Я весь час боявся, що котресь вухо обірветься і я впаду. А до того на подвір'ї крутилися весь час два бурі коти. Вони певно були б подерли мене на куски, якби я попався між них!
Увечері, коли в кімнатах засвітили, я побачив крізь вікно, як Вірця йшла спати, а на столику біля неї сиділа замість мене хутряна мавпочка Фрузя. Я хотів з усієї сили крикнути: "Вірцю, я тут, твій Медьо!" — але не було нікого, щоб потиснув мою пружинку, а без цього я зовсім німий. Так провисів я аж до ранку. Щойно тоді мама Вірці мене здійняла, бо я вже висох. Вірця на радощах хотіла почастувати мене шоколадкою і замазала мені нею весь носик.
І так я жив у Вірці довго-довго. Аж раз, під осінь, склалося нещастя. До Вірці прийшли Мірко та Юрко та ще Ксеня і Оля. Мама давала їм морозиво і тістечка з кремом. Потім мене посадили на електричну залізничку, що сама їздила. Я був нібито за машиніста, і всі дуже сміялися.
Тоді почали бавитися в хованку. Спершу Оля ховала м'ячика, потім Юрко книжечку з образками, а вкінці Вірця — мене. М'ячик і книжечку знайшли легко. А Вірця хвалилася, що так мене заховає, що ніхто мене не знайде. І сховала мене в ліжко під подушки. Мене шукали всюди, але нікому не прийшло на думку, що я — в ліжку. Діти, втомившись шуканням, просили Вірцю, щоб сказала, де я. Але Вірця не хотіла сказати.
Потім про мене забули і почали бавитися в козаків і татарів. Вірця, Оля і Ксеня були татари, а Юрко і Мірко — козаки. Почали товктися по всій хаті. Козаки так завзято гонили татарів, що Вірця не мала вже куди втікати, і скочила з розгону на ліжко. Вона всією вагою впала якраз на ту подушку, що під нею я лежав, — і пружинка в моєму животі запищала. Діти відразу розкидали ліжко і знайшли мене. Тоді почали сміятися з Вірці, що вона сама показала, куди мене заховала. Вірця розплакалася і з усієї сили шпурнула мене, свого Медя, далеко під шафу.
Там я пролежав у поросі дуже-дуже довго. Не знав навіть, коли був день, а коли ніч. Аж раз витягнули мене мітлою з-під шафи і вичистили щіткою мій запорошений кожушок. Я тільки почув, як мама сказала до Вірці: "Коли ти вже не хочеш бавитися Медем, то вишлемо його бідним українським дітям. Вони ним дуже втішаться!".
Сльози з'явилися в моїх ведмежих очах. Я хотів кричати, просити Вірцю, щоб не посилала мене нікуди. Але моя нещасна пружинка мовчала, бо ніхто її не тиснув. Та й не було часу говорити, бо мама вклала мене у велику скриньку поміж Вірчин плащик та коробку з цукорками. Замкнула вічко, і я залишився в темряві. Не знаю, як довго я там пролежав. Мені здавалося, що я пливаю, як колись на Мірковому човнику. А іншим разом мною кидали, ніби Вірця своїм зеленим м'ячиком.
Аж вкінці стало ясно. Мене витягнули зі скриньки. Хтось пригорнув мене до себе і крикнув: "Мамочко, дивися — ведмедик! Я назву його "Муцьо"!".
І я став Муцьом. Дівчинка, що мене дістала, називалася Галя. Але скоро я побачив, що куди краще було бути Медем, ніж Муцьом! Галя не мала інших забавок, тільки мене, і я був дуже самотній. Галі ніхто не годував. Коли її мамуся йшла ранком на роботу, Галя ще спала. А коли будилася, то на столі стояло горнятко зимної кави і кусок чорного хліба. Галя їла дуже скоренько, та ще й оглядалась, неначе боялася, що хтось їй і це відбере.
Галя не мала тети, що її водила б на прохід. Вона цілими днями сиділа зі мною в хаті. А бувало ще гірше: Галя часто кашляла і мусіла лежати в ліжку. З нею лежав і я, бо вона не випускала мене з рук і на хвилину. Я не жалівся б, якби це було біленьке ліжечко Вірці. А це було таке старе, дерев'яне і дуже скрипіло. А на ньому було тільки тоненьке, діряве рядно. Під ним зовсім не було тепло, і я весь дрижав з холоду. А до того Галя так кашляла, що мені аж лячно ставало.
Так я мучився, а вкінці сказав собі: "Годі! Піду в світ-заочі, не буду більше в Галі!".
Галя, втомлена кашлем, задрімала. Тоді я випав з ліжка і покотився під піч, за дрова. Тут якийсь час пролежу, — думав я, — а коли мама входитиме, виховзнуся з хати через двері і подамся геть. Так я лежав за дровами, аж нараз почув дивний звук. То не був кашель. То Галя пробудилась і важко ридала. Зовсім не так, як плакала Вірця, коли хотіла нової лялі! Щось стиснуло моє ведмеже серце. Я висунувся трохи з-за дров, щоб побачити Галю востаннє. Галя плакала великими, гіркими сльозами і заломлювала в розпуці свої худенькі ручки.
— Муцю, мій Муціньку, ведмедику, — хлипала вона. — Інші діти мають такі гарні забавки, а я тільки тебе одного! А тепер і ти пішов кудись! Я така сама в хаті! Мама все на роботі, а татко помер ще торік... Муцю, М-уу-у-у-цю!
І вона знов почала кашляти...
Я висунувся з-за дров ще більше. І тоді Галя побачила мене. О, як вона зраділа! Вискочила мерщій боса на холодну долівку, вхопила мене і побігла до ліжка. Я обтер своїми оксамитними лапками її сльози і притулився до неї, щоб загріти її своїм м'якеньким кожушком. Вона потиснула мою пружинку, а я моргнув до неї і запищав: "Бідненька Галюсю! Не плач! Я вже більше тебе не покину!".
Може, хтось подумає, що я запищав так собі, аби тільки запищати. Ні, Галя добре зрозуміла мене, бо її бліденьке личко усміхнулось.
І так я залишився в Галі назавжди.
ВЕДМЕДИК МУЦЬО
1 Давня могила — по всій Україні розкидано багато таких могил. Вони великі, неначе горби, і часто ніхто й не знає, хто в такій могилі похований.
2 Саєтовий жупан — ніби плащ із дорогої тканини.
3 Чуб — козаки зголювали собі волосся на голові, залишаючи тільки посередині один жмуток, чуб. Це тому, що довге волосся — ознака вільної людини.
4 Панщина — в часи Шевченка, років 130 тому, селяни мусіли працювати даром для панів, що були здебільшого чужинці. Це називалося "панщина".
5 Візантія, Царгород або по-турецьки Істанбул — велике місто над Босфорською протокою, де Чорне море лупиться з Середземним. Уже за козаків там панували турки.
6 Бусурмени — люди мохаммеданської віри. Турки і татари були мохаммедани. Татари часто нападали на Україну і забирали в полон, в ясир, багато українців, щоб продавати їх опісля в Туреччину, як невільників, на важкі роботи.
7 Варшава — столиця Польщі, країни, що лежить на захід від України.
8 Москва — столиця Росії або Московщини, що лежить на північ і схід від України.
9 Думи — козацькі пісні, що їх співали при грі бандури. Звичайно говориться в них про геройські вчинки козаків.
10 Самопал — рушниця, кріс.
11 Пірнач — знак козацького полковника, палиця з чотирьома "крильцями" на вершку.
12 Бунчук — держак із золотою кулею на вершку, з прикріпленим кінським хвостом. Знак влади козацького гетьмана.
13 Гаківниця — кріс.
14 Петербурґ — російське місто на далекій півночі. В ті часи воно було столицею Росії.
15 Тараса Шевченка заслав був московський цар над Аральське море за те, що у своїх віршах Шевченко виступав проти нього.