почекайте, все не так безнадійно, як вам здається, — мило посміхнулася Леся Журавська. — Може, називати тимурівцями тепер і не модно. Але ж справа не в назві. Ми хочемо виявляти милосердя, адже так? А бути милосердним — це завжди вчасно.

1 2 3 4 5 6 7