Щира любов

Григорій Квітка-Основ'яненко

Сторінка 5 з 15

Прибира-прибира та, прислухаючись до охвицерових річей, і стане, і дослуха усе. Вже і так, як він не бачить її, вона розгляда його; як же на ту пору гляне він на неї, так де б вона ділася… Се й не раз так лучалося, а усе їй на нього хочеться дивитись, а йому на неї. Серце серцю стало вже вість подавати.

Подали страву, стали вже полудновати. Галочка порається, і присяде, і слуха, що вони з писанія розговорюють. Якось-то Семен Іванович осмілився та об чім-то і спитав Галочку…

Господи, трохи ложки не впустила! І не стямилася, де вона сидить; а далі, нічого робити, одвіт дала. Так удруге, утретє… вже Галочка огляділася, вже сміливо говорить і, бачачи, що охвицер чесна і добра душа і що у нього на думці нічого нема поганого, стала смілива: після полудня, упоравшись зо всім, сіла біля свого панотця і стала слухати, об чім охвицер розказує. А він про усе розказує, чого Олексій і не знав: як у світі поводиться, де які землі є і що для чого на світі є, об усім говорив і усе знав, бо кріпко розумний був. Олексій знай його розпитує то про се, то про те. Вже і Галочка осмілилась, і сама де об чім розпитує, і вже перестала його величати "ваше благородіє", а вже зоветь, як він звелів: Семен Іванович.

Оттак розговорюючи, просиділи і довгенько. Ще б не пустили свого Семена Івановича, так одне те, що нерано, а друге, що дуже далеко йому йти — аж у город: через садки, степком і через гребельки. Тогді так було: де город, а де Гончарівка — кріпко далеко. Олексій, попрощавшись з Семеном Івановичем, проводив його аж геть; а Галочка як сіла кінці стола, як підперла свою головку білою ручечкою, як задумалася…

— Чи чуєш, Галочко? — крикнув панотець.

— Ох! — та скочила з лавки, та й не зна, що й казати.

— Що се з тобою сталося, доню? Увійшов я у хату — не чуєш, тричі кликнув — насилу розчумалася. Чи задрімала, чи що?

— Так-таки… що… трошки…

— Утомилась, сердешна! Одно те, що набігалася, а тут поралася. Іди ж лягай спати. Бог з тобою! — перехрестив її і пішов.

Сиділа ж наша Галочка, сиділа, думала ж вона та думала. А що думала — хто її зна. Тільки і промовила: "А що ж з сього буде?", та й сплакнула, перехрестилася і лягла вже, так до півночі доходило.

Смутна сіла за роботу наша Галочка, смутна і обідала, чи то пак не обідала, а тільки за столом так. Олексій дивовався і питав її, чом вона нічого не їсть і чому така смутна?

— Так, таточку, щось чи голова… — ні, мені усе нудно та тошно, — сказала Галочка та й здихнула важко.

— Чи не набігала ти, нехай бог милує, лихоманки? "Набігала лихоманку, що і повік не забуду", — подумала Галочка, а Олексій, помовчавши, і сказав:

— Обіщайся у неділеньку у Куряж [8] сходити.

— Атож, таточку; коли б швидше неділенька прийшла.

От того-то наша Галочка така й смутна була, що неділенька далеко: аж через шість день. У неділеньку охвицер обіщався прийти до них… Коли ж то се буде?… Коли дождешся тієї неділеньки, а тут так, що через силу ходжу… Так собі думала Галочка, перемиваючи ложки після обід, як ось — рип у двері, і хто ж то? Семен Іванович!… Галочка усе з рук так і повпускала…

— Сердься не сердься на мене, Олексію Петровичу, — сказав Семен Іванович, увішедши у хату і поклонившися попереду старому, а там і Галочці, — а я до тебе прийшов і сьогодні. Як хоч: мені без тебе скушно. Я люблю з тобою беседовати. Як упорався з службою своєю, зараз і потяг до тебе. Скажи мені по істинній правді: чи не мішаю тобі у чім. Може, ти своє робив? Я у Друге урем'я прийду.

— Та що се ви говорите, Семене Івановичу, — сказав Олексій. — Я б вам не то що, я б усе перед вашим здоров'ям так би і стояв і усе б слухав, що ви нам доброго розказуєте. Знаєте що: коли так, як вам є урем'я, то коли тільки захочете, так прямо і йдіть до нас. І двері, і душа моя для вас відчинені поусякчас. Ви мені ні у чім не помішаєте. Я зранку порядок дам батракам, та і пан на увесь день. І вже мені худоба того не дасть, що ви мені розкажете або, прочитавши, розтолкуєте по ласці вашій. Приходьте ж хоч поусякдень. Чи так, Галю?

— Єй же, так, — сказала Галочка, слухаючи такі батькові речі, що їй здавались так, неначе хто на гуслі їй грає.

— Так, панотченьку! І мені веселіш буде на душі, коли вам весело буде з Семеном Івановичем.

— Так, може, тобі, Галочко, скушно буде, що ти сама собі сидітимеш? — спитав Семен Іванович, пильно приглядаючись їй у оченята.

— І то вже, — сказала Галочка, опускаючи очі-зірки свої у землю. — Буцім я сама собі сидітиму. Адже батенько мене не віджене, коли і я тут буду з своїм ділом. Тут-таки робитиму своє, а тут слухатиму, об чому будете розговорювати або що читатимете. Я хоч і читають, а дещо второпаю.

Так і положилися, щоб Семен Іванович, коли тільки захоче, щоб і приходив.

Та й зачастив же! Що в бога день, покінча своє діло, справить що треба та, не оглядаючись, — на Гончарівку, бачите, до Олексія… більш нічого, йому буцімто тільки його і треба. Тут вони сидять, розговорюють, читають. Олексій розпитує, як що трудне та непонятне для нього у четьї мінеї; Семен Іванович товкує, та так чисто, що неначе в рот кладе; а Галочка так і слуха: забуде і роботу, устромить голку у полотно та й не виводить її, ручку опустила, головку підняла, а очиці — як ясочки, так і не сходять з Семена Івановича… так-то щиро слуха.

Слуха!… Коли б же хто та опісля почав би її розпитовати, що таке розказовав Семен Іванович, то коли б тільки по правді, вона б і сказала, що хоч і прислухалася до усякого слова, та не второпала нічого, бо усе приглядалася, як він гарно говорить та губоньками, що червоні, як та калина, поворочує, і з-за них та зубоньки мелькають, білесенькі та рівнесенькі, як є один; які то рум'яні щоки, які узенькі чорні його брови, — як на шнурочку, а очиці які ж то! Він казав, що через очі можна бачити душу у чоловіка. Так і є, що правда. Як зирне на мене, то я і бачу, яка в нього душа добра, який він жалосливий до усіх; та так мені його жалко стане… та через те нічого і не розслухала, об чім він розказовав.

Сього Галочка нікому не говорила, а тільки думала собі, як, було, проводить Семена Івановича об пізньому вечорі та ляже на своєму ліжку, щоб-то спати, так їй і не спиться: усе-то силкується згадати, що читав або розказовав Семен Іванович, так-бо не згада нічого… "Нехай же завтра не буду на нього дуже пильно приглядатися, а усе буду слухати, — так скаже, було, Галочка звечора, а удень прийшов Семен Іванович, почав говорити… забула наша Галочка слухати — знай, розгляда його і доглядається, чого учора не добачила, що "он ямочки на щоках його, що так би і дивилася на них; он рученята невеличкі та біленькі, мов у панночки, та як заговориться, як обіпреться рукою об голову та пальцями перебира своє волосся, чорне, як смоль, та м'якеньке, як шовк…"

Оттак і поусякдень Галочка що-небудь знайде у Семена Івановича, чого перш не розгляділа: то голос приятний, то як задумається чого, — а вже щось частенько став задумоватися, — так його жалко: усе б на нього і дивився. А як піде по хаті, так що то за стройний у стану, що двома п'ядьми можна його обняти, мов переломлений, так і вихиляється.

Семен Іванович приносив і свої книжки, та що то за прерозумні! Про усе, про усе там писано було. Олексій, бо він один їх і слухав, не нарадується, було. І розказовав багато дечого розумного. І про себе розказовав, що він є поміщик, що у нього вотчина аж біля Прилуків, укупі з братом, більш чим сто душ; батька і матері нема — померли, брат господарює, а він служить у війську. З братом живуть, як закон велить, люб'язно і согласно; брат йому усе вистача, чого тільки треба, і що він сам собі вольний козак. "Що, — каже, — хочу, те роблю, ніхто мене ні у чім не силує і не поборонить ні у чім, бо я собі сам пап над собою. Служу у війську, поки треба. Коли стане замиреніє, піду ув одставку та й оже…" Тут щось і замовк та скочив з лавки, ходив-ходив по хаті: усе думав щось собі довгенько… далі схопив шапку і став збиратись додому, а ще то і не пора була: він, було, завсегда просиджує до пізнього вечора, а тут ще тільки сонечко геть-геть спустилося.

Олексій кинувсь, щоб його прохати, щоб ще посидів, бо ще рано, так ні: притьмом ніколи, діло є, треба сьогодні зробити то се, то те… і не впросили його, щоб ще посидів; пішов собі тихою ступою, похиливши голову…

Олексій став жалковати, думаючи, чи не розсердив його чим, так-бо ні: так приятельно розговорювали. "Хіба чи не ти, Галочко, чим його розсердила?"

— Щоб то я, панотченьку, — ледве промовила сердешна Галочка, бо сльози так налягли їй на душу, що й дихати важко було.

— Так бо ні! — вп'ять став розмишляти Олексій. — Ти йому сьогодні і слова не сказала. Не знаю, що се таке є; нехай чи не прийде завтра, розпитаю. — І пішов з хати.

А Галочка як подумала: "А як не прийде…" — та з сим словом як заплаче! Батечки! як то гірко плакала, до самого вечора! А чого — і сама не зна. Такі думки постигли її, що і не придума, що їй і робити: то, дума, може, він занедужав, нікому його доглянути, тяжко йому, може, ще до світу і вмре… Та від таких думок аж з ніг звалилася, прилягла на ліжку, слізоньками обливаючись… "Коли б можна, побігла б, мушкою полетіла б до нього, тільки б глянула на нього, що з ним робиться… коли нічого, то і мені б полегшало… Коли завтра не побачу його, то, певно, до вечора вмру… Так мені тяжко!…"

Не вмреш, Галочко!… Бо ще дуже зарані, як ще і не приходив ніколи так рано, Семен Іванович вже і йде. Галочка, ще тільки устала, та усе пильно на город дивилася… і трошки згодом вздріла його, та аж за ворота вибігла і, як птичка веселенька, підплигує, щебече до нього ще здалеку: "Чи ви не вмерли, Семене Івановичу? А були ж недужі? Чи чого розсердилися на нас? Що ми вам заподіяли, що ви нас учора так хутко покинули?"

— Нічого, Галочко, нічого. Діло було, більш нічого, — казав Семен Іванович, веселенький вже, і люб'язно усе говорить і не хмуриться. Увішедши з Галочкою у хату, зараз і пита: "Де ж Олексій? Я вже увесь день у вас посиджу".

А вже Галочка і облітує по усьому двору, гукаючи:

— Тату, таточку!… Та йдіть же швидше! Вже прийшов… прийшов, єй же то богу, прийшов!…

— Хто там прийшов? — обізвавсь Олексій від хліва, що заплітав з батраками.

— Та він же, панотченьку, він! Він і не вмирав, він і недуж не був, йому діло було.

1 2 3 4 5 6 7