– Я тебе зараз лікуватиму... Мамо, в нього лапа зламана! Зараз перев'яжу. Тихіше, малий! Сиди!
– Стривай, донечко, я тобі допоможу, – відгукнулась Олена й підійшла до Марічки. Голос в матері тремтів, по щоках котилися сльози.
– Не плач, мамо. Ми зранку до міліції підемо. Там міліціянтом татко Грицька Загреби служить. А начальником у нього той лейтенант, що з міста прислали. Коли ми заяву подамо, то вони цих злодіїв заарештують. А кофту твою повернуть. І весь посуд наш. Це ж, мабуть, розбійники, що чесних людей грабують.
– Мовчи краще, доню. Це не бандити, а нова влада радянська так звеліла. Кажуть, у Москві закон вивели, щоб у селян зерно і картоплю відбирали.
– То й забирали б зерно. А посуд навіщо? І кофту твою найкращу?
– Кажуть люди, що тиїм комуністам все замало. Були ліниві, працювати не хотіли, а тепер їхній час.
– Ото дурниці! – захлинулася Марічка. – А нам у школі вчителька казала, що радянська влада найкраща в світі. І дуже справедлива. А де ж ця справедливість, якщо в тебе подарунок батьків відібрали? Теж мені влада!
– Тихіше! – у матері навіть сльози висохли. – От почують ті совєцькі, що ти верзеш, то нас із тобою засудять, як ворогів народу. До Сибіру відправлять, у табори. Вони дивитися не будуть, що ти маленька. Хіба ти не злякалася, коли та комісарша тебе за руку схопила?
– Нічого собі! – пирхнула Марічка. – Не таких бачили! Мене Петрусь, знаєш як, за руку колись схопив? Ого-го! Куди там тій комісарші! У-у, змія! Наган почепила і думає, що її всі бояться!
– Охолонь! – суворо наказала мати. – Запам'ятай: розповідати про те, що в нас зараз сталося, не можна нікому. Ані дорослим, ані твоїм друзям-подругам! Бо не встигнеш кліпнути, як лихо нас обсяде, наче мухи мед!
– Та сусіди все одно вранці цей безлад побачать. І тітка Горпина перша поцікавиться: що в нас, мовляв, сталося?
– Нічого вона не питатиме. Ти, головне, мовчи. Чуєш?
– Чую, чую, – пробурмотіла Марічка, зав'язуючи ганчірку на Жучковій лапі. – А бабусі з дідусем можна?
– Я з ними сама побалакаю, без твого довгого носа, – мати посмикала песика за вуха. – Пішли, доню, спати пора.
Марічка неохоче підкорилася. Спати їй не хотілося. Їсти вже теж. Дівчинка довго лежала, дивлячись у темряву, і думала. Думала про те, що макітру їй не шкода – все одно вже давно порожня стоїть та пил збирає, протирай її щосуботи... І хатня доріжка протерлася, її теж не шкода. Коли б дядьки попрохали, вони б їм все це задарма віддали. А чого? Вони з матір'ю молоді, здорові. Вони ще зароблять, і нову макітру у тітки Оксани куплять. А хатню доріжку нову мати виткати може. Набагато кращу ніж стара.
...Тільки навіщо Жучка образили? Лапу йому, бідному, зламали. Певно, цей бридкий дядько – Василь Гнатович – чоботом своїм величезним вдарив...
Ось виросту, вивчуся, сама стану владою... напишу такий документ, щоб у селах... всі могли їсти досхочу. І ніякі такі комісії не мають права забирати в людей їхнє зроблене, вирощене та зібране. А Василь Гнатович – скнара. Мабуть, хліб він забрав... Нехай його всі зневажають...
М'які хвилі сну оповивали дівчинку... Вона заплющила очі, та раптом стрепенулася: чула чи здалося? – ніби розкотилися по підлозі сухі вишневі кісточки, а на світлому тлі груби промайнула темна тінь кощавого кошеняти...
Крок 2. Куди не кинь –
то все клин
Марічка бігла селом – до баби з дідом поспішала. Думки так і юрмилися в голові. Іноді Марічці здавалося, що думкам тісно і вони намагаються вислизнути назовні.
– Цікаво, чи мати встигла вже перебалакати? Про вчорашні події розповісти, на тих грубіянів і крадіїв поскаржитися? А, може... – у Марічки перехопило подих... – Може, дід з бабусею щось приховають... Авжеж, навіщо соромитися? Вони ж своє боронять, зароблене.
...А ще у бабусі є коза – Зірочка. Як воно сталося, Марічка не знає, але не забрали тварину до колгоспу. Лише тепер бабуся випасала Зірочку начебто потай – на узліссі край села. А ввечері приганяла до старого занедбаного куреня. Там на неї вже чекав дідусь. Саме він і приглядав за козою вночі.
Кожного дня бабуся доїла козу і пригощала Марічку. Навіть зараз, тільки пригадавши смак молока, Марічка несамохіть облизалася. Ох, яке воно смачнюще, ніжне та жирне! Треба обов'язково подбати, щоб про Зірочку ніхто не згадав.
Марічка так задумалась, що й не вчулася, як зіткнулась із Петрусем Босенком. (Він був товаришем Марічки, як то кажуть, "з пелюшок", навіть кращим, аніж Ганнуся Сомко. З Петрусем можна було побігти до лісу – по гриби, ягоди та горіхи або на річку – рибалити. А Ганнуся завжди вередувала та скиглила: і те важко, і так негарно, і тут не можна. Втім, це й зрозуміло. Ганнуся була у сім'ї наймолодшою, чотирнадцятою. Тож дорослі брати й сестри її любили та пестили. Це Марічка змалку матері допомагала, на городі поралася, у хаті прибирала, навіть кашу і картоплю сама варила).
– Ну, ти й прешся, наче трактор понад ріллею! – зойкнув Петрусь, бо гострий лікоть Марічки вразливо "перелічив" йому ребра.
– Пробач, що мало, – не залишилась у боргу Марічка, – сліпендя куряча. Бачиш – людина над важливим міркує, то обійди тихенько й не заважай.
– Про що це ти думаєш? І, головне, чим? – єхидно поцікавився Петрусь. – Таке враження, що ти свою голову вдома забула. О, – він ляснув себе по лобі. – ще хотів запитати: що там у вас удома вчора сталося? Я сьо'дні заскочив до тебе – дивлюсь і очам не вірю. Двір неначе коні витовкли, двері в льох відірвані...
– А ти поміркуй, як слід, чим сам думаєш. Може, якась відгадка й знайдеться, – зітхнула Марічка, у цей же час роздумуючи: видати вчорашній секрет чи ні?
– А ти чула, що на селі робиться? – вів далі Петрусь. – Он, у Покрасьонів, Марфи й Андрія? І в Стефанюків? І в Бондаренків?
– Ні, – стенула плечима Марічка. – А що, хтось помер?
– Тю, ти з якого дерева впала? – здивувався хлопчик. – В Покрасьонів наших вночі все зерно вимели, навіть те, що залишили на насіння. Покрасьони в хаті викопали яму і все туди заховали. А комісари, котрі хліб вигрібають, скрізь поштрикали по хаті, по подвір'ю, навіть подушки попроколювали. Все шукали, де зерно заховане. І знайшли. То їх, і Марфу, і Андрія, арештували. І в Стефанюків дядька Ониська забрали. Він почав сперечатися із заступником комісарським, Василем. Ти його пам'ятаєш: банькатий такий... Ну, на кота обідраного схожий... А в Бондаренків бійка справжня була, то навіть тітку Оксану побили сильно, а її чоловіка та двох братів до тюрми відвезли, аж у Новокурське...
– А ти звідкіля все це знаєш? – не витримала Марічка.
– Та все село зрання гуде. Ця комісія гадала, як вони вночі ходитимуть, ніхто нічого не почує. Та люди пильнували, прислухалися, он воно як!
– І ти пильнував? – недовірливо випнула нижню губу Марічка. – Бач, герой...
– Ну, герой, чи ні, а батька попередив. Тому він встиг і буряки з клуні винести й у кущах сховати, і пшоно у димар запхати... – Петрусь похлинувся і замовк, з острахом дивлячись на Марічку.
– Чого злякався, дурний? – образилась дівчинка. – Що, вважаєш, я зараз до комісії побіжу, тебе виказувати?
– Та батько наказував нікому не розповідати, – зніяковів Петрусь. Потім пожвавішав. – Я певен, що ти своя людина, нікому ані пари з вуст!
– І я вірю, що ти справжній товариш... Ось, слухай, що в нас було... – і Марічка, не криючись, розповіла Петрусеві все, що змогла пригадати. Навіть про кощаве кошеня.
До цих новин Петрусь поставився дуже серйозно.
– Щось таке я теж бачив... – замислився хлопчик. – Воно біля хати Стефанюків вешталося. Я ще камінцем у нього жбурнув, думав, дика тварина з лісу забрела. Кинеться ще...
– Та хай йому грець, тому кошеняті. Людей шкода. Якщо їх арештували, то можуть і розстріляти. За опір радянській владі. Пам'ятаєш, нам у школі вчителька про Павлика Морозова розказувала?
– Це той, що батька рідного виказав?
– Той самий.
– Не втямлю, як то було можна на батечка свого наклеп зробити?
– Ми ж не знаємо правди, – спохмурніла Марічка. – Може, він справді кривдив не тільки сім'ю, але й був злочинцем.
– Та Бог з ним! Все одно цього чоловіка вже й на світі немає. Нам про своїх турбуватися треба. Покрасьонів жаль... У них торік дві доньки народилися. А маленькому Дмитрику, сину їхньому, три роки. Хто їх тепер доглядатиме, годуватиме? Адже батьки Андрія – старі Покрасьонів один за одним ще перед новим роком померли. А в Марфи тільки мати старенька зосталася.
– Он який ти... – тихенько прошептала Марічка.
– Який? – здивувався Петрусь.
– Дбайливий. Добрий. Уважний.
– Та я що? – зніяковів хлопчик. – Я нічого... Просто... – він розгубився ще більше: – Розумієш, в нас теж сім'я велика, а свого маленького братика я ображати нікому не дам...
– Облиш, – усміхнулась дівчинка, – я все розумію.
– От і добре, – із полегшенням зітхнув Петрусь. – То що будемо робити зараз?
– Я до бабусі з дідусем ішла. Давай швиденько до них збігаємо, запитаємо що до чого. Вони неодмінно підкажуть, порадять... До них завжди сусіди за допомогою звертаються.
– Ходімо, – погодився хлопчик, – тут недалеко.
До хати бабусі й дідуся Марічки діти добігли за кілька хвилин. Ось і велика яблуня з похиленими майже до землі вітами, ось чисто прибране подвір'я...
– Дивно, – мовила Марічка, оглядаючись навкруги. – Ні бабусі, ні дідуся. Де вони поділися?
– Може, сплять, – заспокоїв її Петрусь. – Або пішли кудись.
– Та вони ніколи вдень не відпочивають, завжди пораються по господарству, – розгубилась дівчинка. – Чи не захворіли... Бабусю! Діде Охріме!
– Тихше, скажена! – почувся голос бабусі Федори, а потім з-за хати з'явилась і вона. – Ти б ще вдарила у дзвони! – дорікнула стара. Але тут же пом'якшала: – А хто це до нас із тобою завітав? Петрусь? Гарний хлопчина, розумний. То що ж ви тут шукаєте?
– Ми вас шукаємо, бабусю. А дідусь де? – поцікавилася Марічка.
– Де, де... До Покрасьонів подибав, Дмитрика до нас забрати хоче.
– Це старшого їхнього? – зрадів Петрусь.
– Як гарно, – підхопила Марічка, – тепер у мене братик буде! Я з ним бавитимуся, гулятиму...
– То ви про все знаєте, про все чули, – похитала головою бабця. – Тільки не радій так. І поменше розказуй про це кожному, кого стрінеш.
– Я все розумію, – запевнила її Марічка.
– Ой, і часи ж настали, – зажурилася Федора, – усього треба боятися, стерегтися, пильнувати...
– Так, пильнувати, – погодилася Марічка.