Матерія нічого з себе не уявляла, але Марія не могла натішитися. Вона в житті ще не дістала кращої спідниці. Це ж купив він, той, який ще ніколи нічого не купував. Кинулася йому на шию.
— Дякую тобі, любий мій! — Цілує палко, а Корній пручається, повертає неголеною бородою і зніяковіло муркоче: "Ну, ну, ну, Маріє... Нічого не сталося... Буде, досить..."
Але Корній переживав не менше вдоволення, як і вона. Навіть і не догадувався, як приємно робити щось, що приносить людині втіху.
Тихий морозний вечір. Корнієва хатина напівзанесена снігом. У маленьких віконцях горить червонаве світло. З великого, прикритого стрішкою комина двома вусами виходить і піднімається дим. Місяць ще не зійшов, але підбарвлення рожево-бузовими барвами сходу заповідає наперед його урочисте піднесення.
На вулицях тихо і урочисто. У морозному повітрі розлито спокій і святість. Рідко проходить запізнілий селянин, поскрипуючи замерзлими чобітьми. У глибо— кому, сталевої барви небі горять ядерні зорі.
Марія не світила сьогодні лампи. Ні, Марія засвіти— ла лампадку, маленьку червоного шкла лампадку перед образами. У хаті півтемно, тепло, повно запахів печеного хліба, різних страв. У передньому куті стіл, на нім насипано зерно, сіно і застелено білим доморобним настільником. На покуті жменя сіна; у сіні горщик куті, горщик овочевого узвару, покриті житніми книшами. Над усім поставлений дідух, зв'язаний з різного збіжжя.
Корній упорав уже все на дворі. Там більше немає роботи. Надходить велике свято. Як заспівають перші півні, треба вставати і поспішати на всеношну.
Корній, Марія і стара мати сідають до заставленого стравами столу. Все тут є. Бери що хоч, що заба— жається. Все це добре, все своє, зароблене працею і терпінням. Бери, людино, святий хліб, переломлюй і їж. М'який, пахучий, смаковитий. Перехрести своє чоло і скажи: "Дякую тобі. Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб". Переломи і їж. їж хліб, капусту, вареники, їж голубці і смажену рибу. їж кутю зернисту і поливай її соками овочів саду твого. Запий все медом, зібраним з квітів краю твого.
Корній, Марія і стара мати сидять коло столу і їдять Святу Вечерю, їм весело і радісно. На обличчях спокій, видно сяйво щастя — короткого і проходя— чого, але все-таки щастя. "Ми,— кажуть Маріїні очі,— не вимагаємо багато щастя. Щастя наше у повноті існування, але кілька разів на рік ми скупчимо його у одно велике видиме щастя, щастя, яке випромінює з наших віч, з наших уст, з наших душ".
Ніч йде. Велика, свята ніч. Спати в таку ніч не хочеться. Балакають про минуле літо, про працю, згадують кожну пролиту краплю поту. Корній оповідав Марії про краї далекі, де сонце просто над головою і де тепер літо. "Літо на Різдво?" — "Так, Маріє. Є такі краї. Різдво, мав би пекти мороз, а воно смажить сонце, "цвітуть дерева і співають птахи..." — "Боже, який дивний і великий світ!" — "А ти думала, малий? Світ дуже великий. У світі дерева різні. У нас дуби, яблуні, липи. Там пальми, банани. Люди там чорні. Є, Маріє, різні люди, а там чорні. Дикі звірі там страшніші від наших. Там жиє лев, жиє великий гад, там птахи барвисті і великі. От які є, Маріє, країни..."
Марія думає.
— А море? Страшне, мабуть?
— Море? О Марієї Море страшне, але гарне. Сонце заходить, і бачиш чітко його злиття з водою. Вітер повіє, підніме хвилю, жбурне нею в просторі і покотить до самого краю. На березі — скелі з граніту. Високі скелі, сильні. Вдарить хвиля об скелю і розсиплеться, .вдарить ще і знов розсиплеться. Хвилі ж як наша гора...
— Ох, Боженьку!..
— Так. А ще є краї холодні, льодові. Бував і там. Сонце так низько пливе над землею, завжди червоне і завжди сердите. А прийде зима — і зовсім сховається...
— На одну ніч, Корнію?..
— Ні, Маріє. Не на одну, а на багато ночей і на багато днів.
— А як же є?
— Хм... Як є? Темно. Темно на землі, а присвічує інше світло. Там мудрий Бог поставив інше світло, барвне, як веселка, і воно світить...
— І там також люди?
— І там люди. Скрізь люди. Б'ють дикого водяного звіра, вдягаються у шкіри. Там гори все з льоду. Море, вода, а на воді пливе гора... Такої у нас немає. Висока гора...
— Як у Межигір'ю?
— Де там! Вища.
— Як у Стовпці?
— Більша. У нас нема таких rip... Вони плавають по воді, сходяться і розходяться. Часом вітер попхне одну на другу, вдаряться і розіб'ються.
— Ті гори?
— Певно. А що ж?
— Корній! Ти все то бачив? А я, знаєш, догадувала— ся. Догадувалася, що ти стільки бачив. От і моя правда. Бач. Іноді людина не розуміє чогось, а серце каже: "Роби так і так". Йдеш і робиш. Коли б ти знав, як я любила тебе. От цього ніяк правдиво не розка— жеш. Що не скажи, мало. Не можна, Корнію, розказати любові.
— Понімаю. Думаєш, я не любив?
— І ти любив? Корнію? Любив ти? Я думала, що ти любив. Думала так, їй-богу, думала. Раз прийшов ти на відпустку, йшов переді мною, не оглядуєшся, дівчина з тобою... Йду ззаду, болію і думаю: "А все— таки ти мене любиш. Коли б ти був добрим..."
— Матрос не сміє бути добрим. Не сміє, Маріє. От що...
— А ти ж?.. Ти ж матрос.
— Я землероб. Цонімаєш? Земля ніжить, а море гартує. Це вогонь і вода. От воно як. У морі гинуть люди на кожному кроці. На кожному кроці море каже тобі: "Ти є ніщо, людино, в порівнянні зо мною. Стань тільки на поверхню мою і погрузнеш..." А подивися — земля. Чим сильніше станеш, тим певніший... Земля і море... Так воно...
— І ти любив мене?
— Зрозуміло. Як звір. Іноді думав — піду і задушу. Тебе і його. Думав — гад він, знищу. Ах, їдять його комарі, думаєш. Вб'єш — на Сибір. Пустяк вніманія. І так терпів, поки матросом чувся, поки море в очах мерехтіло. Товариші твої зійдуться і регочуть, оповідають про бабів. І думав я: "Така і Марія. Сьогодні моя, завтра чортова".
— І тепер ще думаєш, Корнію?
— Дівчина від землі не може бути така. Не знав. Дівчина від землі — це віра. Дівчина моря — зрада.
— Діти,— засовалася в запічку стара.— Спати пора. Заспіває півень — і на всеношну. Спіть...
Марія прокидається. Коло неї у колисці її дитина. Марія усміхається. Стара сказала їм "діти", а вона ж мати, і він батько. А може, й направду діти.
— Будемо спати.
Умостилися і замовкли. Лампадка перед образами горить далі. У таку ніч не можна гасити світла. Всі казки розповіли і вислухали, а надворі твориться друга казка. Зійшов місяць, зійшов великий і ясний, зупинився серед неба і дивиться на сонне село. Сплять засипані снігом хати. Тихо сплять і дивляться очима, щоб не проспати всеношну.
Перший день, другий і третій. Все це свята. Тиша минула. Загулялося, і полилася пісня, коляда. Минули дні. Новий Рік. Ще дні — і Водохрещі. По селі колодки справляють, Корній не останній. Скликав людей, і викотились на стіл наливки. Радості було, сміху, музики. По довгій мовчанці заговорила знов Корнієва гармонія. Молодиці приплескували в долоні і дрібно вибивали танці.
Дні йдуть далі. Ніхто не спиняє, ніхто не перечить. Місяць міняє місяць, і коли настав осінній, Марія одного вечора сказала:
— Корнію! Матимемо знов...
— Малого? Недобре тобі? Знизнула плечима.
— Ні, Корнію. Мені добре. Але праця надходить, знов не могтиму досить робити... А у нас же стільки праці...
— Що й кажеш, умерти не буде часу?
— Смійся. Вилічила дні, і виходить якраз на жнива...
— Ну і що ж? Все тоді родить — земля і ти. Чого ж дивуєшся?.. Нічого, жінко. Валяй і далі так. Земля наша велика... Заселяй, засипай людьми. Аби лиш люди були, аби лиш не потвори...
Весна принесла працю. У Корнія вже коні. Теличка отелилася і дістала повищення. Тепер вона корова і має свою теличку. Скінчилася сівба, і Корній присту— пив до цегельні. Вибрав на вигоні під пагорбком соняшне місце і викопав піч. Глина на місці. Воза сво— го дерев'яного на водовозку переробив, купив оселе— дянку і возив з криничини воду. Марія не зважає на свою вагітність. Підіткнувши високо спідницю, місить ногами глину, викладає заступом на стіл, а Корній формує цеглу і розставляє по току. До жнив виробили кілька стосів дзвінкої червоної цегли. На друге літо можна чекати хати.
І так кожний день закріпляв у Корнієві певність у свої сили і здібності.
Марія виросла на господиню і матір. Жала, пекла хліб, родила. Он бігають обмурзані підсвинки, скавучать. Он обдерлася хатина, опала глина і визирають погнилі кругляки. Там малий Демко заліз у кропиву, попікся і верещить. Марія все бачить, все чує, скрізь прикладає свої руки.
У кінці жнив Марія "розсипалася". Прибавилося аж двійко нових крикунів. Корній сказав, що коли так кожного року піде, то у них виросте ціле плем'я. Але це ж жарти, Маріє. Нічого, нічого.
Марія й не думає журитися. Не мала часу дмухати на них, тупцювати коло них, але вони й самі росли. Корній їде до міста і бере вже з собою старшенького. Хай привчається, подивиться на жидів і на возі посидить. За те дістане булку за цілі три копійки і великого, на виріст, кашкета або черевички.
А дні невпинною чергою пливуть. Настав і такий, ко— ли Марія наварила і напекла не лише для своєї роди— ни, а й для шістьох чужих людей. Сьогодні закладщи— на. Закладається фундамент нової хати. Нелегка це річ. Треба гроша, а де його взяти. Треба сили, треба людей. Конята, які купив кістяками і виправив, продав знов, а купив дешевші. Продав годовану льоху, на осінь сподівається урожаю овочів. І так зо всіх боків стягалося, що тільки можна, і будувалося, творилося нове, обновлене життя.
Місце, де має стати Корніїв дім, ніби навмисно для цього приготовлене. Рівне, проти сонця. Не те що там, під братовим порогом, де лиш не ступиш — на чуже попадеш... Тепер і подвір'я розгорнути можна, і квітник людський завести. Далі до дебрі кусень поля під молодий садок відрізав. Засадить, і хай росте — не собі, так дітям.
І мури все росли, все вищали. Вікниська широкі, високі. Корній між людьми був і бачив, які в чужих краях роблять хати. Стріху вивів широку і покрив черепицею. Нарешті прийшов той день, коли Марія переносила свої пожитки з маленької старосвітської хатини до нової просторої хати. Кухня, світлиця. Заговориш —— луна йде. Приходили сусіди... Марія, підтикана і боса, з дитиною на руках показує свої покої. Коло неї Демко, у колисці маленький Мак— симцьо, на руках Надійка.
— Отут, людоньки, поставлю ще нові лави, отут будуть ліжка.