Вдачу таки круту мала. Та й наболіло за всі ці роки — стерпіти хіба можна? Навесні за позику розпинали, не знала в який бік кинутися, а тут — знову. Свої, сільрадівські, трохи принишкли — кривилися, поглядали з-під лоба — мовчали. А той, що з району, нахмурив брови та:
— Не кричи, не кричи. Ми не свою волю чинимо. Хто нам дасть право державні плани зривати. Країну треба зміцнювати, тітко.
Вона б ухопила рогача у ту хвилину, витурила б їх з хати, стільки в неї гніву було, та на подив собі стрималася, не посміла, бо все-таки, як-не-як, а представники влади. "Осудять, а що з дітками буде?" — подумала.
Обступили вони Горпину і силують, щоб шукала гроші. Домагаються так, що й піт рясний котиться з чола в неї. Вже й слова вимовить нездатна — серце з грудей як не вискочить.
— Де їх взяти, як нема? — красти не піду, — видушила.
У холодних очах агента заграли вогники. Він дістав зі шкіряної тужурки, яка була вся геть потерта, цигарки, запалив, не питаючи дозволу, а тоді розгорнув папку і тихо сказав Семену:
— Бачу нічого ми з неї не вижмемо. Будемо описувати. Онде скриня стоїть — щось знайдемо.
Горпина враз сторопіла — не знала як бути. Далі спохватилася, спаленіла вся і не своїм голосом гукнула:
— Не смійте!
Вмить кинулася до скрині, загородила дорогу. Стояла, розкинувши руки, наче пташка крила, і очі горіли, як дві жарини в запічку. Та важка руда Семенова рука грубо відштовхнула її. Горпина позадкувала і вдарилася спиною об лежанку. І враз наче похлинулася гарячим борщем, знітилася і змовкла.
Рилися в скрині: Семен швиргав рушники на долівку, а той що з району — писав. Зазирнули і на піч. Але там крім старого коцу і переляканих дітей нічого не побачили. Тоді зв'язали все збіжжя у вузол і подалися з хати.
— Душогуби, — видавила крізь сльози жінка. До вечора не могла вгамуватися, всю, ніч голосила, а на ранок надумалася продати корову.
Підвелася ще до схід сонця, знайшла в комірчині повід, залигала Маньку і, ковтаючи сльози, вивела за ворота. І йшли вони тоді ось цим шляхом, що і сьогодні, молоді ще, але так важко з розпачем — годі й казати. "Як житиму, як роститиму дітей без тебе?" — здавалося от-от зупиниться серце від тої досади і думок. І таки не витримала: біля базарних воріт нараз спинила Горпина корову, постояла і, на диво всім, повела її назад до села...
З тим продаванням вона, справді, тоді погарячкувала, бо через кілька днів викликав її голова сільради і сказав, щоб забрала свої речі. І Семен відтоді пішов з тої роботи. Влаштувався у Сільпо, але й там не довго робив. Щось накоїв, то осудили. Оце недавно, як повернувся з тюрми, йшов, а Горпина воду несла через дорогу. Підійшов, спитав про дітей, підніс відро.
"Тепер такий добрий, хоч до болячки клади. А тоді душу виймав", — подумала Горпина. Ці та інші згадки (в голові вже терлося давнє повоєнне життя) пригнітили стару жінку, і втома ще більше лягла на плечі. Зігнула її ледь не до землі.
Спинилася Горпина на узбіччі, щоб відпочити, бо й Манька ухоркалася — далі несила було йти. Стояла, дивилася в поле і згадки, як перекотиполе, переносилися з кінця в кінець її довгого життя. "Ой перейшло, перебуло, — захитала головою. — Тепер уже нездужаю. Та й пасти де її? Змінилося все так! Кущі на околиці зникли, брід, де застрявала Манька по черево, висох. А луг, з пахкою, як чай, травою, переорали. Щодень гудуть там трактори, пахне солярою та перегаром. Пташки де й що поділися, вже не щебечуть, як раніше, на кущах калини та ліщини. "Що воно робиться на білому світі? До чого дійде?" — мучила себе думками Горпина.
Спам'яталася — пішла. Ступала кволо, стомлено. І Манька дибуляла услід неквапом, щулилася, підгинала зад. Бо осінній вітер бив її, як батогами, по сухих жилах, хвицькав зненацька і діймав до живого. Ноги її підсікались, плутались одна за одну, — з-під копит курів пісок.
Зовсім поруч замекало телятко, заторохкотіла підвода. Горпина підвела очі — підходили до містечка, колишнього районного центру. Попереду, де вже починалися будівлі, пішки йшли люди, їхали кіньми, машинами.
— Ступай, Манько, сміливіше, — озвалася Горпина до корови, натягла повід і повела її через широкі ворота.
Базар вирував: лементували люди, мукали корови, мекали маленькі телятка, одірвані від дому, гнулися і тремтіли від холоду на повідках. Хрюкали кабани на возах і машинах, пов'язані мотузками. А в мішках та ящиках поросята, кролі, кури і качки — чого там тільки не було. Вереск, переполох, гамір людський, як хвиля, а між тим вигуки, і сміх. А то й сварка — торгуються!
Затяглося на повідку телятко — мале, ще й ріжки не випнулися, — душить повід під горло так, що й дихати нема чим. Хоче звільнитися — і так, і сяк. Відступиться назад і аж хропе, а господар байдужий, тупцює біля воза, наче й не бачить. Тоді вдарить зненацька кирзовим чоботом в живіт. Підскочить воно, поверне від болю розкіс білого яблука — і замре. В Горпини наче всередині щось обірветься: "Нащо ж його так бити? Чим воно завинило". Дивиться вона на те телятко і очей не може одірвати, а в думках свої, котрих доглядала, як рідних дітей.
До неї ніхто не підходить — нема покупців. Ідуть люди, поміж себе балакають. Коли це за спиною:
— А що баба за цього старця хоче?
Горпина ні слова, навіть очей не підвела. Вона все ще купалася в тих думках: метушилася вдома на подвір'ї, хапалася за всяку роботу — брязкала дійницею та гнівалася на Маньку, що не хоче стояти. Наче відчувала запах сиродою та сіна з чебрецем і деревієм. І враз — пусто в дворі... І від усвідомлення, що хтось поведе її корову звідси назавжди — наче закам'яніла.
Чоловік обійшов довкола Маньки уже двічі. Очі його обмацали з усіх боків сухі лопатки корови і блиснули на Горпину.
— То чого ж мовчите, бабулю? — обізвався вдруге.
Горпина опам'яталася: це ж до неї! Вона наче відкинула ту досаду, зраділа (продавати ж треба — іншого виходу нема), що знайшовся врешті покупець. Може все буде гаразд: віддасть вона свою Маньку в добрі руки. Почала хвалити корову: мовляв, дарма, що старенька, а молоко дає добре, і жирність висока. І не вередлива — їсть все, що під ніс поставиш. Прибалакувала коло Маньки, заглядала в очі, ніби хотіла спитати: "Ну що, згодна до нього йти?" Та корова тільки дивилася на неї добрими розумними очима смутно-смутно.
— Намучилася вона в мене. Я б рада була, якби знайшовся добрий господар, — зітхнула легко жінка.
Чоловік здоровий з вигляду, у брезентовому плащі та чоботях, тупцював на місті. Маленькі очі його, під насунутим на лоба картузом, бігали крадькома і сполохано. Горпина бачила, як він зиркав на Маньку, кривлячись, дивився на її худі стегна, синю висушену шкіру на животі. Його не цікавила ні маківка хвоста, ні зуби, ні пуп'янки вим'я, від якого в жінки не раз мліли руки. "Дивний якийсь купець?" — подумала. І враз її пройняло жаром, по тілу забігали мурахи. "Заготовач!" — здогадалася.
Він глянув на Горпину насторожено, стрівся очима. І байдуже, наче корова не так уже й потрібна йому, — це так тільки щоб виручити стару, — сказав:
— То що, бабулю, давай заберу.
І між іншим, як на сміх, назвав надто мізерну ціну. Але для Горпини гроші вже не мали значення.
— Не буде діла, чоловіче, — відповіла вона сердито.
— А що ж ви хотіли за ці кістки?
— А нічого! Вам я ні за які гроші не віддам! — вирвалося в неї з грудей. І загорілася вся: на зморшкуватих, обрезклих щоках засвітилися червоні яблука.
— А чого це? — знітився чоловік.
— За її чесний труд — на бойню? Совість у вас є?
Чоловік пересмикнувся, звів на Горпину здивовані очі — мовчав якусь хвилину. Чи то слів не знаходив, чи здалося, що баба розумом не сповна. А далі зареготав голосно:
— Бабулю, це ж корова — худоба! А що на її ребрах — бариню вибивати?
Горпина на те не мовила жодного-слова — від образи закам'яніли вуста. "І відкіля така жорстокість у людей? Де вона береться?" — горіло в її думках. Не помітила навіть, як зник той чоловік.
Відігнала одного покупця, а більше ніхто не підходів. Базар спустів — стояти далі було безглуздо. Від холодного осіннього вітру у Горпини руки закоцюбли. Манька згорбилася і тремтіла чи то від холоду, чи від страху, як навіжена.
— Підемо, мабуть, — обізвалася Горпина якось глухо. Підхопила на землі оберемок сіна (хтось забув) і повела Маньку до виходу. І так їй боляче, так жаль чогось було — не передати. Даром сходили. А тепер самій важко плуганитися до села і Манька підбила ноги: чи доплентається? "А що далі робити?" — мучило її. Боялася за Маньку. Розуміла, що син її, Володя, свою волю вчинить — відвезе на базу. Йому перечити годі. Від таких думок стискалося серце, мліли ноги, підтиналися — несила було йти. "Невже це в селі нікому не треба корова? За півціни б віддала",— шукала вона якогось виходу. Знову перебирала в пам'яті односельців (вже котре!), наївно тішилася думкою: а ось знайдеться така людина. Хоч добре знала, що висіла місяць об'ява і ніхто не зайшов у хату. Знала і те, що в багатьох дворах немає корів: позбували і купувати не збираються. "Тепер і сіно є, не так як раніше, і солома — а тримати не хочуть. Хліви онде по п'ятнадцять метрів — яка розкіш! А собі в якому вік мучилася", — зітхнула Горпина. І наче побачила, враз, своє обійстя. Перед очі витиснулася латка городу, хлівець низенький, як гриб старий, верба біля воріт розчахнута вітром, повітка, що тулилася до сінець, заткана картопляним гудинням та сухим соняшничинням, і хата — така вже сіренька, вимита дощами та замучена часом. Випнуті стіни в "лисицях" і вікна кривенькі від просяду, на яких ще висіли трухлявенькі мальовані карнизи, — як зосталися від війни, так і висять досі. Не до них було всі ці роки. Збиралаcя, як діти підросли, і хлів пересипати, хоч трохи розширити, бо вже так тісно в ньому — як зайде Манька, то й повернутися не може — збиралася щороку, але так і не вдалося. Думала, сини зведуть їй нову хату і двір загородять, бо ворота від вітру хитаються, але вийшло не так, як думалося. Сп'ялися на ноги — і подалися. Тепер тільки загорілося, як з'їхалися того літа, то в одну душу: давайте ми вам збудуємо хату! А Горпина заперечливо похитала головою —не хочеться вже клопотів на старість. "Буду вже в цій доживати" — подумала.