Думаю, що вбивці потрібно було тримати пістолет у лівій руці, правою стріляти було б зовсім незручно, а лейтенант наш – правша. Не лізе! Згодіться!
– Хто його знає, що там було... Може вийшло якось так... Хіба не може людина часом вп'яніти від малої дози, або взяти для чогось пістолет у ліву руку? Сильно мало фактів... Ніхто на таке уваги звертати не буде.
– Товариш капітан! Буде – не буде, то ж так бабця на базарі гадала, а нам взводного спасати. Давайте хоч щось зробимо, хоч соломинку йому протягнемо, аби з болота витягнути. А ну – вдасться. Якщо сидіти руки склавши на живіт – точно нічого не вийде. Давайте, товариш капітан, давайте спробуєм!
– Що ти, конкретно?..
– Треба, на мій погляд, взяти якось в Урлана кров на аналіз. Перевірити чи не підсипали йому чогось дурманячого, чи не отруїли. Дуже на це схоже.
– Даєш… Ще скажи із тюрми його вкрасти… Фантазуєш – і не більше. Як ми можем взяти кров, де зробити аналізи?.. Це повна нісенітниця! Детективів, бачу, начитався.
– Воно то так. Зовсім не легко таке зробити, але іншого способу немає, аби доказати, що Урлану підмішали якусь отруту, або може снодійне, чи щось таке.
– А хіба військова прокуратура сама не повинна такого зробити?
– Мабуть повинна… Але добре було б тримати руку на пульсі, може забудуть чи не схочуть, або на бачитимуть потреби.
– А ми яким боком можем вплинути?
– Дайте подумати… Чого б не сходити вам до командира нашої частини, нехай зв'яжеться з прокурорами, запитає, навіть попросить, якщо бачитиме, що не кують, не мелють. Сходіть, поговоріть з комбатом. Я б теж не відмовився з вами.
– До комбата?.. Ладно, давай підем. Будемо надіятися що вислухає, не вижене. Тільки ти не прися одразу зі мною, стій неподалеку, виникне потреба – покличу, а то ще випише мені наганяїв за те, що тобі довірився.
– І чого боятися – не злетить шапка. Я чув, що ваші жінки дружать між собою, чуть-що заступляться. До речі, кажуть, що й жінка Урлана разом з вашими в баню ходить. Правда?
– Буває часом… Але мене це мало стосується. В них своя компанія, комбатша там всім заправляє. Я тобі скажу: жінка – ух! Та мені більше подобається Наташка Урлан – писана красуня. Всі чоловіки на дорозі оглядаються. Там така – очей не одірвати. Тепер сама залишиться – бідна. Таке звалилося.
– Жалко, але що вдієш… Давайте хоч щось заради неї, якщо вона вам так подобається.
– Ну ти вже цього не кажи… Заради неї… Урлан мені не чужий – разом стільки чобіт стерли – до Австралії можна було б дойти. Куди я дінусь? До комбата, знать до комбата, аби тільки помогло.
Ротний довго поправляв на собі мундир, обдивлявся у дзеркало, чи все добре лежить на ньому, чи все вдало підігнано. Командир частини – людина вибаглива, старий служака. Не терпить жодної пилинки, жодного недоліку в зовнішньому вигляді офіцера. Може кого хочеш одчитати, не гляне на звання й пагони.
Корінь нарешті зважився. Пішов.
Не виходив од комбата з пів години. Однак Грінчука таки позвав.
Назар постукав у двері, дочекався дозволу ввійти і гупнув щосили ногою рапортуючи:
– То-ва-риш !..
– Тихо-тихо, не напружуйся! Зараз не до того. Вислухав я вашого ротного. Може щось і варте з почутого. Де в чому, мабуть, ти правий. Трохи, правда, по-книжному, якось надумане більше, але чим, як то кажуть… Урлан, справді чоловік хороший, хотілося б йому чимось… Але то таке… Ще чогось можеш додати?
– Здається так. Мені сержант Гаврилік сказав, що Урлана забрали у форменій сорочці, як застали, зверху куртку накинули, а кітель його залишився у черговому приміщенні, на спинці стільця висить. Напевно, до цього часу.
– І що?
– Може й надумане, але зазвичай черговий службу несе в кітелі. Поверх нього завжди портупея, кобура з пістолетом. Є така вірогідність, що при вбивстві лейтенант мав бути одягненим у те все. Може потім зняв. Якщо ж дійсно він стріляв, чого мені не віриться, то на рукаві кітеля мають бути залишки спаленого пороху, а як ні, то це вже доказ на його користь.
– Ну, міг стріляти й у сорочці, а сліди згорання пороху, мені здається, й на руці залишаються. Правильно?
– Правильно. Не подумав…
– Бачиш: гарячкувати тут не можна. Треба ще вивчити: де ті сліди остаються, може тільки на руці, може на одежі їх важко знайти, чи на ній вони швидко зникають. Тільки спеціалістам можна таке довірити, а не нам з тобою. Зрозумів?
– Вибачте. Але тоді виходить, що можемо собі вже накинути план. Є з чим працювати. Дізнатися б якось у тих прокурорів, чи робили вони аналіз крові і чи досліджували Урлана на наявність слідів згорання пороху від вистрілу. Де б вже не було: чи на руках, чи на одязі. Якщо є таке, то тоді дійсно немає нам чого ловити, а якщо немає…
– То це ти, сержант, мені план накинув, чи що?.. Або я до чогось не в'їхав?.. По-моєму забув, де знаходишся.
– Ще раз вибачте! Загрався... Про Урлана думаю.
– От то-то, що загрався... Але добре, спробую дізнатися. В мене там, у військовій прокуратурі, старий товариш працює, думаю поможе. Ти давай, іди служи помаленьку, а я коли щось розвідаю, то так тому й бути – передам тобі через ротного. Давай-давай, у мене ще справ по горло! Розвертайся і бігом у казарму!
– Слухаюсь!
Назара Грінчука чекало заняття по хімічному захисту. Його взвод протягом цілої години надягав і знімав протигази. На швидкість. Хтось придумав, що саме швидке одягання протигазів може спасти солдата від хімічної атаки. Не була б це радянська армія.
Інколи замість протигазів вчили одягати спеціальні захисні костюми. Теж проти хімічної атаки і теж на швидкість.
В Назара протигаз на три розміри більший ніж треба. Такий може собі дозволити тільки дід-старослужба, молодому такого не можна. Такий легше натягати і легше знімати. І дихати легше – шпарина є, гума не скрізь тісно прилягає до голови. Правда, нічого не видно, скло пітніє за кілька секунд. Стоїш, немов у пітьмі. Однак то нічого, так навіть краще думається. Можна знову вертатися до справи Урлана.
Після того, як закінчилися заняття, Грінчука покликав до себе ротний.
– Тільки що комбат дзвонив, дещо передав. Сказав з тобою поділитися. Аж не віриться, що зійшов до нашого рівня. Видно, все таки ми з тобою зацікавили його.
– І я такого не чекав. Ну то діліться!
– Одним словом, у прокуратурі не спішать перевіряти невинуватість Урлана. Ніяких аналізів, ніяких експертиз ще не робили. Приятель комбата обіцяв посприяти, аби трохи завошкалися. Завтра ж Урлана мають привезти до нас – слідчий експеримент будуть проводити. Відтворення обставин злочину – так, здається, це у них називається.
– Виходить, нічого хорошого.
Назар розвернувся та збирався відійти, коли ж зупинився. У голову раптом вскочила нова ідея. Спочатку невиразно, смутно, проте згодом, як дав собі трохи обдумати, мислі стали більш певними і стрункими.
– Товариш капітан! Тільки не дивуйтесь, не спішіть відкидати мою авантюру, чи іронію включати. Знаєте, що скажу?.. Давайте ризикнем! Зробим те, чого від нас ніхто не чекає. Ви ж з нашим начальником медслужби капітаном Адашком в друзяках ходите? Правильно? От його нам і треба задіяти.
– Кажи як! А я побачу, чи щось зможу. Попереджую: Адашко – це тобі не я. Він на всякі видумки не піде, йому потрібно будуть дуже переконливі аргументи, щоб повівся.
– Хіба може бути більший аргумент ніж помогти Урлану? Ото на це й давіть. Тоді в капітана-медика совісті не хватить відмовити. Треба, щоб він взяв пробу крові в Урлана для аналізу. Коли взводного завтра привезуть на той експеримент, ви вже якось схитруйте, шепніть взводному, щоб прикинувся, ніби йому геть погано стало. Тоді кричіть: "Лікаря!". А я буду на підхваті – скочу швидко до Адашка. Той хай зробить Урлану укол якийсь нешкідливий, може глюкози трохи напустить, медик краще мене знає, що робити. І разом з уколом нехай непомітно візьме забір крові. Ніхто ж не розбере, які й для чого він робить маніпуляції. Хто здумає влізати в медицину? Отак у нас і буде матеріал для аналізу. Потім Адашко нехай сам і перевірить, чи є у крові щось стороннє.
– Підведеш мене під монастир цими своїми ідеями, ще й Адашка підставлю. Попадемся на самоправстві – голови нам повідривають. Скажуть: хто дозволив? Чого полізли? Сам знаєш: в армії ініціатива карається на кожному кроці, слухай начальника і не висовуйся – будеш спати спокійно. Тобі що – раз-два і дембель, а нам тут ще все життя служити.
– Розумію вас, але іншого виходу немає, ми вже це з вами обговорили. Взялись – давайте тягнути.
– Ну добре-добре! Була-не була, йду до Адашка.
– Хвилинку! Ще в мене виникнула одна мислячка. А що як забрати сорочку в Урлана? Може якось вдасться її перевірити разом з кітелем на наявність залишку спаленого пороху?
– На очах у прокурорів?..
– Ну й що, хай дивляться. Адашко ніби ненароком заллє Урлану сорочку йодом чи зеленкою, а ви запропонуєте чисту – всього то справ. Нехай потім хтось доведе, що ми це спеціально зробили. Скажем: так вже вийшло, так само склалося. Не будемо ж ми самі себе здавати? До речі: і про забір крові подібне можна буде заявити – взяли, щоб дізнатися від чого Урлану стало погано, щоб пересвідчитися чи якоїсь хвороби немає в нього. От і ніякої підстави для вас з Адашком не буде.
Згідно розпорядку дня, після занять з хімічного захисту, у першому взводі спортивна підготовка. Потрібно пробігти п'ять кілометрів з повним навантаженням. В легкій формі бігати можна тільки на змаганнях, а зараз на кожному солдатові близько десяти кілограмів всякого начиння: автомат, запасні касети й підсумок для патронів, протигаз, лопата, штик-ніж на тісному ремені, а ще й чоботи, одяг – якби тільки було сили нести. Бігти потрібно не просто так, а за визначеним часом, по нормативу. Не пробіжиш вчасно – будеш тренуватися-повторювати у вільний час, якого й так, мов кіт наплакав. Замість того, щоб листа додому написати – будеш бігати до знемоги, поки не вкладешся у той клятий норматив. І не тільки тебе одного заставлять – цілий взвод буде разом корпіти.
Грінчук у службу втягнувся. Звик. Бігти йому важко, однак з останніх сил не вибивається, може й помогти комусь, хто задихається, хлюпає потом і готовий впасти, аби не бігти. Назар бере у таких автомат і звільняє від лишнього вантажу. Перший взвод приходить до фінішу вчасно, право на вільний час забезпечено.
Капітан Корінь таки домігся участі Адашка.