Останнього разу така напасть була, що ледь не вмер. 
— От біда! Усе віддав би, — каже, — аби
тільки ця недуга від мене відчепилася!
Тоді Га і Що й кажуть йому на вухо:
— Діду, це ми біду на тебе накликали. Ти нас розсуди — ми й залишимо тебе у спокої. Хто з нас важливіший і більш роботящий— 
— Господи, то через це ви мене так мордували?! — розсердився дідусь. — Хіба не знаєте, що один і другий є народними улюбленцями? Чому ж я постійно чхав і гикав? Тому що без вас аж ніяк не обійтися. Тож навіщо народну любов міряти? Краще радіти і в мирі жити! — каже мудрий чоловік.
Усе зрозуміли Що і Га й більше ніколи не сварилися.
СИРНЕ ЩАСТЯ
Та одному зеленому лузі серед квітів духмяних і трав соковитих, де сонечко якось по-особливому ніжно світить і гріє, стояв велетенський млин. Слава про нього ширилася швидше, ніж вітер по небу. І не дарма. Борошно, що в ньому виготовляли, було білішим за сніг і легшим за пушинку. А які варенички з того борошна виходили! М-м-м! Золото, а не варенички.
З іншого боку на тому самому лузі жила собі родина мишей: татко Пензлик, мама Квітуся і дітки — три сестрички та чотири братики. У кожного з дітей були свої обов'язки. Жужа — найстарша — завжди всім допомагала, грамоти їх навчала, Руся — середня — готувала і прибирала, Крапелька — наймолодша — водичку з листочків збирала. Хлопці ж усі вчотирьох: Бублик, Хмарик і наймолодші брати-близнюки Гвинтик і Зорик — із батьками зерно в полі на зиму заготовляли та у комору складали. Його після збирання врожаю багато на полі лишалося.
Усі в сім'ї знали: до млина ні ногою. Там жив здоровецький кіт Мурко, тож із життям можна було враз попрощатися. Та найголовніше, що Пензлик із Квітусею навчали дітей чесно жити, бо на краденому далеко не заїдеш. Тому який сенс до млина ходити й ризикувати-
Життя в родини було нелегким, але щасливим. У неділю всі гуртом збиралися за обіднім столом, їли, грали в настільні ігри, а потім татко йшов у квіти й малював, бо то його справжня пристрасть.
Так жили вони спокійно, доки не завітав до їхньої хати пан Хом'як, що під дикою грушею жив. Опецькуватий і дуже неприємний тип.
— Здоровенькі були! — привітався Хом'як до сім'ї Пензлика, яка саме обідала за столом. — Прийшов запропонувати вам одне вигідне діло.— Сідай, шановний Хом'яку! У ногах правди немає. Слухаю тебе уважно, — шанобливо звернувся господар і запропонував сісти на стілець, який щойно приніс із кімнати Бублик. Хом'як одразу вмостився на нього. Ніжки в маленького стільчика від надмірної ваги гостя розлізлися у різні боки.— Чи не набридло тобі, Пензлику, своїх дітей задурно експлуатувати? Що вони в тебе, крім роботи, бачили? А що їли, крім зерна? На обід зерно, на вечерю зерно, та й на сніданок знову зерно? — мерзенно посміхався товстун, склавши малесенькі ручки на здоровецькому пузі. А щоки в нього, здавалося, ось-ось луснуть.— Переходь, Хом'яку, до діла або забирайся. Я у своїй хаті сам розберуся і нікому не дозволю в такій манері розмови вести! — розсердився Пензлик. Ну й сміливий же він! Усе-таки Хом'як був чи не в п'ять разів більшим за нього. 
— До діла, то до діла! — осікся гість. — За тиждень за селом ярмарок. Якого добра туди тільки не понавозять! Ковбаси, цукерки, халву. Сири різні! Твоїм діткам такі ласощі й не снилися! Часу обмаль. Мені потрібні помічники, щоб заготовити зерно і борошно на продаж. Цього добра на млині повно. А я вам за те добреників цілий мішок із ярмарку привезу.— На м'яких словах, Хом'яку, твердо спати, — посміхнувся татко-миша. — Чому ж ти своїх чотирьох синів не залучаєш до цієї роботи? Звісно! Бо те зерно й борошно на млині потрібно вкрасти. А ще ти знаєш, що там кіт Мурко живе, тому не хочеш наражати власних дітей на небезпеку. А чужих тобі геть не шкода! Тож не бути цьому! Іди звідки прийшов! — суворо відповів Пензлик. — Не вийде в нас із тобою розмови! Нічого не вдієш. Розвернувся пан Хом'як до дверей та й каже:
— Поміркуй гарненько, а як передумаєш — знаєш, де мене шукати. Буркнув та й пішов ні з чим щокатий. Він же не міг розказати, що його сини такі ледачі й так роздобріли, що вже й з хати не виходять!
— Мамо, а що той дядько про якісь сири та цукерки розповідав? Які вони? — запитала Крапелька.— Цукерки, доню, це такі різнокольорові камінчики, а на смак солоденькі, як той нектар, що я з квіточок для вас збираю, або медок, яким тітка бджілка нас пригощала. А от сир... То такий жовтий продукт, на сонечко схожий і дуже смачний! Аромат від нього, аж у голові паморочиться. У дитинстві мені пощастило поласувати ним.— Ми хочемо! Дуже хочемо того сиру! — закричали дружно діти.— Добре! Обіцяю вам, як заготовимо восени достатньо зерна, продам два мішки пшениці й куплю вже вам того сиру на Різдво і витребеньок різних! — пообіцяв татко.— Ого, скільки потрібно чекати! Ще до Різдва — як до Києва рачки, — пробубонів собі під ніс Зорик, але голосніше не наважився сказати. Увечері всі діти полягали в ліжечка й обговорювали розмову татка з Хом'яком.
— Коли я підросту, обов'язково куплю нашим батькам цілих три сонця сиру! — сказала Крапелька. Смішна мала думала, що сир міряється сонечками.— А я — ковбас, калачів і різного печива! — підтримав сестричку Бублик.— Ага! Чекайте-чекайте! Поки ми повиростаємо, чи будуть наші батьки живі? — засумнівався Хмарик. Він завжди був занадто серйозним.— Ну досить! Добре, що вас батьки не чують! Краще розкажу вам казочку про той сир — і будемо спати! — зауважила Жужа й почала 
фантазувати про цілі хмарини запашного сиру, що літають над ними у небі. А потім — про величезні снопи з того самого сиру з дірками, куди можна залізти і наїстися досхочу. Кожне з мишенят навіть відчуло запах тієї недосяжної смакоти, так солодко розповідала сестричка. Позасинали. Місяць, що завітав у сни дітей цієї ночі, також мав вигляд золотого кружальця сиру, а зірочки-цукерочки поблискували навколо нього різними кольорами.
На ранок про вчорашню подію забули всі, крім двох братів-близнюків. Після роботи вони побігли до дикої груші, вилізли на гілку, звідки було гарно видно оселю Хом'яка.
Тітка Хом'ячиха саме накривала на стіл. Вона нарізала духмяний хліб і розкладала по тарілках щось красиве жовтеньке.
— Поглянь, поглянь! Чи це не той сир, про який учора Хом'як розповідав? — широко розплющив очі Гвинтик, щоб краще роздивитися. — Зорику, давай зліземо і підберемося до самого вікна. Хоч би відчути запах того дива.— Давай! — погодився брат. Близнюки швидко злізли з груші та підкралися до самісінького вікна. Перед ними стояв величезний стіл, повний різних смаколиків, яких вони ніколи не бачили.
— А-а-апчхи! — раптом чхнув Зорик.— Здоровенький будь! — почулося ззаду. То був дядько Хом'як. Коли він підкрався? Зорик і Гвинтик так злякалися, що ладні були крізь землю провалитися.— Дя-ку-є-мо... — тихенько відповіли разом. Перед ними стояв товстун, неосяжний, мов гора. Здавалося, тими хитрими очима він зараз дірку в них пробуравить.
— Що ж ви, хлопці, прийшли й у гості не заходите? — запитав той. — Запрошую вас у дім! — сказав Хом'як і майже силою запхав братів у хату. За великим овальним столом стояло шість дерев'яних стільців. Перший, схожий на трон, був стілець господаря Хом'яка, на другому сиділа господиня, а на чотирьох інших вмостилися як дві краплі води схожі один на одного чотири велетні — брати-хом'яки. Щоки в них були ще більшими за таткові.
— Я вас упізнав! Ви — сини того невдячного Пензлика, з яким у мене вчора сталася дуже неприємна розмова, — з набитим їжею ротом зверхньо заявив Хом'як. — Та я не ображаюся. Він настільки жалюгідний, що навіть не хочу про нього згадувати, — додав щокатий і розреготався разом із синами. Зорикові та Гвинтикові так кортіло заїхати йому в пику, але вони були виховані.
У розмову втрутилася Хом'ячиха:
— Ну досить тобі, любий. Що сталося, те сталося. Якщо вже вони до нас завітали, запитаємо, чому саме, й почастуємо наших гостей добреньким, — хитро запропонувала дружина.— А й справді, яким вітром вас занесло в наші краї? — уже спокійно поцікавився Хом'як. Через образу за татка хлопці передумали зізнаватися про бажання побачити омріяний сир.
— Ми хотіли найнятися до вас на роботу! — раптом випалив Зорик. У Гвинтика від неочікуваної заяви брата мову відібрало.— Оце молодці! Виходить, буває й таке, що яблука від яблуні далеченько падають, — знову зареготав огидний Хом'як. — Ви зовсім на татка не схожі! Ну що ж. Завтра увечері чекатиму на вас біля млина. Та дивіться, обов'язково прийдіть! Тепер вам не відкрутитися. Ви мені пообіцяли! Та й моя сім'я — свідки, — примружився хитрющий господар.— А я вам на доріжку найсмачнішого сиру дам! — підтримала чоловіка Хом'ячиха, простягла двом братам вузлик, у який склала недоїдені шматочки сиру зі столу, і провела їх до самих дверей, щоб швидше з хати випхати. Ото сімейка! За весь час розмови ніхто їм навіть присісти не запропонував, але вони з переляку того не помітили і побігли додому.
— Що ти накоїв?! Ти навіщо з Хом'яком угоду уклав і сир узяв? Ти що, не чув, як мама казала, що безкоштовний сир буває лише у мишоловниці? — розсердився Гвинтик. Він узагалі був найрозсудливішим з усіх дітей.
— Чому ти репетуєш? Ми ж працювати найнялися. Сім'ї своїй допоможемо. Нам потім усі ще й подякують. Тільки давай поки нікому про це не розповідати. Лише Жужі і все!— Давай! — погодився брат. Увечері перед сном Зорик розкрив вузлик і кожній сестричці та братикам дав по малесенькому шматочку сиру, як по шматочку щастя.
— Який смачнючий! — захоплено вигукнула Руся. А Крапелька взагалі нічого не могла сказати від насолоди. Вона відкушувала маленькими крихтами, заплющивши очі, й уявляла себе серед великої галявини, де замість квітів ростуть різні сири...
— Як ви могли! Ви ж татка зрадили! — обурилася Жужа, почувши розповідь Зорика. — Який безглуздий вчинок! Я не розкажу про це нікому, бо пообіцяла вам, але нікуди ви завтра не підете! Зрозуміли? Інакше ви мені більше не брати! І сиру цього я не хочу! — сказала, як відрізала, старша сестра.