Аміна
Не можу я, не можу. Я пропаща!
Великії мої гріхи й мені
Вертатися додому вже несила.
А вам іще цвіте життя — ідіть!
Не гайтеся!.. Чого ж ви стоїте?
Олена
Ми хочемо, щоб з нами ти пішла.
Невільники
Щоб з нами й ти!.. Ходім з неволі вкупі!..
Аміна
Я не піду,— про це вже я сказала...
Як вернетесь щасливо в рідний край,
То за мою молітесь грішну душу...
Тепер же йдіть!.. Нехай поможе Бог
В дорозі вам!.. Не гайтесь! Спізнитеся!
Дід Панас
Нехай же Бог тебе благословить
І зглянеться на тебе так, як ти
Ізглянулась на нас ласкавим серцем!
Як рідную я в молитках тебе
По вічний вік ізгадувати буду.
Невільники
Дітей своїх молиться навчимо,
Щоб Бог послав тобі розвагу в горі
За те добро, що волю нам даєш!
Дмитро
Прости мене й прийми моє прощення!
Аміна
Прощай!.. Іди!..
Олена
В моїй душі довіку
Ти житимеш...
Аміна
Ідіть, уже!.. Ідіть!..
Дмитро
Не гаймося ж, панове-товариство!
Мерщій ходіть,— нас воля дожида,
(Виходять. Аміна зостається сама.)
ВИХІД ІІІ
Аміна
Пішли... пішли... я їх сама пустила...
Ще можу їх вернути, тут вони.
Не хочу я... їх воля, воля дожидає...
(Доходить до примастки й сідає на неї, прихилившись до муру, і так сидить який час мовчки.)
Немає.
Ні одної душі такої тут,
Щоб їй могла гріхи свої сказати,
О, Боже мій!.. Тобі я сповідаюсь...
Почуй мене!.. Почуй мене й прости!..
Примушено мене зректися віри
І продано в оцей гарем гидкий...
Був час один, що розум стуманів,
Себе я мов щасливою почула,
Та то була облуда... Встало знов
Усе в душі... Хоч як я силкувалась
Забути те... минуле...— й не могла...
Я зрадниця!..— цієї думки збутись
Я не могла ніколи зовсім... ні!
От-от уже мов задавлю, та знову
Десь зглибока вона, зо дна душі
І вирине, і мучить, мучить знов...
Ой, Боже мій! Яка страшна це мука!
Єдинеє блиснуло справжнє щастя
Мені, як я побачила його,-
І страшно ж як те щастя все розбито!
Прощаю я за це!.. Коли б мені
Хоч трошечки Господь простив провини!
Братів своїх — людей таких, як я,
Я за рабів їх мала, панувала
Над ними тут, не боячись гріха,
Я кращою себе за їх вважала...
Чи Бог простить мені страшний цей гріх?
Так ось як Бог людиною керує!
Хотіла я узяти в них життя,
А це сама тепер я умираю!..
Навіщо так? Навіщо смерть іде?
Хіба уже не можна далі жити?
Не можна, ні! Минулося усе,
Усе життя моє... Розбито все…
Ой, матінко! Ой, тату мій! Чи ви
Іще живі, чи вже в холодну яму
Давно лягли, зжурившись за дочкою?..
Чи ще ж дочка я вам? Чи простите
Мені ви те, що наробила я?
Простіть мене?.. Простіте нерозумну:
О Господи єдиний і святий!
Падає навколішки.
Ти знаєш все! Ти знаєш, що грішила
Багато я, але й караюсь тяжко!
Прости мене!.. Прости мене!.. Прости!..
Знімає руки вгору, а тоді припадає до землі. Помалу підводиться й стає.
Невже простив?.. Мені так легко стало…
Ой, Боже мій, як легко!.. Так, простив
Простив мене Спаситель милосердний!..
ВИХІД ІV
Xаліль
(швидко ввіходе)
Ти тут? чого? А в'язні де?
Аміна
Немає...
Пустила їх... давно... А що тобі?
Xаліль
Пустила їх?.. Невже?.. Сама ж зосталась
І не втекла з коханцем?.. Здивувалась,
Що знаю я? Ще вчора я дізнавсь,
Дочувшися, як ти в садку журилась,
Що забрано коханочка твого...
Я навздогін погнався за башею...
Вернувся він, шукає скрізь тебе.
Побачить він — і смерть тобі за зраду!
Аміна
Як смерть, то й смерть.
Xаліль
Це з гордощів своїх
Говориш так... Бо смерть... вона страшна,
Ти ж молода, іще ти хочеш жити...
І жаль мені... Тебе я обрятую:
Не відає ще баша всього,
Бо я сказав, ти втекти хотіла,
Тепер скажу, що помилився я,
Що в'язнів цих погано я замкнув,-
Самі втекли... Я знаю, що сказати.
І будеш ти жива, але ти мусиш
Заприсягтись, що будеш ти моя.
Аміна
Геть відціля, нікчемний! Одступись!
Xаліль
Ні, не жени, Аміно! Пожалієш,
Та вже тоді не вернеться!.. Хоч слово
Скажи одно, надії трошки дай!
Он чуєш,— хтось іде: ото вже, мабуть,
Іде баша і зараз буде тут...
Хоч слово ж бо, Аміно, хоч єдине!..
Я ждатиму... Могла ж бо ти з рабом
Кохатися, а я не раб, то чом же
Ти не могла б кохати і мене?
Аміна
Яка душа у тебе ница й чорна!
І думав ти, що я собі життя
Куплю за цю ганьбу? Що до кохання
Присилуєш, страхавши смертю? Ні!
О, без кінця, без міри вмерти краще,
Ніж у цьому мерзеному багні,
Серед таких, як ти, і далі жити!
Умерти — раз, тут мучитись — щодня!
Іди ж, кажи ти панові своєму
Про вчинок мій!
Xаліль
Умри ж, бо він іде!
ВИХІД V
Баша
(швидко ввіходе)
Аміна?.. Тут?.. Не утекла?.. А джаври?
Xаліль
Ізрадила й пустила їх сама.
(Показує на Аміну.)
Баша
Пустила їх?
Аміна
Тобі він правду каже.
Баша
Пустила їх?.. Ти їх пустила?.. Нащо?
Аміна
В неволі їх я бачить не могла:
Вони були... були з мойого краю...
Щоб знов вони до рідної землі
Вернулися, хотіла я — й пустила...
Баша
Карати ж їх ми мусили за те,
Що утекти вони від нас хотіли.
Навіщо ж їх було пускати? га?
Аміна
О, Господи! Подай мені Ти сили!..
Пустила їх на те, що я вернулась
Знов до своїх.... душею... я зреклась
І вашої неправедної віри,
І вас усіх... В душі у мене знов
Мій рідний край, народ мій рідний любий..
Баша
Здуріла ти!.. Мовчи!.. Це божевілля!
Аміна
О, ні, не так! Не божевілля це!
Я зрадниця була й вернулась я
До того знов, чим я повинна бути.
Баша
І смієш ти таке мені казати?
Та ти мені раба й повинна...
Аміна
Ні,
Я не раба тобі й не буду я
Коритися. Гидуя я тобою
І всім твоїм...
Xаліль
А раб отой,— він був
Коханцем їй.
Баша
Той раб? Аллах!.. Це правда?
Аміно, ти мовчиш? Чому? Кажи!
Аміна
То правда все.
Баша
О, гадино зрадлива!..
Коли це так, дак умирай!
(Б'є її кинджалом у груди.)
Аміна
(падає)
Прости,
О, Господи!.. Прости мої гріхи!..
До тихих вод... до зорь... до ясних зорь.
(Умирає.)
Завіса
У Чернігові, 1894
1 У першодруці ця пісня була відсутня. Перша дія закінчувалася думою про турецьку неволю ("Ой у святу неділю не сизі орли заклекотали, // Як то бідні невольники у тяжкій неволі заридали"), яка у виданні 1902 р. була винесена автором на початок твору. У виданні "Драми й комедії" Б. Грінченка 1909 р. думу було замінено на "Пісню про Байду".
2 Мається на увазі гетьман lван Брюховецький
3 Дорошенко Петро Дорофійович (1627-1698) — гетьман Правобережної України у 1665-1676 рр. У 1669 р. підписав угоду про перехід України під владу Туреччини. 1676 р. змушений був капітулювати перед військом царського уряду й подальші роки жив у Рості.
4 Многогрішний Дем'ян Гнатович (рр. н. і см. невід.) — гетьман Лівобережної України у 1668-1672 рр. Був скинутий з гетьманства старшиною і засланий царським урядом до Сибіру.
5 Мова про турецького султана Сулеймана ІІ та його дружину Роксолану (Хуррем), справжнє ім'я якої було — Настя Лісовська (1505-1561). Захоплена 1520 р. в полон та продана в султанський гарем, ця жінка відіграла значну роль у політичному житті Туреччини в 20-50-х роках XVI ст. Відомо, що вона намагалася посадити на султанський трон свого сина Селіма.
6 Росса — тобто Роксолана.