Диво калинове (збірка)

Дмитро Білоус

Сторінка 2 з 5
Найкращі ролі.
Собінов співає на Вкраїні
ув "Онєгіні" і в "Лоенгріні".
Собінов співає в "Майській ночі".
Тисячі послухати охочі.

Наша опера заледве набирає сили,
й раптом — світове імення в ній оголосили.

Жовтню — перший лиш десяток. Ще зіяють рани,
ті, що нашому народу завдали тирани,

як була на рідну мову люта заборона,
як жорстоко її царська тиснула корона.

А сьогодні море звуків плещеться безкрає:
в українському театрі Собінов співає.

Але що це? Ярославець, корінний волжанин,
українською співає. Знак любові й шани.

Для волжанина, напевне, нелегка то праця —
кожне виплекати слово, знати, не збиваться!

Сотні слухать Лоенгріна, й Ленського охочі,
і Левка у "Майській ночі" слухать до півночі...

Грім овацій. Свіжі квіти. Захват по виставі.
Коло нього і артисти, й глядачі цікаві.

— Ви пробачте нам, — аж сяють молоді дівчата, —
а по-українськи важко ролі вам вивчати?

Він, симпатію відчувши в їхньому нестримі,
лиш очима усміхнувся, ще в костюмі й гримі:

— Може, декому і важко, та признатись мушу,
легко все мені красиве западає в душу.

У Москві я Заньковецьку бачив на гастролях,
українських корифеїв у найкращих ролях.

В юні роки з ними навіть виступав укупі,
у Сад омського Миколи в українській трупі...

В нашім мовнім багатоголоссі
Собінов хвилює нас і досі.
Золота сторінка не зів'яне.
То хіба ж могли тоді кияни,
як і харків'яни, й одесити,
на руках артиста не носити!

КЛАСНА ЗАГАДКА

Іще одна загадочка для вас:
прикметник означа найвищий клас,
споріднений з іменником співзвучним.
Лиш Й на К в кінці змініть — і враз
ви познайомитесь з маленьким учнем,
який не ходить ще і в другий клас...
Як почнете цей вірш читать спочатку,
то знайдете ви натяк на відгадку.

Який прикметник і
який іменник?

(Першокласний і першокласник)

ЗАГАДКА ДИТИНСТВА

Враження дитинства – ясновесні!
Слів краса! Звідкіль іде вона?
Наче загадки якісь чудесні:
рідна мова – дивна дивина!

Вперше у житті штанці крамні
хлопцеві придбали у Ромні.
Лиш надів – усі йому: —— Митянчик,
ти – як янчик!

-— Що за янчик? – хтось спитав. І сивий
батько наш поважно відповів:
-— Так говорять, коли хтось красивий,
так ми чули од своїх батьків...

я цікавивсь цього слова змістом,
в словниках шукав його стократ...
Та в Чехословаччині туристом
побував і розказав мій брат:

— Знаєш, хто наш Янчик благородний?
Як не здогадались ми? Це ж той
люблений словак, герой народний,
справді красень, Яношик-герой!

Я зрадів: усе — в єдинім слові,
все в іменні! Отже сумнів пріч.
Яношик! Але в розмовній мові —
Яншик, Янчик — ось у чому річ!

Слово пломенить червоним маком
(над легендою не владний час!).
Як його передали словаки?
Як воно долинуло до нас?

СЛОВО ЦЕ – СТАРОВИННА БУДОВА

Загадка

Слово це — старовинна будова
з гостряками мурованих веж.
Щойно зміниш ти наголос слова
цим одразу будову замкнеш.

Що це за слово?

(замок, замок)

ГУСИ

Професора Баженова [3] уроки
усе життя я буду пам'ятать.
Байки Крилова повторяли, поки
не навчимося правильно читать.

Професор нас вимовою чіткою
подивувать нагоди не минав:
— Читайте так: "Лозиною гнучкою
на продаж селянин гусей до міста гнав".
Читаючи, ви уявіть картину:
гусей, і селянина, і лозину.

І я згадав, як дядько Єлисей
наймав підпасичів гонить гусей:
ледь світ в Ромен погнать і дотемна
за двадцять верст вернутися з Ромна.
За те, що віджене гусей Марійка,
дивися, й набіжить якась копійка.
Але "гел-гел" для старшої сестрички
не раз слізьми кінчалося з незвички.

Згадав я на занятті той маршрут
і вже забув, чого сиджу я тут.
Професор бачить: — Митю Білоусе,
куди твої помандрували гуси? —
Певніше я спираюся на парту
від теплого професорського жарту.
А він киває — повторять за ним:
"Таж наші предки врятували Рим!"

Проказую рядок, але на думці
ізнов сестра, окраєць хліба в сумці...
І вже через гусей тих на траві
Ромен і Рим змішались в голові...
Не знаю я, чи справді від навали
спасли ті гуси Стародавній Рим,
а нас від злиднів трохи рятували,
коли я був малим...

ЧУДЕСНІ БАРВИ

Які чудесні барви у нашій рідній мові,
які відтінки різні від Сейму аж по Сян!
У Києві говорять інакше, ніж у Львові, —
і чорногуз, і бусол, лелека і боцян...

Так наче називаєш різновиди лелек ти,
а це лиш різні назви, синонімічний ряд.
А є ще риси мови, що звуться діалекти:
це говори місцеві на дещо інший лад.

На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка,
а огірок звичайний в Чернігові — гурок,
а кошик на Поліссі (в Іванкові) — кошувка,
і назви, і вимова різняться що не крок.

Раз якось на базарі професор із столиці
заговорив із дідом, що ягоди привіз:
— То, значить, на Поліссі вродили полуниці?
Я бачу, ви з-над Снові, із хутора Рогіз.

Дід витріщає очі — і як це може бути?
— То ви з Рогозу родом? Мо, інженер? Поет?
— Та ні, я просто знаю, як де говорять люди:
прислухуюсь до мови — і в цьому весь секрет.

СЛОВО ЦЕ ПРОСТЕ —— НЕ ДИВОВИНА

Загадка

Слово це просте — не дивовина
(зустрічаєм мало не щодня),
організму складова частина
і періодичне видання.

В цьому слові тільки й заковики:
другий склад наголоси – і вмент
означать почне воно великий
клавішний музичний інструмент.

Що це за слово?

(Орган, орган)

МИХАЙЛО СВЄТЛОВ ЧИТАЄ РУДАНСЬКОГО

Ні, їй-право, дивне сяйво є навколо слова!
Українську мову в Ялті чув я від Светлова:
про Руданського Степана принагідне мовив,
і полинув на Вкраїну вітру ніжний повів.

Ми з будинку йшли до моря смуглі, загорілі —
Луговськой, Светлов і тут же — Вікстрем, Нонешвілі.
Говорили, що Руданський лікував тут хворих
і ходив по цих завулках і по цих ось горах.

— Да, — сказав Светлов, — Руданский — и поэт и личность. —
I додав по-українськи:— Співомовки — вічність!
Як там здорово у нього, — осміхнувсь грайливо, —
про торговців співомовка... я зіб'юсь, можливо:

"Зайшов мужик до крамниці,
а пани сміються:
— Тут не дьоготь, тільки дурні
одні продаються.

А мужик їм: — Тож нівроку
добре торгувалось,
щойно два вас таких гарних
на продаж зосталось..."

Бистрі скутери по морю мчали повним ходом,
а Светлов стояв високий, схожий з Дон Кіхотом.
Повідав нам співомовки з сатиричним вістрям,
всі сміялись, особливо Нонешвілі й Вікстрем.

НЕВМИРУЩИЙ РУШНИЧОК

На декаду в Ташкент з України
прилетіли і старші майстри,
і з молодшої їхньої зміни
два поети: обидва — Дмитри.

Заповняють картки в готелі,
аж підходить дівча:— Я — Зухра, —
усміхаються очі веселі
до гостей з-над Славути-Дніпра.

У руках записна в неї книжка:
— Хочу, — каже, — в концерті для вас
заспівати "Рушник" Малишка, —
підкажіть українські слова.

Переглянулись два поети
(щойно в світ "Рушничок" злетів):
сяк-так знають перші куплети,
а з останнього — кілька слів.

Та не знати свого — це ж сором,
і не скажеш про це Зухрі.
Що ж, згадаєм, мовляв, відтворим,
як звучить у нас на Дніпрі.

А воно, знайоме до болю,
в голові не все ожива.
Що робить? Дали собі волю —
повставляли свої слова.

І чудово Зухра проспівала,
заворожена зала була:
"Рідна мати моя, ти ночей не доспала
і водила мене у поля край села..."

Прозвучав "Рушничок", нівроку!
"Біс! — кричать узбеки. — Ура!"
Але якось через півроку
прибула на Вкраїну Зухра.

Виступає вона з концертом,
пісню в нашій столиці співа.
Із узбецьким легким акцентом
вимовля українські слова.

Та цікаво, що буде далі:
тут найвищі ноти бери,
бо Малишко сидить у залі, —
це помітили два Дмитри.

Пісня стелиться, пісня лине,
та чи автору це не в гнів:
слів Малишкових — дві третини,
а третина — слова Дмитрів.

— Видно, сплутали щось узбеки? —
настороживсь поет. — Що таке? —
Щось незвичне, немов далеке,
але серцеві все ж близьке!

А Дмитри підвелися знишка
(поряд ложа їх — бенуар),
поглядають в партер на Малишка, —
аплодує Зухрі пісняр.

Та кому на серце не ляже?
І Малишко просяяв:— Біс!
Я не знав, що "Рушник" мій, —каже, —
варіантами вже обріс!

ЗЛИТКИ ЗОЛОТІ

Чи ти задумувавсь, відкіль оті
у нашій мові злитки золоті?
Як намистини, диво калинове —
частини мови!

Який співець, поет, який письменник
уперше слово вигадав — іменник?
Іменник! Він узяв собі на плечі
велике діло — визначати речі, —
ім'я, найменування і наймення:
робота. Біль. І радість. І натхнення.

Ну а візьмімо назву — дієслово,
само підказує, що діє слово!
Ще й прикладу на нього не навів,
а вже до півдесятка дієслів!

Прикметник дасть іменнику — предмету
якусь його ознаку чи прикмету.

Числівник може визначить тобі
число речей, порядок при лічбі.

А поспитай звичайного займенника,
за кого він у мові? За іменника!

(Хоч може цей наш скромний посередник
замінювать числівник і прикметник.)

Прислівник звик, незмінюваний в мові,
ознаки різні виражать при слові.

Сполучник каже: скромну роль я маю,
але слова я в мові сполучаю.

І частка мовить: слово я службове,
але людині чесно я служу.
І, будьте певні, в інтересах мови
і так і ні де треба я скажу.

А вигук може пролунать, як дзвін,
у мові, мабуть, найщиріший він!

"Ура! — гукнеш ти друзям неодмінно. —
Сьогодні з мови я дістав "відмінно"!"

Частини мови! Назви наче й звичні,
полюбиш їх — красиві, поетичні!

"Відмінно" заслужив ти. Знав — чудово.
Це за любов найвища з нагород.

Хто ж так назвав оці частини мови?
Назвали вчені.
Й підхопив народ!

ПРО ДАВНІЙ ПРЕДМЕТ

Загадка

Цей іменник означа предмет
для зрізання злаків і трави.
Прочитаєш ззаду наперед —
будь-що тисни ним чи сік дави.
Який це іменник?

(Серп, прес)

ЛІНИВОМУ НЕ РОЗГАДАТЬ НІКОЛИ

Загадка

Лінивому не розгадать ніколи,
кмітливому на відповідь — хвилина.
А буде наша загадка така:
три букви, означають те, що й поле.
Додай знак м'якшення — і вже тварина
з родини оленів, струнка й прудка.

Що це таке?

(Лан і лань)

ЦЕ Ж ЯК ВІРШ!

Є ще люди сонні, наче сови,
а глухі до слова — це найгірш.
Ти до рідної прислухайсь мови,
прокажи відмінки — це ж як вірш!

Називний питає: хто ти? що ти?
Хоче він про наслідки роботи
і про тебе чути лиш похвали,
щоб тебе як приклад називали.

Родовий доскіпує свого —
хоче знати він: кого? чого?
І про тебе знать, якого роду,
що немає роду переводу.

Все давальний дасть — не жаль йому,
але хоче знать: кому? чому?
Знать про тебе, гожого на вроду,
що даєш і ти свому народу?

У знахідного свої потреби:
він — кого? і що? — питає в тебе.
І кого всі ми за друзів маєм,
і що друзі роблять нам навзаєм?

А орудний хоче знать: ким? Чим?
У труді орудуй разом з ним.
Хоче знать: що здатний ти утнути?
Чим ти сильний? Ким ти хочеш бути?

А місцевий — де? В якому місці?
Хоче знати — у селі чи в місті?
Кличний закликає всіх навколо:
гей, Іване, Петре чи Миколо,
ви не будьте сонні та байдужі —
у житті нема нічого згірш.

Рідна мова! В ній слова — як ружі,
а самі відмінки — наче вірш.

НА УРОЦІ МАТЕМАТИКИ

Він до класу зайшов неквапливо,
крейду взяв і, немов чарівник,
вивів числа на дошці красиво:
— Ось вам ділене, частка, дільник.

Заспівало нам слово доданок,
мов дударик заграв на дуду;
а дільник — як щільник із дуплянок,
що дідусь нам зібрав у саду.

Частка, множник, добуток, остача —
квітів жмутик, і бджілка гуде;
оживають слова — і задача
веселіше до розв'язку йде.

Зачаровані мовним розмаєм,
що росою спадає з розгіль,
ми в учителя щиро питаєм:
— А від кіль це буяння? Відкіль?

— Від землі слова рідного соки, —
усміхнувсь він, скінчивши урок, —
Це — поезії небо високе,
що людину зове до зірок.

ВІН ПІСЛЯ РЕЧЕННЯ, ЦИТАТИ

Загадка

Він після речення, цитати
вмостився, схожий на гачок.
Всіх нас примушує питати,
а сам ні пари з уст — мовчок.

Що це таке?

(Знак запитання)

МУДРИЙ ПОРАДНИК

Загадка

Завжди можу стати в пригоді,
моїх вам порад не злічить.
І кажуть про мене в народі:
"Мовчить, а сто дурнів навчить".

Що це таке?

(Книга)

ДІЄ СЛОВО!

Бистрі очі, вмілі руки,
рухи точні, як слова.
Вияв радості і муки —
слова, мови плоть жива.

Де леміш і чересло —
розрослось колосся,
сиве жито поросло —
слово розцвілося!

Де сокири звуки чисті,
пилки виспіви прості,
тирси розсипи злотисті,
мови злитки золоті.

Де позначило тесло
біг коліс, полоззя,
де цвілося ремесло —
слово розцвілося!

Стружок кучері русяві,
сиві вуса конопель,
на Дніпрі, Сулі, Росаві —
не за тридев'ять земель.

Де загонило весло
в сіть йорша, лосося,
змислі слово проросло –
слово розцвілося!

Далі – лопать замість весел
і машина замість рук,
від старих простих ремесел –
в царство мудрості наук.

Щоб ракету понесло
в зоряне міжгроззя.
Де безмежне зір число –
слово розцвілося!

І ЯКБИ МОЯ БАБУСЯ ВСТАЛИ

— Любі діти, хто з вас тему візьме, —
каже вчитель, — тема не важка:
розказати про неологізми
на занятті мовного гуртка.

І знічев'я глянув на Марійку
(знали всі відмінниці ім'я).
Але Людочка, що мала з мови трійку,
руку підняла: — Давайте я...

Як це сталось — досі невідомо:
доказать запраглося в ту мить.
Та злякалась, розгубилась дома:
"Вийду...
1 2 3 4 5