Демид кинув лопату і підійшов.
— А що, мамо?
— Та ось молодиця прийшла — чоловік ногу врубав — так чи нема в тебе такого, щоб кров зупинити?
— Дуже врубав? — спитався він у жінки.
— Та там так, що не доведи й мати божа,— так кров і цебенить! Уже ми й стару Хомиху кликали, щоб замовила кров — замовляла-замовляла — ні, нічого! Будьте вже ласкаві, поклопочіться!
Жінка вклонилася Демидові.
Він збігав у хату і взяв дещо з своєї невеличкої аптечки.
— Ходіть! Ви далеко живете?
— Та ні: сьома хата од краю на нижчій перії! Хіба ж ви не знаєте? — ми Карпенки.
Вони пішли. Невеличка слобідка починалась, трохи оступившись от Гайденкового двору, Демид ішов швидко поруч з Карпенчихою, що, не кидаючи охкати та нарікати на свою долю, розповідала йому, що її чоловік Грицько робив до воза люшню і врубався; що вони вбогі, що дітей у їх нема, сама Дочка Оришка, та й з тієї не яка там ще поміч — усього 15 год їй та й здоров'я мало... Вона може ще й більше розповідала б Демидові, так уже дійшли до хати.
Грицько Карпенко лежав у хаті на полу блідий, ледве притомний, бо з його дуже багато витекло крові. Ліва нога нижче коліна була гола і вся закривавлена. Кров стікала на піл, капала додолу.
Демид позасукував рукава і мовчки почав розглядати ногу. Мабуть, чоловік стоячи рубав щось проміж ніг і одбатував собі добрий шмат од литки. Демид заходився спиняти кров і за кілька часу досяг цього. Він обмив ногу, пересунув з кривавого місця хворого і почав зав'язувати рану.
— А дайте мені голки! — сказав Демид і підвів голову.
Він несподівано вздрів перед себе дівчину, невеличку на зріст, з надзвичайно тонкими, "панськими" рисами в обличчі. Ще дивніші були дівчинині очі — великі та карі, що, широ розплющившись, з якимсь несамовитим острахом дивились криваву рану Грицькову; обличчя було бліде, худі руки зціплені міцно притулені до грудей.
— Орисю! Де ти голку діла? — озвалась Карпенчиха дочки.
А Орися мов не чула і все стояла на одному місці, біля лежанки, не зводячи очей із батькової рани.
— Орисю, ти чуєш? Та ось вона! — сказала жінка і сама подала Демидові голку.
— Чого ти тут стала на дорозі? — торкнула вона дочку за плече.
Дівчина мов прочумалась і тихо відійшла далі від печі, спустивши очі й руки.
— Ну, ось і край,— промовив нарешті Демид, добре завивши ногу в полотно.— Якби ви, тітко, дали мені руки помити.
— Орисю, біжи в сіни, набери швидше води!
— Та нащо ж набирати сюди води? — я піду надвір та там і помию. Ходім, Орисю!
Дівчина глянула на Демида своїми великими очима, узяла кухля і пішла за їм з хати. Помивши руки, Демид знову вернувся до хати і почав розказувати Карпенчисі, як треба поводитися з хворим і сказав, що навідуватиметься до його. Карпенчиха вислухала все, перепиталась і, нарешті, дякуючи випроводила Демида з хати.
— Бувайте здорові, тітко! Бувай і ти здорова, Орисю! — ласкаво сказав Демид. Йому було жаль дівчини, що так налякалася з батькового нещастя, і він додав: — Не журись: ми батька вигоїмо!
Орися, що досі ще ні слова не сказала, тільки почервоніла.
Демид пішов додому, але з того часу щодня навідувався до хворого. Рана гоїлась не дуже швидко, і за той час, що Демид ходив до Грицька, він добре придивився до його сім'ї.
Проста селянська сім'я, не зовсім убога, але й не заможна. Жила день по дню з власної праці. Грицько і зроду був не дуже говіркий, а тепер за хворобою мало й бажав озиватись; зате надолужала Грициха, і незабаром Демид знав добре не саму цю сім'ю з трьох душ, але і всіх її родичів, сватів, кумів та сусід — знав, з ким Грициха ладнає, з ким лається, з ким позивається і чий годований кабан порив їй увесь город. Мабуть, удалася в батька: все мовчала. Вона була зовсім не така мала, як тоді, вперше, йому здалося — була навіть трохи старша на погляд от своїх літ. Чепурна якоюсь не простою, не мужичою вродою. Найбільше і досі вражали Деміда її очі — великі-великі. Дівчина завсігди ховала їх під довгими віями, але як вона часом підводила вії, то з-під їх мов щось блискало; з Демидом вона не розмовляла, тільки відказувала здоровкання та прощання, навіть не дивилася на його. А проте Демид упевнився, що вона не дивиться на його тільки, як він на неї дивиться, бо одного разу він, зненацька озирнувшись, побачив такий запитливий та цікавий погляд з тих великих очей на його втуплений, що аж здивувався. Дівчина ж почервоніла густо, і на очах у неї аж сльози набігли, і прудко як сайгак стрибнула вона з хати. Але скільки Демид зачіпав її розмовою, вона завсігди викручувалась отими "еге" або "ні".
— Та вона в нас дика! — зацокотіла одного разу Грициха, побачивши Демидові заходи.— Чужого чоловіка сахається! І чого, дурна? — вдалася вона до дочки.
Але дочка почервоніла і, як звичайно, втекла з хати.
Бачивши те, Демид, дуже зацікавившись цим гарненьким дівчам, прибрав інший ярміс і став поводитись так, мов зовсім її не поміча. Се помогло, бо трохи згодом він побачив, що Орися вже не тіка, скоро він увійде в хату, не кидає своєї роботи, а робить, що й робила. Одного разу вона навіть щось сама хотіла сказати Демидові, але зачервонілась і втекла. Т'але ж днів через два вона вже заговорила до Демида, а наприкінці Демидового ходіння до їх вже й зовсім розмовляла — хоча обоє вони ще "політикувалися".
Грицькова рана гоїлась погано, і тілько через два тижні міг Демид не ходити щодня та й Грицькові дозволив уставати. Тим часом йому доводилось мати діло уже не з самим Грицьком — чимало вже селян приходило до його з усякими хворобами та по всякі ліки. Це було й перш, щоліта, з того часу, як Демид став учитися в університеті — тим селяни з Костівки (так звалася та слобода, де Гайденки жили) знали Демида яко лікаря, а він їх. Тепер він залюбки ходив часто по всяких хатах до хворих. Опріч цього, до його (так бувало звичайно, як він приїздив) почали бігати і чоловіки й жінки з справами писарськими — тому листа прочитати, а тій написати, а тому "прощення" до судді чи ще куди скласти. Усі ці речі робив Демид дуже охоче і щодня бачив, як затягало його це хуторянське життя: фізична робота, лікарська чи писарська поміч селянам (хоча останньої було й небагато) забирали в його ввесь час і робили його життя повним, бо задовольняли Демидову потребу — мати живу, людям корисну діяльність. Ось він її мав тепер...
Еге, він її мав, і в його потроху виявлялася, та й зовсім, нарешті, виявилася думка: а чого ж йому ще? Куди йому ще йти? Чи не краще йому зостатися тут, де всі його знають і люблять, і він усіх знає і любить, і працювати на користь цьому рідному куточкові, аніж їхати серед інших, незнайом ще людей? Він хотів бути лікарем од земства на селі. Але лікарем він може бути й тут, хоч і не од земства. Правді там у його була б плата, а тут доводиться на батьковій сидіти...
Серед цієї невсипущої праці одержав він листа від Гордія — той кликав його на весілля. Він не поїхав, не здолів поїхати, але все те, що мов затихло, приспалося, тепер одразу прокинулось і загомоніло у його в серці. І йому ще дужче схотілося зостатися тут, у цьому тихому рідному закуточкові Але він не хотів заважати батькові. Правда, землі в батька було стільки, що можна було прожити й більшій сім'ї, ніж три душі — прожити, звісно, по-простому, але ж Демид був би все ж зайвим ротом. Та але ж тут сам батько поміг йому.
Це було вже взимку, перед Різдвом. Мати давно вже випрохала в Демида, щоб він зоставсь у їх до Різдва. А тепер батько почав домагатись, щоб Демид зостався ще хоч на рік, на два і тоді вже, коли схоче, їхав на свої лікарі.
— Ти й мені, старому, поможеш у господарстві, а то я вже підтоптався,— сказав батько.— Останься, сину!
— Але ж, тату, я буду у вас тільки зайвим ротом.
— Ну, що ти вигадуєш? Хіба все, що маємо, не твоє? Та й кажу ж — я вже старий став, поможеш мені.
Ще більше домагалася мати, їй так не хотілося, щоб її любий син їхав од неї — вона ж на його й не надивилася: то все вчивсь та вчивсь, а тепер їхати хоче. Демид остався дома на більш-менш довгий час.
Він не нудьгував дома цієї зими, хоча й мало мав господарської роботи. Зате він читав, писав, хворих лічив. До міста не їздив ні разу — його туди не тягло. Так проминула зима, прийшла весна, літо. Демид увесь уліз у господарювання. Старий батько справді вже підтоптавсь і радий був, що син стане замість його. А Демид знаходив у цьому щоденному клопоті, в цій здоровій праці якесь заспокоєння від усього, що його мучило. Чув, як ця праця зміцняла не саме його тіло, а й дух, і був радий...
Демид за роботою і не побачив, як проминуло літо, як прийшла осінь. Дорід цього року був дуже добрий, і доводилося працювати багато. Зате один цей надзвичайний дорід одразу підняв угору господарство у Кирила Семеновича, і шуткуючи казав, що се через Демида — як почав той господарювати, так і покращало; з цього батько виводив, що Демид і далі мусить тут господарювати. Але й без батькових доводі Демида не тягнуло нікуди звідси, навпаки,— не хотілося по кидати рідного гнізда. А надто, що нова цікава праця нагодилася йому.
VII
У слободі Костівці було тільки двадцять п'ять хат,— тим Демид знав усіх костівців, а вони його. І ні разу він не бачив, щоб який костівець держав у руці книжку. А се того, що на всю слободу був тільки один письменний — Охрім. Він вивчився читати якимсь дивним способом, наймитуючи ще замолоду в дяка в Радівці, а писати й зовсім не вмів. Був одначе досить звичною особою на слободі — найбільше, як салдати присилали до своїх родичів листи з "сахарными поцылуями" та з "прозбою: прешлите 15 руб. дениг" і треба було ті листи читати. І тільки в Охріма і була одним-одна книга на всю слободу — якась стара російська граматика, видрукована ще за царя Митрохи, як людей було трохи. Вона завсігди лежала в його на полиці, але часом у свято він стягав її звідти, струшував пил, і клав перед себе на столі.
— Хороша книжечка,— казав він,— треба почитаться.
І, послинивши чорний палець, він силкувався перегортати картки. Але пальці, задубівши на повсякчасній роботі, не слухались Охріма, не гнулись, і тільки після довгих труднацій картка, нарешті, перегорталася, і Охрім починав читати:
"Грамматика єсть руководство к правильному словоупотреблению в разговоре й письме.