Або каравела. А в ній — не більше семи лицарів. Це — екіпаж лицарів-пошуківців. Але кожен із членів екіпажу сам добирає собі помічників. Із трьох-чотирьох учнів. Навесні і влітку "каравели" діють самостійно. А капітани звітують перед членами шкільного капітулу Ордена Лицарів милосердя.
Мишко поблажливо всміхається.
— Каравела, екіпажі, лицарі милосердя... Простіше треба, простіше. Чому не загін? Зрозуміло і звично. Як у всіх. Адже не всі живуть на березі моря.
— Ну, коли Тимур створював свою команду, це теж було "не як у всіх". А раптом потім у нас теж усе буде "не як у всіх". Уявляєш?
По виразу його обличчя я зрозуміла, що нічого "такого", надзвичайного, уявити він ще не встиг. Але мене це не засмутило.
— Якщо вже тобі так не подобається "каравела", можемо назвати "заставою".
— Ера компромісів, — розуміюче киває Мишко. — Гаразд, створюй свою "каравелу". Або "заставу". Лицарів-хрестоносців. Благословляю.
— Ти — природжений керівник. Твій організаторський талант не знає рівних собі, — віддячую йому реверансом. Така вже в мене натура. Я не можу, як каже моя тітонька, без "вибриконів". І всі, хто знає мене, призвичаюються до цього, як можуть. — Віднині, що б я не робила, завжди посилатимусь на мудрість твого рішення.
В черговий раз протерши свої окуляри, Мишко жестом президента академії наук начепив їх на вічно облупленого, овіяного всіма стихіями, носа і глянув на мене, наче Гулівер на прем'єр-міністра Ліліпути.
II. Розповідь Вадика Вірича
1
...Ну от, нарешті наш літаючий катамаран готовий! Ясна річ, про існування такої дивовижної машини поки що ніхто й не здогадується, але зате після цього випробувального польоту... Якщо тільки він видасться вдалим...
Це ж не жарти: літаючий катамаран-всюдихід!.. Та й злітати наша машина може хоч із лугу, а хоч із поля чи з ґрунтівки. І по воді іде, немов швидкохідний катер. Якщо погода вітряна, судновий автомат підніме вітрила, якими екіпаж керуватиме через послужливу ЕОМ— ку. Ну а повернувшись до берега, капітан випускає шасі, виїжджає на суходіл, і мчіть собі, наче на всюдиході-амфібії.
Назви своєму літаючому диву ми з учителем фізики Владиславом Дмитровичем Гайовим поки що не придумали. Але за цим справа не стане. Головне, що машина готова, ось вона, діє!.. А скільки ми мріяли про неї, скільки ватману перепсували на кресленнях!..
Втім, годі спогадів. За кермом — учитель. Я — штурман і другий пілот, а також боцман і палубний моряк в одній особі. В унікальної машини повинен бути й унікальний екіпаж — кому це не зрозуміло? Ясна річ, із часом я теж сяду за кермо, теж відчую себе пілотом і капітаном. Але це буде згодом. А поки що...
...Історична мить: я запускаю двигун. Правда, я чомусь роблю це, розкручуючи пропелер, як механіки на довоєнних аеродромах. Та це вже подробиці. Отож я кручу цього ганебно допотопного пропелера, сам собі кричу: "Від гвинта!", і кидаюся до кабіни. Проте катамаран стартує без мене, ія, конструктор і штурман, біжу за машиною, благаючи вчителя зупинити це диво техніки і взяти мене. Я в розпачі, проте пілот не чує, або ж не здатний зупинити наш літаючо-плаваючий унікум, отож я безкінечно довго біжу й біжу, аж поки ми всі троє: катамаран з пілотом і я — не зриваємося з височезної прибережної кручі...
Все! Катамарана-літака більше не існує. Це крах! Ми з учителем знесилено бредемо мілиною і раптом бачимо, що на кручі, на тій самій, з якої ми злітали, стоять мої однокласники. Звідки вони взялися там, я не знаю. Але їх троє, і я виразно бачу поблажливі посмішки на обличчях Майки Токарчук, Жорки Глудова й Аліси Коронецької. Я впізнаю їх і здригаюся. Але вже не вві сні, бо який тут може бути сон, а по-справжньому.
— Що, Кулібін, винахідник електронної сапки? — цідить крізь зуби Жорка, насуваючись на мене крутим схилом долини. — Налітався?
— А-бал-дє-єть! — манірно гундосить Аліса, ідучи слідом за ним. — А-бал...
— Ні, ви тільки гляньте на його джинсу, — ставить свою затерту платівку Майка. — Хіба це фірмі? За п'ять "ре", з-під прилавка в магазині "Робочий одяг".
— ...Тобі що, захотілося в море? — в'їдливо посміхається Жорка Глудов. — То попроси дядька Жору (це він себе має на увазі) — і він тобі "зробить" каюту на "Аджарії". І перестань вислужуватися перед учителем фізики та старатися для науки. Все одно ніхто цього не оцінить.
...Учителя поруч мене вже нема. Ну, що ви хочете: сон є сон! Або це вже й не сон, а марення? Адже може людина дозволити собі пофантазувати! Одне слово, вчителя поруч мене вже нема. Сам я теж кидаюся назад у море. Одначе море кудись зникло (випарувалося, чи що?), опиняюся в замуленій низині, в мочарах, трясовині... Але навіть відчувши, що піді мною погибельна трясовина, я все ж таки намагаюся втікати нею туди, в далечінь, подалі від цієї трійці, хоча з кожним кроком усе глибше вгрузаю в болото, усвідомлюючи при цьому, що катастрофічно швидко знесилююся.
— Ні, ви тільки гляньте на нього: хіба це фірмі?! — лунало навздогін мені.
— Дві плівки "Машини часу" — за диск Того Кутуньо!
— Та хто це сказав, що його батько ходить в "далеке плавання"? Механік він! Механік на рятівному кориті "Ягуар" — ось і все! — регоче вслід мені Жорка.
— І взагалі, з якої вулиці привели його в наш клас?
— А-бал-деть!
Я чую ці слова (так само виразно, як чув їх на перервах) і, долаючи трясовину, утікаю від трійці, що стоїть на березі, від їхньої "фірми", від убогості всього того, чим живе наша, як її називають у класі, "пу— по-еліта". І втеча моя триває довго, надзвичайно довго. Аж поки не побачив на освітленому сонцем тому боці рівнини непоказну постать нашого вчителя фізики.
Він стоїть біля діючої моделі радіокерованого танкера-очищувача моря, за яку конструкторську групу міського будинку юного техніка нагородили медаллю ВДНГ УРСР (шкода, що мене в цій групі не було. Там здебільшого старшокласники) і, всміхаючись, каже:
— А ми нікому нічого й не доводитимемо. Нікому нічого! Модель — ось вона! Говорить сама за себе. І якщо суднобудівний завод досі не збудував за нею справжнє судно — тим гірше для його інженерів. Колись вони ще пожалкують, що замаринували таку техніку. Ось побачите: пожалкують... А літак-катамаран ми все ж таки сконструюємо.
"...I чому це ми й досі не поділилися задумом проекту літака-катамарана з кимось із справжніх авіаконструкторів? — запізніло зітхаю я, усвідомлюючи, що вже давно прокинувся, хоча й не хочеться зізнаватись у цьому. Мені приємно лежати ось так: фантазувати, викликаючи в уяві всілякі видіння, — от хто справді допоміг би нам!"
* * *
Так, це вже не сон. Я прокинувся і лежу, відчуваючи, що мене проймає холодний піт. Хтозна скільки жахів наснилося б, якби я проспав ще із півгодини. Невже захворів?! На жаль, ні. Лоб мій по— зрадницькому холодний. Шкода, що людина не здатна хворіти, коли їй заманеться. Зараз я залюбки скористався б із цієї здатності. Якби хтось знав, як мені не хочеться з'являтися сьогодні в наш престижно— показовий сьомий "А".
Ніколи не був ні ледарем, ні прогульником, четвертий і п'ятий класи (я навчався в іншій школі) закінчив із похвальними грамотами. Не зазнаюся — так воно й було. А потім... Потім зі мною щось сталося... Я раптом відчув, що навчатися далі в цій нашій престижно-показовій школі з фізико-математичним ухилом я не можу. Проте справа не в "ухилі", жахає сама думка про те, що завтра знову доведеться майже весь день провести в класі, де всім править пупо-еліта і де на всьому лежить печать в'їдливих посмішок Жорки Глудова й Аліси Коронецької.
Краще нехай би мене перевели до звичайнісінької, "непрестижно!" школи, до звичайнісінького, непоказового класу. А тільки кому про це скажеш? Матері? "Та як ти можеш, Вадику?! Це ж усе ради тебе! Невже не розумієш, що людині з твоїми здібностями треба мати атестат тільки такої школи?" Або, може, тітці — директрисі кінотеатру, яка негайно вдариться у філософствування: "Ні, ви бачили це невдячне покоління?! Мати півроку оббивала пороги райвно-міськвно, щоб влаштувати його до такої школи, і після всього — нате, маєте!.. Ото недарма казав великий педагог Песталоцці..."
Що саме "скаже" з цього приводу тітчиними вустами великий Песталоцці, я ще не знаю, на це моєї фантазії не вистачає. Але, якщо вірити тітці, за сто з чимось років до моєї появи на світ цей Песталоцці якимось дивом зумів передбачити й ганебно осудити всі вади мого характеру і всі "викрутаси" моєї поведінки.
А якщо, через забудькуватість свою, тітка раптом не могла пригадати, що саме сказав з того чи іншого приводу Песталоцці, на допомогу їй негайно приходили Макаренко або Сухомлинський. Нічого не вдієш, усі педагоги завжди виявляються на боці тітки-директриси, що сама ледве-ледве закінчила педінститут (її мало не відрахували як невстигаючу, вона сама якось зізналася в цьому), а проте вважала себе неабияким педагогом.
На столі — сувій ватману. Це мої креслення моделі катамарану— літака, випробування якого щойно так невдало наснилося мені. Позавчора ми до пізнього вечора просиділи над ними разом із батьком, що теж допомагав нам з учителем фізики. І сиділи б, мабуть, до опівночі, якби мама не пригрозила, що спалить їх, "аби раз і назавжди розв'язати цю науково-технічну трагедію" нашої родини. Що вдієш, вона всього лиш технолог з консервування, і до справжньої техніки ніякого відношення не має. А шкода, можна було б створити родинне конструкторське бюро Віричів.
Проте, ховаючи креслення в шафу, я пригадував не її нездійсненні погрози, а єхидні посмішки нашої класної пупо-еліти. О, мені не хотілося б, щоб хтось із неї справді довідався про мої творчі муки. Своїм підсміюванням ці люди здатні вбити найсвятіші поривання.
Я відчиняю двері, що ведуть до лоджії, і відчуваю, як у груди б'є пружна хвиля солонуватого штормового вітру. "Щонайменше чотири бали, — кажу собі. — Або й усі п'ять". Я стою, широко розставивши ноги та міцно вчепившись руками в поручень, й уважно оглядаю обшир морської затоки, що відкривається звідси, ніби з капітанського містка. Вона нагадує велетенську, порізану сірими барханами пустелю, тільки не жовту, а зеленкувату.
Та насправді я дивлюся на море з шістнадцятого поверху, ніби птах із піднебесної височіні.