Вже й притомились греки-веслярі.
А буде ще ж і Скилла, і Харибда —
оті страшні пороги на Дніпрі!
Вже дехто встиг з утоми огризнутись.
А інші духом занепали вкрай.
А грек пливе. Вже ж ніяк і вернутись,
так запустився глибоко в цей край.
Он Одіссей проплив чотири моря —
яких нещасть йому напряла Мойра!
Було всього — кикони і киклопи,
і Посейдон лютився, дідуган.
Та ще з тими супутниками клопіт,
все щось учворять всупереч богам.
І хоч була любов його взірцева,
а скрізь за ним ганявся Гіменей.
Тим часом Кирка, і вона ж Цірцея,
кількох перетворила на свиней.
То добре, що в гекзаметрах синхронно
живі і мертві води жебонять.
Чаклунки чаклували. Лестригони
хотіли поковтать, як жабенят.
Йому ж було і встежити незмога,
що часом витворяли там вони.
Биків священних Геліоса-бога,
наприклад, з'їли, наче дикуни.
то що робилось, пропадай життя!
Але найгірше, звісно, лотофаги —
ті, що дали їм лотос забуття.
Тут головне, що вчасно дременули,
а то б забули геть усе минуле.
Оцей би грек, якби ужив ті спеції,
втонув би гірше, як в ріку Супій.
Сказав би: — Що? А хай їй грець, тій Греції! —
Та так би вже і цмулив той напій.
А він пливе, спокуси проминає.
Щодень міняє обрій далина.
А він пливе та жінку споминає,
що килим тче у Ольвії одна.
Хоч він, гречин, бувало, де не їде, —
йому моргають різні Данаїди.
Але ж бо й гарні скіфські антилопи!
Та й він, як вип'є, — чим не Діоніс?
Однак любов своєї Пенелопи,
як Одіссей, він з гідністю проніс.
А вже дуби стоять кількасотрічні.
А вже і скелі — серце завмира.
Це від Карпат відроги кристалічні
тут підійшли напитись до Дніпра.
Піски сипучі. Схили крем'янисті.
Дніпро шумить. Земля як нічия.
Гребеш, гребеш, а мов стоїш на місці, —
така стрімка й потужна течія.
Одному греку поперек ломило.
Спинитись мусив грецький караван.
Такий був грек могутній, здоровило,
і в цих краях не раз уже бував.
А раптом зліг заохкавши. І поки
пісок гарячий підгортав під боки,
вже острівок той греки дослідили,
уже у вершу раків наловили.
Уже й вечерю мали на мазі,
упікши дичину на вертлюзі.
І грек сказав: — Ну й парить, ох і спека!
Мабуть, на зливу ломить поперек.
А ще ж дорога і важка, й далека.
А ще ж пороги! — зажурився грек.
Хоч би взяли боги нас під опіку!
Сюди не всяк хоробрий допливе.
Ви що, не чули, в них тут споконвіку
Триглавий Змій на Хортиці живе!
Заснули греки, все й зоря поблідла,
під плюскіт хвилі і під шум дерев.
І снилась грекам то Лернейська гідра,
то Змій Триглавий, то Немейський лев.
На другий день пливли до підобідку.
Знялася буря невідомо звідки.
Посутеніло. Між Дніпром і Доном
Перун переморгнувся з Посейдоном.
Ударив грім. Пополотніли греки.
Притьмом до гнізд верталися лелеки.
Насупило. Дніпро поворонів.
Накрила греків піна бурунів.
І, пошпурлявши волею стихій,
кудись прибило к матері лихій.
Лиш завдяки прихильності Паллади,
бо був би греку тут кінець балади.
Тож бідні греки, мокрі як хлющі,
втягли човни на берег у кущі.
А де ж самим знайти тут укриття?
Громи над головою гуркотять.
І скелі ще архейської доби
стоять, немов камінні кадуби.
А злива ллє. Аж онде і печера є.
Перун об скелю чиркає вогнем.
А може, ними там і повечеряє
якийсь страшний тутешній Поліфем?
Угору греки дерлися по кручі.
З-під ніг котились камені грукучі.
В печеру темну вскочили, як в жлукто.
Хопили стін, як тонучий корми.
В печері щось завило, залулукало,
черкнуло греків кігтями й крильми!
Перун кресав об скелі блискавиці.
Тремтіло все — дерева, греки, птиці.
І ось тоді, проламуючі хащі,
три голови звернувши врізнобіч,
Змій пролетів. Вогнем дихнув із пащі.
Бо Змій літає в горобину ніч.
Так ця поява греків настрахала!
Чекали ранку, розпач огортав.
Громи гриміли. Злива не вщухала.
І у печері пугач реготав.
Грек перший вранці визирнув. Світало.
Від страху серце дуже калатало.
Уже було спокійно все довкола.
Із гнізд пташиних чувся кволий писк.
І горизонт з плечима дискобола
шпурнув у небо пурпуровий диск.
Ревли пороги. Був страшний той клекіт.
В Дніпрі стояли Кам'яні Стоги.
Богів з Олімпу марно тут і кликать,
тут владарюють інші вже боги.
Тут можна їхні обриси розгледіть —
обличчя скель похмуре і живе.
І хмарка біла, наче Леда — Лебідь
кудись туди, у Грецію пливе.
Якийсь дідок, сліпий на одне око,
пасе козу на схилі одиноко.
І грек сказав: — А може, я прогавив?
І вітер вщух, і дощик перестав.
Щось не вернувся Змій отой Триглавий,
що тут вночі над нами пролітав.
— Та прилетить, — сказав дідок. — Ще рано.
А ти не бійсь. Пішов десь до чопа.
Змій бореться лише з богатирями.
Таких, як ти, цей Змій тут не чіпа.
Грек звеселів, подякував за щирість.
Пішов пройтися, сонця не заспав.
А вранці греки вийшли, сполошились, —
немає грека. Як у воду впав.
Вже й у човнах вантаж пересушили.
Подерті лікті голкою зашили.
Вже погукали, кожен зокрема.
Пора в дорогу. А його нема.
Уже зловили окуня і щуку.
Уже гукнули тонше ультразвуку.
Уже у яр попадали сторчма.
Отак шукали. А його нема.
Вже й дичину упорали печену.
Уже й думки подумали жаскі.
А він шукав на острові печеру,
де народився син Геракла — Скіф!
З'явився геть подряпаний гілками.
Ну, тут на нього греки з кулаками.
А він їм склав усі свої трофеї —
кремінний ніж, сокиру кам'яну.
— Чи не прибив нас вітер до Гілеї?
Жили тут люди в давню давнину.
Не встиг я, — каже, — обійти цей острів.
Які тут скелі, і який тут простір!
Уже й пороги видно вдалині.
Вони ревуть, як тури кам'яні.
Краси такої Змієм не зурочиш.
Тут на воді співає очерет.
І дикі бджоли грушових урочищ
у дупла дбають бурштиновий мед.
Печеру бачив, там чайки гніздились.
Хотів зайти, зірвався, не доліз.
Отам вони, мабуть, і народились,
три брати — Скіф, Гелон і Агафірс.
Красива мати в них була, зміюка.
Геракл поїхав. Виросли малі.
Натяг найменший батькового лука
та й став царем всієї тут землі.
Але ж яке ревіння безнастанне!
Це описать — зламається перо.
Куди ви, греки? Тут якісь титани
загородили скелями Дніпро.
Киплять, ревуть і піняться потоки.
Шалений вир закручують вали.
Тут треба йти в село Переволоки,
просить людей, щоб пе-ре-во-лок-ли.
Тут вантажу з човнів не наноситись.
Це поєдинок каменю й води.
Тут Шум-Порог, Будило, Ненаситець, —
тут дев'ять їх, попробуй обійди!
Роззулись греки. Вже і розляглися.
Ідуть, ногами мацаючи дно.
Античні греки, а котрий і лисий,
і петельгузий, — що кому дано.
Отак брели ті греки безодежні.
Вели човни вздовж берега в рогіз.
І німфа, що жила в печері прибережній,
дивилася на них, сміялася до сліз.
Коли аж ген — іде абориген.
Сидить на бочці скіфський Діоген.
Якийсь хлопчина запряга воли.
Два лісоруби також наддали.
Та так човни, укупі з вантажем,
на коліщатах потягли гужем.
Бо корабель великий чи баркас
лишився б тут, перевезли б товари.
З тамтого боку інший повсякчас
чекає транспорт. Так і допливали.
Ніхто з купців тут не застряв ні разу.
Були тут греки і майстри з Кавказу.
І фінікійці, люди всюдисущі,
не раз перепливали тут по суші.
І навіть плив кудись і звідкілясь
іранський остракіруваний князь.
Човни ж везли у десять пар волів,
явивши тільки вуса з-під брилів.
Це, звісно, діло не таке і скоре.
Минали верби, липи й осокори.
Гаї минали. Кручі обминали.
Варили юшку. І волів міняли.
При ручаях спинялись на ночліг.
Такі тут люди мовчазні, аж чудно.
Бо звикли. Так шумить поріг —
людського голосу не чутно.
Півсотні верст за два дні побороли.
На третій день ставали до кодоли.
І, підкотивши під човни колоди,
спустили греків знов на тихі води.
Пливуть вони з коштовними речами.
А щось у лісі вевкалось ночами.
Ліси підходять близько до води,
питають греків: — Ви ото куди?
Чи вам було надморських торжищ мало?
Чи вас нічого дома не тримало?
І хто вас на ці мандри підбивав?
Сюди ж і Геродот не допливав!
Тут праліси. Тут болота і нетрі.
Тут раз на рік вовками виють неври.
Ніхто із вас додому не доїде,
з'їдять вас андрофаги-людоїди.
Тут люди дикі у своїй основі.
Будини тут їдять шишки соснові.
Тут житла вбогі, звичаї незвичні.
Кому тут треба амфори античні?
Тим часом жінка ткала килимочка
в тіні троянд і спілих виногрон,
де на фронтоні грецького домочка
сміявся акростерій-машкарон.
Була іще всіляка там ліпнина,
пальмети різні в камені рудім,
ще й дифірамб на честь громадянина,
що збудував такий чудовий дім!
Оскільки ж час хазяїна поглинув,
тут не було ні танців, ні музик,
і акротерій з паленої глини
всім женихам показував язик.
Та ще й перекривляли у саду
заморські птиці ара й какаду.
Внизу лиман лежав у очереті,
бичків було в лимані без числа.
Але доріжка, мощена череп'ям,
уже й зеленим мохом поросла…
А на крайсвіту, в невідомій точці,
пливе гречин у маковій сорочці.
Пливе й пливе на північ із примор'я.
Чоло смагляве вітер холодить.
Пливе й не знає, що вже третя Мойра
із ножицями жде його, сидить.
А навкруги — природа первозданна.
І люди щедрі й добрі, як вона.
Все їм дала богиня їхня Дана.
Живе народ. Кочують племена.
От якось греки їхали підвечір.
Аж гульк — село, чимало щось дворів.
І держать небо на кремезних плечах
старі Атланти дужих яворів.
Втомились греки веслами махати.
Зайшли у двір. Віконце золоте.
А тут якраз жіноцтво біля хати
вінки купальські, сидячи, плете.
Ну, грекам що? Зайшли, пожартували.
Ну, грекам що? По чарці налили.
Та так ото співали і співали,
і греків теж у пісню заплели.
Було столів велике застеляння.
Були землі всещедрої плоди.
Бог літного сонцестояння
тоді брав шлюб з богинею води.
Не визнають тут Зевса і Паллади.
Тут сповідають люди на Дніпрі
високий культ астральної тріади —
культ Місяця, культ Сонця, культ Зорі.
Звуть молодого місяцем і князем.
У них дівчина сходить, як зоря.
Шанують предків. А зберуться разом —
у них тут пам'ять замість вівтаря.
Згадають рід до сьомого коліна.
В них Рід як бог, у нього сонця лик.
Вони з вогню, у них душа нетлінна.
У них і серп — як місяць молодик.
У них зірчаті пряники жертовні.
Вони без маку не спечуть коржа.
Тут і діжа в них, наче місяць вповні.
У них і місяць сходить, як діжа.
Їм їхній бог біди не заподіє.
Богинь нема сварливих і гризьких.
Бо тут боги — як втілення надії,
а на Олімпі — пристрастей людських.
Не зразу греки стали толерантні.
Скіфиня теж хапала рогача.
Вони хотіли тут своїх гарантій
і навіть вимагали товмача.
Коли ж вона внесла у друшляку
лунарний символ — ліплені вареники,
то греки також прийняли цей культ
і стали вже навік його зволенники.
Спочатку греків трохи в сон хилило.
Здорожились, вже й ніч була глуха.
Та не такий тут бог Семиярило —
він хоч кого від сну розкутурха.
Були до ранку в тому селищі
великі ігри, танці і веселощі.
Пили меди, зрубали чорноклена,
втопили смерть, що звалася Марена.
В цьому краю Дажбога і Перуна
таки той грек не втримався, кутнув.
Якби йому кіфара семиструнна,
то він би і вакхічне щось утнув!
Вогонь купальський розвели на вигоні.
Було там крику, сміху і забав.
Сандалії поспалювать невигідно,
то він роззувся босий і стрибав.
Крізь той вогонь проводили худобу.
І не стирали попіл з підошов.
Хто мав яку жалобу чи хворобу,
крізь всеочисне полум'я пройшов.
Вогонь святий.