Перед крикуном стояла невеличка дерев'яна підставка, на яку клієнти мали ставити свої черевики, а хлопчик мав їх начищати до блиску.
— Той не буде на коні, в кого чоботи брудні!.. — дзвенів невгавущий хлопчиків голос, а сам чистильник взуття вимахував над головою чорними від вакси щітками.
— Ловкі в тебе кричалочки, — до малого підійшов високий, ще доволі молодий пан у костюмі й нових, але трохи запилюжених черевиках. — Сам придумав?
— Сам, — відповів чистильник взуття. — Будемо чистити?
— Давай, — погодився поважний пан, ставлячи ногу на підставку.
— Гарні черевики, дорогі, — зауважив хлопчик і вмочив щітку в бляшанку з ваксою.
— А ти фахівець, — похвалив його незнайомець, — знаєшся на взутті, хоч іще й малий.
— Я не малий, мені вже аж сім! — від обурення хлопчик аж перестав човгати по взутті щіткою.
— А, якщо так, то воно звісно, — дуже серйозно сказав пан, але якби хтось придивився уважно, то побачив би що його лукаві очі посміхаються. — Але ж навіть у сім років не всі хлопчики працюють.
— А що робити, — зовсім по-дорослому сказав Діко, бо це був він, — батько після травми пішов працювати санітаром до лікарні, а там платять ще менше, ніж він заробляв у команді. Треба ж допомагати батькам.
— Он воно що, — сказав дядечко, — молодець, правильно, допомагати треба. А вчитися ти не збираєшся?
— Чому ж, цього року вже піду до школи... давайте другу ногу.
— А хто ж тебе навчив із щіткою вправлятися?
— Дядько, мамин брат, показав. Він мені й ваксу купив. І щітку. А підставку й оцей ось ящичок старший товариш допоміг змайструвати. А далі я вже сам наловчився. Щоправда, спочатку забагато вакси йшло, але тепер я вже справжній майстер.
— То твій батько — футболіст? Ти казав, що він грав?
— Так, а ви любите футбол?
— Я відвідую всі матчі "Сантоса", — кивнув незнайомець.
— Як?! — Діко закляк від несподіванки. — Ви з Сан-Паулу?
— Еге ж, приїхав ранковим потягом.
— Невже ви на власні очі спостерігали гру "Сантоса"? — не міг повірити хлопчик.
— Саме так, малий. Бачу, ти теж не байдужий до футболу.
— Та ви що! Я просто обожнюю грати. Ось тільки-но відбуде останній ранковий поїзд до Сан-Паулу, я вже за півгодини буду на пустирі. Там ми ганяємо з хлопцями аж до вечора.
— І що, навіть справжнього м'яча маєте? — поцікавився клієнт.
— Ні, — Діко похнюпився, — на справжнього я ще не заробив. Міг би купити, але перші чотириста рейсів мамі віддав, на харчі. І потім теж віддавав. їй потрібніше. А ми поки що граємо саморобним м'ячем.
— Невже зі шкарпетки?! — очі незнайомця ніби аж засяяли.
— А ви звідки знаєте? — отетерів хлопчик.
— Ви берете стару чоловічу шкарпетку, — з виглядом переможця став виголошувати пан у дорогих черевиках, — набиваєте її старими газетами й усяким дрантям, потім перев'язуєте мотузком — і м'яч готовий! Ну як, я вгадав?
— Звідки ви все це знаєте? Ви за нами шпигували? — не міг опанувати свого подиву Діко.
— Ні за ким я не шпигував, — посміхнувся дядечко з Сан-Паулу, — просто ми робили все так само, хлопче. Коли я сам був хлопчаком.
Як? Діко не міг повірити, як це такий поважний пан із самого Сан-Паулу, що ходить в таких дорогущих черевиках, міг колись, так само, як він, грати в футбол саморобним м'ячем зі старої батькової шкарпетки?
— Не дивуйся, хлопче, — продовжував розповідь чоловік, — мої батьки були з бідноти, і батьки моїх друзяк були небагаті, то ми й робили м'ячі собі самі. Ото було мороки з таким м'ячем, коли миші прогризали в шкарпетці діри й комусь із нас доводилося канючити в батька ще одну нову, тобто стару.
— Ха, — тріумфально вигукнув Діко, — бо ви не знали секрету!
— Це ж якого?
— А такого, дуже хитрого. Щоб миші не гризли м'яча.
— Невже ви придумали як давати тим клятим гризунам раду? — цього разу вже пан з Сан-Паулу не приховував свого здивування. Він навіть забув про недочищеного черевика й умостився коло Діко — новісінькими штанами простісінько на перон! — Ти собі уявити не можеш, скільки мишва нам перевела м'ячів. Що треба робити?
— Дуже простий спосіб, — Діко насолоджувався, просто впивався незнайомцевою нетерплячкою. — Це робиться — раз плюнути, головне — мати голову.
— Голову? Ясно, що без голови на плечах ні до чого не докумекаєшся, — аж підскакував від цікавості клієнт. — Але ж ми...
— Та ні, я не про ту голову, — махнув щіткою хлопчик. — Я кажу про голову від солоного оселедця. Дуже важливо її мати.
— Від оселедця?
— Авжеж. Трохи протухлу.
— Нічого не второпаю, — здався старший співрозмовник. — Поясни, будь ласка, бо я не зійду з цього місця, не дізнавшись вашого секрету.
— Ну добре, вмовили, — промовив Діко. — Значить так. Оту голову, трохи протухлу, як я вже сказав, щоб негарно пахла, замотуєте в газету і запихаєте в саму середину м'яча. Тоді миші й носа не потикають до нього.
— Отакої! Оце мастаки! — захоплено випалив незнайомець. — Але ж не може бути, щоб сам м'яч не смердів від таких фокусів.
— Ну, а що ж ви хотіли? Є трохи. Ми якраз через це по черзі беремо м'яча додому після гри.
— Ну, хлопче, сам стільки ганяв у футбол, а такого не знав.
— Скажіть, а ви стали футболістом? Ви тепер граєте? — запитав Діко.
— Ні. Не став. Якось життя по-іншому пішло.
— А я стану, от побачите, — вперто сказав малий. — І гратиму за ваш "Сантос".
— Давай-давай, — пан без натяку на іронію поплескав Діко по плечу. — Ну, мені вже час, — він підвівся, дістав з гаманця гроші й віддав малому за роботу. — Бувай.
Пан із Сан-Паулу поволі віддалявся.
— Чищу черевики — і малі, й великі!.. — знову завів своєї Діко, приваблюючи наступних клієнтів.
— Агов, малий, — раптом загукав, спинившись, пан, що так і не став футболістом. — Як тебе звати?!
— А навіщо вам?!
— Прийду повболівати за тебе, коли ти гратимеш за "Сантос". Ти ж виростеш, і я можу тебе не впізнати. Скажи своє ім'я.
— Едсон Арантіс ду Насіменту, — відповів хлопчик. — Батьки називають мене Діко.
— Я запам'ятаю, хлопче! До зустрічі! Рости швидше! — вигукнув на прощання незнайомець і пішов геть.
ПЕЛЕ
Діко було вже десять років, і батьки часом навіть називали його по-дорослому — Едсоном.
Цілими днями він або ганяв м'яча з хлопцями на пустищі, або тренувався вдома. Хлопчик використовував для футбольних вправ звичайний апельсин. Діко жонглював ним за допомогою ніг, ловив його на голову, плечі, на груди або на спину. Він міг товкти нещасний фрукт цілісінький день, поки помаранча не перетворювалася на потріскану й пом'яту кулю, яка, зрештою, чвиркала соком, і це означало, що треба брати нову.
По сусідству з Діковою сім'єю мешкав один старий турок. Інколи він спостерігав за тренуваннями хлопчика, покурюючи цигарку, й завжди прорікав по-турецькому: "Пе-ле!". Приблизно це означало: "Казна-що!". Турок, бачите, не розумів, яка може бути користь з усіх отих вправ.
Діко ж чомусь дратувало оте "пе-ле", хоча спочатку він і не знав, що воно значить. Проте хлопчик старався не зважати на сусіда і вперто продовжував свою справу.
— Навіщо ти нівечиш такі гарні апельсини? — спитав якось сусід. — Що тобі дає та дурна товкотнеча?
— Я хочу бути відомим футболістом, — пояснив Діко. — Для цього треба багато тренуватися. Якщо я щодня вправлятимусь, то колись стану найкращим.
— Гай-гай, коли то воно буде! — скептично пирхнув сусід. — Як на мене, то всі оті футболи і всякі там волейболи — дурниця. Який із них зиск? Інша справа — комерція. Ото б краще вирощував тютюн та робив махорку, її можна гарно продати. А футболити апельсини — це "пе-ле". Краще був би з'їв ті нещасні фрукти.
— А я все одно доб'юся свого! — відповів хлопчик.
Так вони й трималися кожен своєї думки: Діко наполегливо тренувався, а сусід-турок не втомлювався з розумним виглядом кидати в бік футболіста своє "пе-ле".
А згодом Діко незчувся, як сам узяв на озброєння це коротке і звучне слово й, коли в нього щось не виходило під час гри, він сердито вигукував: "Пе-ле!"
Якось він грав у чемпіонаті дворових команд міста. Був важливий матч із сильними суперниками. На перших же хвилинах Діко ледь не забив гол. Він підхопив м'яч в центрі поля, обіграв увесь захист супротивника й сильно вдарив по воротах. М'яч просвистів за якихось кілька сантиметрів від штанги.
— Пе-ле! — випалив Діко й ударив кулаком себе в груди.
Уже з наступного матчу товариші по команді стали називати його не інакше, як Пеле. А наступний матч був фінальним.
З самого початку їхній команді не пощастило — їм забили два голи підряд, а вони нічого не могли вдіяти. За команду суперників грали хлопці, переважно старші на рік-два, а отже, спритніші й витриваліші. Під кінець першого тайму ледве вдалося відквитати один м'яч. Але в другому таймі стало ще важче, всі дуже потомилися й ледве повзали по полю. Лише Діко як лев боровся за кожен м'яч і відчував у собі достатньо сил. Збагнувши це, їхній воротар почав вигукувати товаришам: "На Пеле! Грайте на Пеле!" І вся команда заграла на Пеле. А він літав, як на крилах, крутився дзиґою, втікав від переслідувачів — і бив, бив і знову бив по воротах...
Ту гру вони виграли. Діко забив два переможні голи. Його команда стала переможцем чемпіонату міста серед дворових команд.
Коли їх нагороджували, якийсь поважний дядько взяв блискучий кубок і вручив його не кому-небудь, а саме Діко.
— Ти не хотів би грати за дитячу команду "Бауру"? — спитав він у щасливого хлопця.
— Звичайно, хотів би! — від щастя серце вискакувало малому з грудей. — А ви мене берете?
— Приходь завтра на тренування. Знаєш, куди?
— Авжеж!
— Як тебе звати? А, я ж пам'ятаю, тебе звати Пеле, так?
— Ну... А чом би й ні? — випалив Діко. — Мене звати Пеле, і я доведу всім, що Пеле — це вам не казна-що!
Історія людини в історії людства
[i]Маленький Діко став великим Пеле — найславетнішим, просто неперевершеним футболістом усіх часів і народів. Немає в світі такої людини, яка б не чула про Пеле. Його досягнень не вдалося перевершити нікому й до сьогодні. В п'ятнадцять років він уже грав за клуб своєї мрії— "Сантос" із Сан-Паулу. Коли Пеле виповнилося шістнадцять, він дебютував у складі збірної команди Бразилії. Він єдиний на планеті футболіст, який став чемпіоном світу вже в сімнадцять років, єдиний, хто грав у чотирьох фінальних матчах чемпіонатів світу, і єдиний трикратний чемпіон світу, єдиний, кому вдалося забити за всю футбольну кар'єру майже 1300 голів! Пеле єдиний...