Слів Маленький Хлопчик у Вертепі мав дуже мало — не було чого вчити, але мусив співати разом із всіма різних колядок — то і навчився. Після свят-вечора, який провели удвох із Бабусею (на столі стояла не тільки тарілка для померлих душ, але й для живих відсутніх, помолилися за мертвих і живих), Маленький Хлопчик з нетерпінням переодягався. Вже сьогодні — днесь— Вертеп мав ходити тільки для проби до своїх. Нове Янголя знало, що не буде вдавати із себе зляканого, що боїться Рожденного, а навпаки, воно буде випромінювати усміх, радість, що народилося Боже Дитятко — отрочатко — і сповіщати усім у світлиці, господарям і гостям, про ту велику радість. Звичайно, під час вистави настрій буде мінятися, бо Ірод загрожуватиме існуванню от— рочатка — і треба буде передати обличчям і рухами (мімікою і жестами, як казав ватаг Вертепу) цю загрозу від поліції Ірода, треба було непомітно вказати на іншу дорогу Тріє Царям, аби вони знову не зустрілися з Іродом. І треба було надією підтримати Короля Данила, Козака і Січового Стрільця, щоби їх захист Дитятка означав і захист малого дитяти — України. І коли Україна укріпне, а коса Смерті, яка у білому савані і з набіло вимальованим лицем, зітне голови усім іродам, що насилали на наш люд війни, голод, вивози у Сибір, які ще й тепер виганяють людей у найми до Португалії, — аж тоді має на янголятковім лиці з'явитися переможний усміх. З тим урочистим виразом пролунає остання коляда "Нова радість стала", в якій бажаються щасливії літа для України і для господарів дому. Звичайно, посеред дійства Янголя щасливо усміхалося, весело реготало на жарти Цигана чи Жида, на зовсім глупі витівки Чорта, — все це мало "рисуватися" (бо ти, Маленький Хлопчику, вже артист, як казав ватаг) на личку Янголяти: стояти непорушно з кам'яним лицем — це тобі жодне не Янголя, що має "чудуватися" через усе дійство.
Маленький Хлопчик зіграв успішно у Вертепі, він усім сподобався своєю живістю і своїм ангельським голосочком.
— Без тебе, хлопчику, Вертеп — не Вертеп, — похвалив ватаг.
— Як жаль, що мене не бачать Мамуся і Татко, — скрушно зітхнув Маленький Хлопчик.
Але завтра, хтось пообіцяв у вертепі, мають їх зняти на відео. То може вдасться показати цілий Вертеп, а не тільки окремі світлини у Португалії. Великий Ангел, що був із караючим мечем, погладив Янголя по голівці, мовляв, ти молодець.
Поверталися вночі щасливі і трішки втомлені. Цікаво, чи у Португалії вже повечеряли? Чи татко вже від'їхав назад до Сантарену? Напевно, що так, бо дві години — це зовсім невелика різниця.
— Я тебе відпроваджу, — сказав Великий Ангел із Вертепу, а це був Ромко Зацерковний.
— Дякую, я вже від фіртки добіжу сам, — промовив Маленький Хлопчик. Ромко завернув за ріг. І тільки хотів хлопчик натиснути на ґудзик дзвінка, коли Ромко узяв його за руку — як тільки він міг так швиденько повернутися?
— Постривай, малий? Я не Ромко Зацерковний — я справжній Ангел. Не бійся мене, я твій Ангел-хоронитель.
Голос його справді був інший, дуже ласкавий, як у Мамусі. Маленький Хлопчик не встиг злякатися, а через рукавичку відчув, як одразу зігрілися його пальчики у долоні Ангела.
— Я не боюся, — тихо відповів він, — але чому так сталося, що ти з'явився мені? І ще такий, як Ромко Зацерковний?
— Бо до Ромка ти вже звик. А мені сьогодні позволено вчинити різдвяне чудо — я хочу тобі зробити приємність: ми заглянемо до твоїх батьків. Ти був днесь чудовим Янголям — заслужив собі на це. Ми їх не станемо будити — тільки заглянемо. Гаразд?
— Невже це можливо? — зачудувався Маленький Хлопчик.
— Днесь усе можливо.
Він відчув, як прикріплені крильцята лоскочуть, вростаючи у плечі — він стає легким-легким. І мовби летить...
— Нам крил не треба, — каже справжній Ангел, — ми не літаємо, як птахи. Ми переносимося куди слід, і то за якусь мить. Але твої прикріплені крильця могли загубитися — тому й проросли. Але не надовго.
У Португалії було за північ. В кімнатці, де вони раптово опинилися, спало чотири жінки по усіх чотирьох кутах. На невеличкім столикові ще курилося запахом свічки. У напівтемряві враз заясніло обличчя Мамусі — воно мусило засвітитися, щоб Маленький Хлопчик міг відразу впізнати його. Воно було наче засмучене. Хлопчик нахилився над Мамусею і поцілував її в щічку. Мамуся усміхнулася уві сні. Вона була дуже гарною, найгарнішою з усіх. Як Діва Марія.
— Будити не можна, — ледь чутно проказав Ангел і взяв його за руку, щоб відлинути. Мамуся не розбудилася, а в пам'яті хлопчика ще довго світилося її обличчя.
— А тепер до татка, — прошептав Ангел.
Пан Йосиф вертався до свого Сантарену нічним поїздом. Схвильований зустріччю із дружиною та її приятельками з помешкання, зворушений колядками про мале отрочатко та святою вечерею, вдивлявся у ніч, згадуючи личко свого Маленького Хлопчика... І раптом видиво за вікном: два Ангели, великий і малий. Серце йому солодко защеміло: малий був дуже подібний на його сина, тільки трішки старший. Може так здалося, бо вже два роки його не бачив. Мале Янголя усміхнулося, послало рукою поцілунок — і видиво зникло.
Що ж це було — привиділося чи засинаю стоячи, — дивувався пан Йосиф, поринаючи у заколисуючий плин колядки: тут Ангели нудяться...
— Нарешті, — проказала Бабуся, відчиняючи двері. — Дякую тобі, Ромку, що привів малого.
— Хіба то Ромко? — як стояв, так і упав на ліжко Маленький Хлопчик. Він уже спав.
Надворі світало — наставало різдвяне днесь.