Він починав читати або й просто мовчати. Часом їм обом хотілося скінчити се, вийти з такого важкого становища, і хто-небудь з їх намагався зробити штучним способом і озивався до другого так, мов нічого й не було. Але з цього не помагалося. Другий помічав нещирість і відмовляв теж нещиро, і те, чого хотіли збутися, не то не зникало, а часом ще й більшало. Так тяглося звичайно поки думки поверталися зовсім на другий бік, і все це забувалося.
Чимало суперечок поставало з того, що Ганна ніяк не могла погодитися з деякою Гордієвою завичкою поводитися з нею. Гордій принципіально був дуже ліберальною людиною в справі відносин проміждо жінкою та чоловіком і силкувавсь і в своєму сімейному житті робити так, як думав. Але ж він не міг устерегтися того, чого сам не помічав у собі.
Народився Гордій з давнього панського роду, що звик панувати над мужиком і так виробив у собі цю потребу панувати, що вона передавалася спадщиною від батька до сина. І потім — освічений пан, живучи серед неуків-мужиків, звик вважати себе за далеко вищого від тих, що були навкруги його, авторитетом тим, хто був коло його. І се почування власної вищості, авторитетності теж сталося спадщиною.
Обидві ці спадщини Гордій одержав. Життя їх прибільшало. Змалку йому довелося запанувати над селянськими хлопцями. Розумніший і сміливіший за інших, він і потім, живучи вже серед інтелігенції, завсігди у своєму гурті верховодив. Товариші ще в гімназії дивувались, що він так багато читав і знає більше за їх, корились його розумові і зовсім схилялись перед його сміливістю. Гордій завсігди, ще змалку, уявляв себе героєм. На яке саме геройство народився він на світ, того не знав, але певний був, що геройство це мусить бути. Прочитав у одному російському романі, що Наполеон І мав звичку складати руки на грудях навхрест,— з того часу ця поза зробилась йому найулюбленішою, і часто можна було бачити його, як він стояв у класі коло вікна: круг його кричали й метушились товариші, а він, задуманий, навхрест руки на грудях склавши, мов не помічаючи нічого того, що навкруги робилося (а справді-дуже бажаючи, щоб його помічено), стояв... як Наполеон...
Далі Гордій зробився демократом і Наполеона звав уже деспотом. Та зате інші образи у його в душі запанували — такі саме величні, як і Наполеон, хоч і не такого кольору, і Гордій так саме позичав і в їх дещо...
Товариші може б сміялися з цього (ба, деякі таки й сміялися), якби вкупі з тим Гордій не був гарний товариш. Себто — не товариш,— бо він, звичайно, дивився на всіх трохи згори, але проводир. Якщо треба було йти до начальства прохати чого, або якщо гімназисти, вчинивши яку шкоду мусили з неї викручуватись, визволяючись од кари, то в таких випадках ставав на чолі класу Гордій. Розумніший та сміливіший за інших, ще й гарний учень, він мало не завсігди досягав свого. Це придбало йому популярність у гімназії. Цю популярність Гордій умів удержати і в університеті. Все це зучало його поводитися з іншими людьми як високому авторитетові, вищій натурі з простими, вимагати від цих протих людей надзвичайної уваги до себе й послуг.
Сам він не помічав, що тон у його в розмовах був завсігди гостро авторитетний (за це він мав чимало ворогів) і що, бажаючи від інших вдячності за свої вчинки, сам часто був невдячний, бо що йому роблено від людей гарного, приймав здебільшого як належну йому данину. Навіть думав, що навпаки — понижає себе перед іншими людьми...
Ганна розвивалася здебільшого самостійно. Мати її була цілком пасивною людиною, батькові за службовою роботою та за іншим клопотом не було зовсім часу керувати доччиним розвитком. Дівчина читала й думала або вдвох з братом, або здебільшого сама. Була якийсь час під братовим впливом, та давно вийшла з-під його і самотужки думала над тими питаннями, які перед нею вставали. Все це зробило з неї натуру, що не любила скорятися чужій владі.
Закохавшися в Гордія, не думала про те, хто верховодитиме у їх у дружинній спілці. Але зовсім не однакові речі — перший запал кохання і щоденщина. Кохала Гордія й тепер, але також хотіла жити по-своєму. Одначе незабаром побачила, що задля Гордія мусила зректися багатьох своїх звичок та симпатій. А надто Гордій, хоч і кохав її й поважав (вона це знала),— все ж і до неї говорив тим авторитетним тоном. Спершу, як вони подружилися, цього не було, але що більше Гордій звикав до нового життя, то авторитетніший робивсь у його тон.
Надто ж за останній час зробився дражливим. Його не задовольняло життя, бо надії його якогось не справджувалися. Він марив про любу працю задля громадянства, а довелось панькатися з судовими паперами; хоч би заробіток був з їх добрий, так і того не було; з Ганною був нелад часто, були ще всякі нелюбі випадки та пригоди; за останній час їх якось траплялось не трохи, і деякі, як наприклад, суперечка з товаришем, чимало дошкуляли. Життя починало виявлятися тим, чим воно справді є: не ясним шляхом до величного геройства, а щоденним, часом досить брудним, клопотом. Ясні Гордієві мрії поблідли, палкі надії на щастя прохололи. А без щастя життя здавалося Гордієві зовсім нерозумним, не мало мети. В мету тогосвітню він не вірив, і все частіше й частіше почала заходити йому до голови та думка, що не минає, мабуть, ні одну інтелігентну людину: нащо це все? Яка мета у всьому цьому житті? Мети він не знаходив, і це його обурювало, це робило його дражливим, нетерплячим, палким на слова. І сам того не помічаючи, він часто ображував Ганну. Одного разу — років через півтора, як вони побралися,— трапився такий випадок. Гордій вернувся натомлений додому. Це було перед вечірнім чаєм. Ганна давно не була в матері і спиталася Гордія, чи не пішли б вони туди сьогодні після чаю.
— А! Ніколи мені! — відмовив Гордій.
Він пішов у другу хату, а вийшовши через хвилину, побачив, що Ганна лежить на вікні головою й плаче.
— Галю! Чого ти? — кинувсь він до неї.
Вона плакала мовчки.
— Та скажи ж бо, ну що тобі? Чого ти плачеш?
Вона підвела голову, повернулась до його і, дивлячись крізь сльози, мало не скрикнула:
— Я не звикла, щоб на мене так кричали!
Гордій страшенно здивувався: він не розумів нічого.
— Та що се? Як кричали?
— Ти кричиш на мене, мов я тобі наймичка!
— Та я зовсім не кричав на тебе,— чого це ти?
— Ти сам не помічаєш, як кричиш, але ти кричав!
Справді, відмовляючи Ганні, Гордій сказав з пересердям, але він зовсім не помітив, щоб це було криком. І він одмовив:
— Я цілком нічого не розумію! Що се тобі здається?
— А, й не треба! — скрикнула Ганна, схопилася з місця і побігла в другу хату.
Гордій зостався сам. Він і собі розсердився, вважаючи, що Ганна сама винна. Принесла Химка самовар,— Ганна не вийшла. Гордій сам запарив чай, сам напився — Ганна не виходила. Після чаю він одягсь, узяв шапку і пішов. Уже виходячи, він гукнув:
— Я йду в бібліотеку!
Як зачинилися за їм двері, Ганна заплакала ще дужче. Вона все дожидалася, що він увійде до неї. Тепер почувала себе глибоко ображеною. Наплакавшися добре, встала з ліжка, вмилася, вийшла з своєї хати і засвітила лампу. Химка вже давно поприбирала чайний посуд. Ганна сіла була за роботу, але робота не робилася. Взялася була до книжки, але й книжка не читалася. Молодицю обхоплювала тяжка нудьга. Вона думала.
— Так он воно як! Невже я на те йшла заміж, щоб так жити? І невже це той Гордій так на неї сьогодні крикнув ,що на його недавно ще вона за малим не молилася? Еге, думала, одмінився він! Ореол, що повивав його, поблід. Ганні він уявлявся перш як борець геройський, що з їм поруч вона йтиме життєвим шляхом. Тепер бачила, що помилилася, — принаймі досі ніякої геройської борні Гордій не починав. Навіть неличка праця, що мала ідейний характер — літературна українська робота — і та мало що посувалася. А тут ще ці нерозуміння, ці зовсім несподівані суперечки. От хоч і сьогодні! він справді на неї крикнув — за що! І за що потім розсердився, і пішов, навіть не попрощавшись? Цього досі ніколи не було. Шо вона йому зробила? Ще якби горе в його яке було на серці, тоді ще можна це простити. А то й горя ніякого нема. А проте... звідки вона знає, що нема ніякого? Може, йому було чого тяжко — часом буває так на душі дуже важко, а чого — і сам не знаєш. Треба було йому простити, а вона зараз у плач. Добре знає, що Гордій плачу не любить і зараз кидає розмовляти, якщо вона довго плаче. Зовсім не треба було плакати. Вдруге вона так не робитиме, а тепер поки ждатиме його.
Молодиця знову почала читати. Але читалося погано. Примусивши себе перекинути з десяток карток, глянула на годинника. В цей час бібліотека вже замкнена. Але Гордія досі не було.
— Мабуть, він пішов до кого з знайомих,— подумала Ганна, і їй схотілося, щоб цього не було. Прождала Гордія ще годину, другу, а він не приходив. Химка давно вже спала, хропучи у своїй хатині. Хоча було ще тільки десять годин, але те хропіння таке враження робило, мовби вже було дуже пізно.
Силкувалась не думати про те, що сталося сьогодні, але за кожною іншою думкою неодмінно ховалася думка про це.
Годинник задзвонив. Ганна налічила одинадцять годин. Після одинадцятьох вони звичайно лягали. А Гордія все нема... Знов нудьга обхопила її ще дужче. Боже мій! Нащо ж так робити? — думала вона.— Він же зна, що я жду його мучачись,— чому ж він не йде?
І вона то лягала на ліжко і лежала, закинувши руки за голову та прислухаючись до кожної ходи на вулиці, то знов Уставала й ходила по хаті. Одного разу їй зовсім здалося, що хтось узявся з улиці за їх двері. Вона кинулась одчиняти, але нікого не було. Трохи не плачучи, вернулася назад.
А Гордій тим часом, посидівши в бібліотеці, пішов був додому. Але додому йти не хотілося. Зайшов до знайомого. Хоч йому було там зовсім невесело, але він сміявся та голосно розмовляв. Як вийшов звідти,— була місячна ніч. Гордій ішов улицею і бачив над собою незмірно високе безкрає небо, все облите срібним сяйвом. Те небо його дратувало:
— Як просторо, як вільно, як гарно там! — думав він.— Чому тут не так!
І він згадав, що посварився з жінкою, і зрозумів, що був винний. Але йому не хотілося, щоб він був винний. Його дратувало це безкрає небо, це місячне сяйво, і йому не хотілося щоб це саме через його, через Гордія, земля зробилася така далека від усякого порівняння з цим небом.