А виманити зайчука – не штука, як знаєш чим… Сю вечерю ми з тобою заслужили.
Може й так, думав я, але що він буде робити з дичиною, коли навіть ножа не має. Та старий, схоже, нічим не журився. Підв'язав сіряка за дві ноги до жердини. Тоді видобув із капелюха товсту, як шевська дратва, голку. Дряпнув нею довкола лапок, потім уздовж до животика. Під його вправними пальцями оголилася ніжна рожева плоть. Далі продовжував без голки. Я незчувся, як шкура була здерта. Гостряком кістки надрізав шию і зламав карк, голову відкинув убік – "муравлям, щоб нас не їли". А шкуру на розсішці підвісив під дашком. Тоді зробив на тушці розрізи і наповнив їх травами, що пахли часником і кропом. З кишені дістав пригорщу сріблястого лишайника, потовк на колоді і став обмащувати ним тушку.
– Се моховиння, – пояснив, – тягне собі з каменя сіль. Посічене, пускає зелену ропу. Так м'ясо на смак не буде прісним.
Дичину він прохромив рожном, а кінці його запхав у вузлики ликових ужовок, які перекинув через жердини даху. Притлумив відкрите полум'я. Тоді тією ж кісткою обшкрябав кореневища просвирника і загріб їх у жар.
– А ось і днешній наш хліб.
Я захоплено стежив за його зграбними, вивіреними рухами, втрачаючи відчуття реальності. Ніби це відбувалося не зі мною. То була не стільки робота, як звичний ритуал, молитва рук. Я не міг відірвати очей. І не міг, щоб не запитати його:
– Хто вас цьому навчив, Кукумир?
– Ні, самотугом дійшов до всього, коли мусів звікувати свою молодість у хащах. Попервах гадав, що пропаду, сам, як перст. А потім обвикся і врозумів, що я не сам – із Лісом і його насельниками. І то, може, й ліпша компанія, ніж люди. Добріша, чесніша. Я їм відкрився, вони мені…
Зокола періщив дощ. Тугі, як праники, цівки товкли гілляччя, лупили по віялах папороті, по торішньому листі. Дим із ватри неохоче витягувався з-під ялинової покрівлі на мокре. Жар від багаття прогрів наше дупло, підсушив одяг. Ми сиділи без сорочок, вбираючи шкірою благодатну, аж ворухку, теплінь. Старий мав жилаве і досить ще збите тіло. Зате немилосердно понівечене рубцями, шрамами від опіків, віспинами затягнутих колотих ран. Слідами злобного чи то тваринного, чи то людського світу. А може, й одного, й другого. Тіло мисливця, воїна, борця. Це ніяк не асоціювалося з його приязною, безмежно мирною натурою. І я, здивований і зворушений побаченим, несподівано запитав його:
– Хто ви?
Його не здивувало моє запитання. Він узагалі рідко дивувався. Замислившись на хвильку, відповів:
– Я зачарований бродник світу. Світован.
Десь я вже чув, що його так називали. Тому перепитав:
– А що означає Світован?
– Той, що перейшов світ. І далі йде.
– І куди веде ваша дорога?
– Я в дорозі до самого себе.
– А в чому ваша зачарованість?
– У смуткові за недосяжним.
Я дивився на вогонь і розчовпував сказане. Наче язики полум'я могли договорити мені те, що залишилося прихованим у тих дивних словах. Паличкою він вигріб із приску спечене коріння алтея і поклав на дірчасту серветку папороті. Відломив заячу ногу й простягнув мені. З полотняного мішка наскубав різної зелені. І я накинувся на їжу. Поки він раз куснув, я – тричі. Такої смачної печені мені ще не доводилося їсти. М'ясо було ніжне й пахуче. Мабуть, від лісових приправ, якими він натер дичину. А коренеплід смаком був схожий на печений каштан.
Буря перевалила за гори. В заростях шемрав густий дощ, скапував із ялинової стріхи крупними опаловими намистинами. Ситість і внутрішнє тепло принесли вмиротворення. Я подумав, що дві години тому ще не знав, де ми будемо спати і що їсти… Втім, спати не хотілося. Шкода було втрачати ці магічні, урочі, як сказав би він, години єднання з нічним Лісом. Приналежності до нього. Дорогою ми не встигли набрати води, бо "черпати з криниці не гідно після заходу сонця". Старий скрутив лопушину і запхав її під дашок – у дерев'яну коновочку зацямкотіла дощовиця.
– А ти? – обернувся до мене.
– Що я?
– За кого маєш себе ти?
Не запитав "хто ти є?", а – "за кого себе маєш?" Мабуть, це далеко не одне й те ж: бути кимось і здаватися кимось. І я без найменшого затаєння розповів йому все про себе. Відкрився, як нікому доти. Здавалося, мою розповідь слухав не тільки цей дід із приплющеними повіками, але й нахилена, обважніла під дощем крушина, і заяча голова в траві зі сльозавими, сумними очима. Я завершив розповідь і влегшено зітхнув. Потім ми мовчали. Кожен мовчав по-своєму.
Здавалося, він задрімав. Та ні, раптом губи його здригнулися і все тіло напружилось. Очі потемніли і звузились. Дослухався до чогось. Так же раптово роззувся, підвівся і вийшов надвір. Як був, без сорочки. Завмер із напіввідкритим ротом, ніби ловлячи краплі дощу. Відблиск ватри червоно миготів на його мокрій спині. Старий помочився на землю. Тоді обійшов нашу колибу і там докінчив нужду. Пильно вдивлявся в ліс, незвично водячи задертою головою. Неначе протинав морок верховим, нічним баченням… Я почув, як кроків за двадцять щось лунко затріщало. Дід, задкуючи дрібними кроками, намацав у папороті голову зайця. Пожбурив її в ліс. І вигукнув навздогін густим, владним голосом: "На! Се твоє. І зайдися сим!"
Він позначив територію, здогадався я, а тепер кинув комусь відкупну пожертву. Світован повернувся до вогнища, погрів руки. Погляд усе ще притемнених його очей був спрямований углиб себе. Тіло парувало, рубці колишніх ран волого блищали, як білок яйця.
– Не бійся. Усе своїм рядом. Хаща живе законом подільности, і ми його не переступили. Будь спокійний, тут безпечно.
– Мені тут краще, ніж дома, – промимрив я, бадьорячи сам себе.
– Де б ти не був, ти дома. Тому, що світ сей – для тебе. Якщо прийматимеш його в себе таким, яким він є, світ ніколи не буде до тебе ворожим. Бо хіба чоловік хоче бути ворогом сам собі?! Знаю: душа твоя в сум'ятті. Я видів, як ти спиш. Як дитинча в утробі – кождою частиною тіла шукаєш притульности, опори. Спляча людина – приявна людина. Тіло спить, а клопіт душі відпечатаний на лиці… Нічого, прочиститься…
– Що прочиститься? – не зрозумів я.
– То я так… Аби душа чиста, а постоли почистимо. Люди ломляться кудись і за чимось. Де б загріти місце. Глядають себе і Бога для себе деінде. Гадають, що добре там, де їх немає. Обминаючи добра в родимих сторонах. Нехтуючи великим законом – законом присутности, який дає повсюдно добре місце і добрий час.
– Що це за закон?
– Бути там, де знаходишся тепер. Не в минулому і не в будучности. Бути – значить не ділити цільність душі і повноту дня. Се істинне твоє благо. І воно завжди з тобою… А те, що тобі здається, ніби ти втратив… Воно не було твоїм. Бо своє не можна втратити, хоч би й хотів… Учися жити в бджоли. Вона радіє кожній квітці і несе солодкий збір до громадської комори. І не гризеться тим, хто ласуватиме її медом і чи завтра буде взяток, аби наїстися. Вона перше годує матку і трутнів, закладає золоті щільники, а тоді вже їсть сама. Мудра в радісному й некорисливому труді комашина. Можна людині весь розум з'їсти, а того, що знає мізерна комаха, й не доп'ясти… І не збагнути другого важного закону – закону потрібности. Себто – бути цінним для иншого. Роби найменше діло совісно. Бо його тобі доручив світ. І помагай досягти сього иншим. Лише тоді утверджується твоя цінність. І відкривається цінність для тебе иншого…
– Але ж якраз це я і втратив, – скрушно вимовив я. – За один день усе втратив.
– Що ти втратив? Підневільну роботу? Ні, се втратили тебе ті, що не вміють цінувати добру і чесну працю. І скоро за сим пожалкують. Всі втрати сим закінчуються. І то їх клопіт, а не твій. Люди тебе не розуміють? Отже ти робиш те, що треба. Тобі важко? Се теж добре, бо йдеш угору, скидаючи зайву ношу… Ти втратив свою дівчину? Але ж яка вона твоя – в чужих обіймах?! Зізнайся собі, ти думаєш про втрату принадних ніг, грудей і вуст, якими користується тепер инший… Та ж се дочасна марниця, яка не належить ні тобі, ні йому не належатиме. А серцями з нею ви не встигли зріднитися – сей вузол найважче розірвати. Коли ти стрінеш жінку, яка буде берегти своє тіло тільки для тебе і водночас берегти твоє серце, – то зрозумієш, що вона справді твоя. Назавжди і неподільно. І за се подаруєш їй надійність, свою порядність, рівнятимеш характер і свої вчинки… Ти втратив друга – се гірка правда. Але і в сій жалобі більше твого самолюбства. Себто ти жалієш не його, а себе, що позбувся приємного провадження часу в милому серцю товаристві. Якщо направду він залишається у твоєму серці, доки се потрібно тобі, – він не втрачений для тебе. Нехай і надалі десь буде у своїх світах, живий чи мертвий, – яка для тебе різниця?! Головне, що ти живий. І ти в дорозі, дерешся вгору. Чоловік живе доти, доки дереться вгору. Напругою тіла, а головно – мислю, вірою…Тепер найсмішніше з того, що звершує гіркоту твоїх мнимих утрат, – казенний куток у людському муравлиську, де ти спав на чужому залізному ліжку, під чужою ковдрою, серед чужих запахів. Що ж ти маєш натомість?! Тебе гріє своїм тілом дерево, укриває зоряне небо, а голову ніжитиме заяче хутро…
Старий, загадково посміхаючись, зняв з бантини підсохлу шкуру і розпоров її кістяною скалкою. Тоді постелив у глибині дупла на валик, збитий із сухої папороті. Кивнув на готове узголів'я.
– Лягай і спи ведмежим сном. Ведмеді не мають снів, бо нічого не бояться. І ти не бійся. Все загораздиться. Просіка скоро затягується. Бог намочив – Бог і висушить. Дякуймо Йому за те, що маємо, і Він дасть нам те, чого бракує.
Я слухав його, і мій гороб'їний мозочок завмирав. Дощ примовк, дим від ватерки хитнувся й завмер. Солодко потяглася в землі корінням тополя. Здавалося, що Бог і справді зовсім близько.
– Се прийде несподівано, те, чого ти навіть не смів сподіватися, – говорив він майже пошепки, примружившись до вогню, наче зчитував письмо безгомінного полум'я. – Чого й вимріяти було лячно. Прийде, і ти навіть не здивуєшся, наскільки воно буде природним, заслуженим. Се буде сама оновлена твоя природа. Новий відлік душевної путі… Лише не зневірюйся того прагнути, не втомлюйся просити й наближати його. Долю не чекають. Долю вибирають. Долю створюють.
– Я не знаю, з чого почати, – щиро зізнався я.
– А я знаю, – несподівано весело, аж збитошно, заявив він.