Вона винна! "Ящірка",— прокинулось їй миттю в душі. І жаль, і лють спалахнули їй нараз у грудях, ба ні... розірвали її.— Злодій! — крикнула з люті, побачивши пишну кукурудзу рядком, мов мерців, зжату на землі.— Крадькома перед нами жне... Зло-дій!.. Кинь зараз!..
Він став перед нею.
— Мені хочеться! — сказав.— А ти йди відси, бо буду бити. Досі працював я для вас... тепер роблю для себе. Марш звідси!
В Санди щось заворушилося з найглибшої глибини й підійшло аж до горла.
— Крадеш, не працюючи! — крикнула, може, перший раз у житті з нечуваним гнівом.— Крадеш! Тепер я вже не така дурна, як давно... я вже не та Санда, я прийшла вже до розуму, злодію... Мо-ой!
— Краду? — спитав і приступив іще ближче.— Краду, Сандо, тебе обкрадаю?
Він усміхнувся й нa хвилинку показав із одного боку уст свої білі зуби, й очі потопив у неї. І в ту ж мить він ударив її так сильно в лице, що вона захиталася, з зойком зсунулася на землю, з її носа пішла кров — і вона заридала.
— Чекай, чекай! — заголосила.— Піду я додому... піду я додому, чекай!
— Я чекаю,— сказав він і, обернувшись, забрався знов до своєї праці.
Плачучи, з голосним наріканням, збігла Санда вдолину. По дорозі стрінула Касандру, що завертала вже товар із пасовиська.
— Так, та й так,— оповідала з жалем, втираючи кров і сльози.— Ади, Касандро, аби-сь знала — рідний брат. Не доста, що краде, та ще й побиває. Ти не маєш нікого,— казала схлипуючи,— але хоч ніхто з тебе і кров не випиває. А я... на всі боки...— і знов гірко заридала.
Касандра успокоювала її, і обидві майже бігом вернули додому. Дома Санда вибухла новим плачем.
— Я би лиш хотіла знати, мамо, за що мене Юзько бив,— хлипала вона.— За що він мене бив... Чи так се має бути?
Зоя каменем стала. Вона саме внесла в хату перед піч дрова і стояла саме з ними на руках.
— Та-а-к? — скричала.— Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду! — і з тими словами гримнула полінами перед піч.— За-раз до суду.
Санда оглянулася. її очі впали на корито з тістом на хліб, що ждало руки, щоб його виробила.
— Хліб, мамо,— закинула і якось борзо почала витирати лице й очі втиральником, умочивши його швидко в зимну воду.
— До суду, кажу! Що там тісто! Жав кукурудзу, яким правом?
— І дав поличник, мамо. Коби хоч був не бив!
— Крав, кажеш, Сандо? — повторяла гостро, різко розмахуючи руками та бігаючи по кухні.— До суду! Зараз... зараз ходім!
Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б...— і урвала.
Зоя станула перед Касандрою.
— Вмієш хліб пекти?
— Вмію, але... з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,— відповіла несміливо Касандра.
— Я перемішу ще борзо тісто, мамо.
— Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Касандра...— й не договорила.
Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою на голову хусткою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб "не спізнитися", де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.
Добігли.
В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсунулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.
В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.
— Яка в вас справа? — спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жінок.
— Так і так,— оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,— жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,— каже вона.
— Хто? — спитав суддя.
— Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.
— І далі...
— Так і так, пане судіє,— оповідала й пояснювала.— Крав, та й ще й ударив.
— Хто?
— Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!
— Бив чи крав?..— питає спокійнісінько суддя.
— Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то великий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.
— Скільки йому років?
— Тридцять і три, без одного...
— Він має вже своє окреме від вас поле?
— Ні. Ще йому не відділили.
— Хто?
— Я й мій чоловік.
— А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?
— Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...
— Давно вернув?
— Далі буде три роки.
— І відтоді все працює коло вас?
— Все.
— То ви хочете, щоб його вкарати? — спитав суддя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.
— Так. Але... він... мені брат.
— Се трудно змінити,— сказав молодий суддя й задивився на Сандин грубий ніс.— І часто він такий для вас, поривається до бійки?
— Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...
— Він де?
— Там, дома, на полі... жне далі...
— Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...
— І ви за тим? — звернувся з запитом до Зої.— Він ваш син?
— Мій син. Один, старший від нього — Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.
Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.
— Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися? — спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.
— Я собі гадаю,— сказала вона вже сміливіше,— що ліпше, аби брат був чужий...
По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.
— І я так гадаю,— сказала Зоя.— Правда, що вдарив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.
— Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.
— Я зроду не ходила до жандармів,— сказала Санда,— й тепер не піду.
— І я ні! — повторила мати.— Я на старість теж не піду. Ще би що?
— Та й ще й на брата! — додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.
— А мені ані в голові! — додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: — Перепрошаємо пана судію й його ласку... перепрошаємо, ми вже сказали й підемо, бо дома лишили тісто в кориті.
Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спухлу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.
— Ходім додому, мамо! — сказала Санда перша.— Може, вже й тато вернув... та й тісто!!! — майже скрикнула.
— Тісто,— повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.
* * *
У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекисле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою роботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, прямував до хати Юзько.
Санда прожогом кинулась до тіста, щоб його перемісити і бодай увечір спекти хліб, та щоб мука не змарнувалася. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю. Думала й гнівалася в душі на Санду й на себе.
Перед хатою Юзько став. Побачивши Касандру, що цюкала ріщя й саме набирала його на руки, щоб занести до кухні варити вечерю, він кинув недалеко призьби снопом на землю і сказав:
— Я приніс сніп зжатої кукурудзи на пробу. Завтра-позавтра, може, звезу решту. На горі геть дозріла, треба злупити, висушити, і я вжорню. Старої муки й так уже небагато. Тато дома?
— Ні, лиш мама й Санда; йже вернули.
— Звідки?
— Звідти і звідти,— викладала півголосом Юзькові Касандра, кидаючи лякливо очима до вікна, чи не бачить і не чує її Зоя. Вона її потрохи боялася.
— Агій! — сказав і плюнув Юзько.— Та й працюй тут на них. Санда на мене "злодієм" напала, а мама, ну, звичайно, як мама. Але раз і я зроблю сьому кінець. Не на те я тяжко працюю вже третій рік, відколи вернув з війни, щоб не мав права збирати сам з поля, що засію й оброблю. Щоб не мав права і спродати дещо та купити собі хоч яку-таку дранку на плечі. А мене злодієм зробили? Га? Най ведуть суд на мене! — казав голосно, погрожуючи п’ястуком.— Та най докажуть, що я марную те, що на їх землі заробляю. В війні чотири роки цісареві вірно служив. Краденого, що чорне за нігтем, з собою не приніс. І я в них злодій?.. Та й Санда... Ади... сс..! — і скінчив майже свистом: — Панна Санда...
— Тобі не треба було її бити,— впімнулася тут збіджена службами Касандра.— Ти знаєш, які її гаразди.
— Аг-га! — кликнув тут Юзько.— Мама вислала на шпигунство за мною. Тепер я вже знаю, Сандо! — гукнув нараз, звернувшись живо до вікна.— Сандо, ходи-но, най я з тобою обрахуюсь.
Але Санді й не в голові було тепер до "обрахунку". Затопивши жадібно майже по лікті руки в тісто в кориті, місила його так завзято, що і святий не був би відірвав її від нього.
— Ага, вона місить хліб, і щастя твоє, а то... гей— гей, дівко! Я був на війні... мені нічого не страшно, ні крик мамин, ні твій лемент, ні нічо. Як завтра покину вас, то буде добре. А тепер зле.
З тими словами увійшов у хату. Заглянувши в піч, чи не було чого повечеряти, він зайшов до комори, де все ще стояла мати за горшками, краяла солонину, набирала муки на кулешу і уважно прислухалася Юзьковій бесіді надворі.
— Давайте їсти, мамо! — сказав гостро.— Я голодний, як пес, вижав майже півзагону кукурудзи сам-один на горі, то й варто, може, га?
Се "га" дзвеніло зачіпливо.
— А тим часом ви з Сандою, чую, пошпацирували собі вдвох до міста в суд на мене. Най буде так,— сказав і взявся попід боки.— Мені й так уже тої господарки з вами забагато. Роби так — зле. Роби інак — зле. А береш що — кажуть: "Лиши",— а лишаєш — кажуть: "Бери". А візьму — кричать: "Украв". Раз і я зроблю тому кінець.