— подумав Вольфі. — Невже
Королева гадає, що може зробити це краще за Нані?!" Але нема ради — довелося погодитись.
Узялися.
Та от біда — руки Королеви ніяк не встигали за руками Вольфі! До того ж вона припустилася купи помилок!
Вольфі несила було це чути. Він зупинився і мовчки переставив Королеві пальці на клавіатурі.
Король почервонів од гніву.
Придворні обурено загомоніли.
Тато приречено вхопився за голову.
Нані заховалася за його спину.
Хіба ж можна так поводитися з коронованою особою?!
— Дитина має рацію, — заспокоїла всіх Королева. — Я зробила чимало помилок. Перепрошую, пане Моцарте!
Вольфґанґ поважно кивнув головою.
ЯК ВОЛЬФІ ПОЧУВ ЯНГОЛІВ
Подорожі тривали. З Англії тато вирішив податися до Голландії.
І тут Вольфі спіткала справжня біда.
Хлопчик тяжко захворів.
Жоден з лікарів не міг сказати, що це за недуга! Одні твердили, що у Вольфі — запалення легенів. Інші вважали — тиф.
А Вольфі танув, немов маленька свічка.
— Ваш син занадто виснажений! — одностайно стверджували лікарі. — Йому треба добре відпочити, а не виступати з концертами по всьому світові!
— Але ж Вольфі так любить виступати! — намагався пояснити їм тато. — Він не може жити без музики!
Лікарі не йняли віри та стурбовано хитали головами.
У Вольфі піднялася висока температура. Він марив. І майже весь час лежав непритомний.
А коли приходив до тями, згадував рідне місто, свій затишний будинок, матусю та стару служницю Терезу...
"Либонь, Вольфі й справді стужився за рідними краями..."— подумав тато.
Він повсякчас молився Богові і благав, аби син одужав. Проте Вольфі ставало щораз гірше...
— Ти не повинен померти! — якось у відчаї вигукнув тато.
— Але ж на небі, серед янголів, так затишно, — прошепотів Вольфі. — Вони співають мені гарних мелодій... Я їх чую... Я хочу залишитися з ними...
— Синку, коли ти видужаєш — напишеш ще кращі! Адже крім тебе їх не складе ніхто!
— Навіть янголи? — пожвавішав Вольфі.
— Авжеж! — переконливо сказав тато.
— Тоді треба обов'язково видужати! — вирішив Вольфі. — Адже я ще ніколи не змагався з янголами!
Минув тиждень, і маленький музикант почав оклигувати.
А тато припинив мандри і повіз дітей додому, в рідний Зальцбург.
Власне, це було правильне рішення.
Про Амадея Вольфґанґа Моцарта вже й так знав увесь світ!
ЯК ВОЛЬФІ СТАВ АКАДЕМІКОМ
І... ПОБІГ ГУЛЯТИ
Одного весняного дня у двері будинку Моцартів постукав листоноша.
— У мене лист до пана Моцарта, — сказав він і передав татові пакета з великою круглою печаткою.
Тато уважно подивився на аркуш.
— Цей лист не для мене. Його написали тобі, синку, — сказав він Вольфґанґові.
— Звідки він? Що там написано? — запитав Вольфі.
Йому ніколи було читати — якраз писав нову симфонію.
Тато урочисто розгорнув листа і вголос прочитав повідомлення про те, що Вольфі надано почесне звання Академіка Булонської музичної академії.
— Ну ось, синку, — зрадів тато, — я тебе вітаю. Тепер ти став Академіком!
Вольфі припинив гру.
І подивився за вікно.
Надворі буяла весна.
Він так любив її звуки: співи пташок, перегук квіткарок, цокіт копит, церковний передзвін...
Закінчення сонати відразу ж склалося в його голові.
Вольфі встав із-за клавесина і солодко потягнувся.
— Ну ось, тату, тепер, коли я став Академіком, — з усмішкою сказав він, — можна й погуляти!
Він одягнув свій улюблений бузковий камзол і вийшов на подвір'я.
Світило сонце.
В його променях виблискували бані Зальцбурзького собору...
Мама, тато і Нані разом виглянули в вікно. Вони бачили, як хлопчик повільно йде вузькою вуличкою рідного міста.
— Ну ось він і виріс... — зітхнув тато.
— І все ж, — додала мама, — він ще зовсім хлопчик...
— Звісно, хлопчик, — сказала Нані, котру в родині тепер називали повним іменем — Нанерль або Анна Марія, адже маленька Нані виросла і стала гожою дівчиною. — Але, тату, це так дивно, що наш Вольфі став Академіком!
— Що ж тут дивного, — заперечив Моцарт-старший, — він ішов до цього від самого народження. Згадай, як він, ще зовсім малюк, підповзав до клавесина!
— Але ж і я грала разом з ним! — трохи ображено вимовила Нанерль.
— Так, — відповів тато, — проте мрії здійснюються тільки в тих, хто йде до своєї мети від самого дитинства.
Звісно, Вольфі не чув цієї розмови. Він просто йшов вулицею і думав про те, що йому дуже кортить підстрибнути. Та тепер, певно, не можна бешкетувати, адже він шанована людина — Академік!
— Вольфі, біжімо з нами! — загукали до нього сусідські діти.
І Вольфі відразу забув про листа. Він весело підскочив і... побіг укупі з усіма.
Дедалі швидше і швидше!
Аж вітер засвистів у вухах...
Історія людини в історії людства
Вольфґанґ Амадей Моцарт (1756-1791)— австрійський композитор, клавесиніст— віртуоз, скрипаль, органіст, диригент, імпровізатор. Мав феноменальний музикальний слух і пам'ять.
Перші свої твори написав у п'ятирічному віці. Якийсь час перебував на службі у архієпископа в Зальцбурзі як концертмейстер, з 1779 року — як органіст. Потім призначений на посаду "імператорського і королівського камерного музиканта".
Став одним із засновників класичного стилю в музиці, розвивав сонатну форму та сонатно-симфонічний цикл. Одним із найважливіших напрямків його творчості був музичний театр.
Автор численних симфоній та опер — "Весілля Фігаро", "Викрадення з сералю", "Чарівна флейта", "Дон Жуан".
Найвідоміший та найзагадковіший твір композитора — "Реквієм".