Красота така – на всю околію. Сам побачиш. Ось і пекарня...
Пекарня і справді чудова: тут і паляниці, і книші, і папушники, буханці, вергуни, калачі, пампухи, балабушки, а до того сало, ковбаси, драглі, смажена рибка, валяна рибка, маківники – усякі наїдки і присмаки!
За прилавою препишна чорнява кирпатенька молодиця у червоному очіпку. Як зобачила дядька Володька, зірвалась з місця, наче її полум’я обхопило:
– Перевіро! Шибеник! Злодюга!
А дядько Володько зумився, аж рота роззявив, хоч возом в’їдь.
– Та на кого ж се ви гніваєтесь, голубонько? З ким сваритесь? – пита. – Та хто ж се вас угнівив? Та ви скажіть мені, то я того псотника чи псотничку... Та не турбуйтеся, моє золото...
А золото трохи не удушується з гніву.
– Ти, безчельнику... ти, проява... Які такі коралі нараяв? Завіряв: грапиня спродає... Зроду б не продала, якби не визволяти грапа... а вони... а ті коралі розпадаються... трощаться, як скло... Щекачу клятий!
Дядько Володько аж руки до Господа здійма.
– Господи милостивий! Чи я ж таке провідав! Я ж на ту злиденну грапиню покладав надію, як на рідну маму! То я до неї піду! Я її поспитаю! Я їй не подарую! Нехай грапська челядь мені голову одітне, а не подарую!
– Ти, продай-душе! ти... Геть з пекарні! Щоб ти тут не пах! Геть!
– А я, голубонько, до вас...
– Геть-геть-геть!
– ...бо мій товариш репетує: "Як зблизька не побачу ту удівоньку – себто вас, – то або води завідую, або петлі на шию... Ось він стоїть. Спогляньте на його, голубонько...
А голубонька вже споглянула. У гніву, зопалу не завважила, що коло дверей стоїть такий галанець – хоч малюй, хоч цілуй!
– Верзете не знать що! – промовила, разом втихаючи.
І, здається, нічого не вдіяла, тільки на півкрочка посунулась поза лавою, та взявши рушничок, злегенька його струсила, а виявила, наче вималювала, які в неї рученьки білі, який стан гнучкий, яка постать пишна.
– А нехай же скаже, що брешу! – править Володько. – Нехай скаже!
Та до Хапка.
– Ти присягавсь, що як удівонька загордує, то або втоплюся, або в камінь розіб’юся? Присягавсь чи ні?
– Та годі вже, пустаче! – ніби свариться удівонька (а хмару з чола наче вітрець гонить. От-от вже й всміхнеться, та зирк-позирк на Хапка). – У вас на вербі груші. Та ще й рясно їх...
А Хапко підстріхує вусики та світить вирлами.
– Нехай тому комарі виїдять очі, хто бреше, – вигукує дядько Володько, нібито вже й сердячись, що так його кривдять. – Хіба мені треба в ту вашу пекарню заглядати, або того вашого папушника купувати? А що робитиму, як він клещаком в мене заклещився: "Нехай же хоч подивлюсь зблизька на кралю, нехай же хоч гляну!" Змусив мене. А що, думаю, раз літо родить – нехай ужива світа, поки літа... І погодивсь: дивись на свою кралю, а я вже мушу папушником, чи там чим іншим піклуватись.
Розказує, а сам з-під поли торбу та у торбу.
– До папушничка можна і ковбаски – от ся, здається, добра, з часничком... Візьмемо... І калача можна... і смаженої рибки... як на твою думку, Микито? Підходь ближче – годі вже соромиться! Та не світи такеньки очима, щоб часом нам стелі не спалить... от тут і драглі... підходь лишень та подивись. Можна й шматочок сала, еге?
– А можна, – згоджується Хапко, підходячи близенько та викладаючи перед удівонькою карбованця.
– Беріть от сього папушничка, – радить Хапкові удівонька, – може, мені спасибі скажете... За ковбаску з часничком теж, сподіваюся, не налаєте. А бублички не до смаку? А пампухи з медом? Солодкі...
А у самої усміх солодший від того пампуха солодкого... Голосом пестить, оченятами голубить...
– Таких і в нас у пеклі не густо! – дума Хапко.
Та трохи нахиляючись, наче йому вгодило у серденько, стихенька перепитує:
– Солодкі?..
– А як солодкі, то кидайте мені в торбу, – озивається дядько Володько.
(Поки що, він у ту торбу понахапав і такого, що удівонька, виграваючи очима, і не постерегла).
– І я ласий до солодкого, – жартує, – сказано: кожна душа не з лопуцька, того ж хоче, що й людська.
Та ніби, схаменувшися, вжахнувсь.
– Забарився з тим закоханцем, а в мене такого діла, що аж голова вочевидь сивіє. Бувайте ж здоровенькі, голубонько, а я завтра раненько або пропаду, або видеру у тої злиденної грапині ваші гроші... Се так певно, як сонечко сходить і заходить. Видеру і вам до ручок... Може, товаришем перешлю. Не забороните товаришу вас одвідати? Не бороніть, галонько, бо товариш сухот достане або щось собі заподіє.
– Чого ж маю боронить, – одказує удівонька, як свята, – у пекарню кожному двері відчинені... кому треба, той і уступай.
– То й добре, галонько, він не забариться. Еге, Микито? А ви його, серденько, прикрильте, бо кажу вам, се трохи не панська дитина, роду доброго, заможного... я і батька його, і дідуся, і прадіда знав. Може, Господь його вам, голубко, приділя...
– Та одкосніться! Вже й так заробили на позиск, –знов впиня удівонька, чи сварячись чи потураючи.
Та до Хапка, всміхаючись любенько:
– Завтра в мене булочки свіженькі, тепленькі… Усякому на здоров’ячко…
А Хапко, виграваючи вирлами:
– Та вже як такі ручки та пучки орудують, то певно не попсують…
А вдівонька, голівоньку схиляючи, віїї шовковії долі припускаючи:
– Та візьміть одчепного...
– Час нам, Микито, час, – нагадує дядько Володько.
А тут у двері якийсь десятник:
– Давай, бабо, дві паляниці, та повертайсь, бо начальство дожидать не согласно.
А за десятником якісь москалі:
– Давай, тьотка, калачиків, да проворно! живо!
А за москалями якийсь дяк, за дяком мельник, за мельником дві перекупки, оболонник, грабар, стара пані з двома песиками на червоних віжках – та й кінця нема. Затуркали удівоньку – мусила нашвидку попрощатись.
– Ой, та впав же ти їй в око! – сміється дядько Володько, виходячи з пекарні.
Сміється й Хапко; ще б то не впасти!
– Пропала красоха!
– А нехай!
– Тепер ходімо до куми. Там у куми я собі притулочок маю. Там, хоч пізненько, а так чи сяк пообідаємо, – каже дядько Володько.
Тим часом, минувши будинки, добігли до вбогеньких хаток, геть поза крамницями, вже таки далеченько від міського розгласу і туркоту.
– Он кумина хата, – показує дядько Володько, – он-он, – там, де стара груша та купка бузку...
Хаточка на одшибі, малесенька, низесенька, біліє з-під старої груші, немов з-під зеленого намету: з-за бузку блискотить проти сонця віконечко.
Ще до загородки не доступили, а вже хатні двері відчиняються – стріча кума на порозі... Бачиться, давно дожидала.
Хапко аж поточивсь – молодиця, як зоря!
А зраділа! збіліла й почервоніла і знов збіліла... Втопила очі в кума, – Хапка чи бачить, чи не бачить... голосок дзвенить.
– А я, – каже, – почула, догадалася, що се ви... Мабуть, втомилися. Може, голодні? А я сьогодні й не топила! Чим прийматиму?
– Не журись, оце тобі міх добра, – хвалиться дядько Володько, показуючи торбу. – Бери лишень та гарненько подякуй. Чого задивилась! Веди у хату та вибирай з торби.
Та, киваючи на Хапка:
– От я закликав товариша у гостину, чи ж не красень? такого, мабуть, зроду не бачила? еге? Вітай його, бо він мені рідніш рідного братіка. Побратались ми з ним.
Іде, як господар, до хати – вбогенька хатка, а як у віночку – і зараз почина порядкувать:
– Ану, Ганно, швиденько! Оце став тут, а то посунь... а се покрай, та дрібненько... А де ж той ніж? Гляди пляшки... Ну, Микито, сідаймо обідати. Ганно, чого задумалась – шануй гостя дорогого. Край, насипай, частуй!
Слуха: крає, насипає, частує, а як вліпила оченятка у ту, мовляв, ступайку, то й одвести несила – на його тільки дивиться, його тільки бачить... А ступайка і не спогляне на безталанночку – упада коло Хапка.
(Збіга мені на думку, з чого-то береться часом, чим держиться, та, мовляв, уподоба, чи любва? Давненько вже блукаю по Божому світі, придивляюсь, прислухаю, а досі того не второпаю. Нехай би хилило чоловіка щось добре, розумне, щире, – так ні... Часом улюбить таку кралю, що, здається, маючи хоч кріпку тями, мусив би на сім миль від неї відбігти, а вам чи мені, – любочко, рибочко, пташенятко... і орудує нами, як віхтем, ота пташка аж до сивої скроні...
Ми з Лавром Самодійчиком та з Данилом Черевком, сидячи якось у Гершка в корчмі, довгенько міркували, в чім тут сила – саме тоді Василь Чорняк повісився, і славили, що бідолаху жінка з світу згладила, – то Лавро й каже:
– Такі, як покійничок – хай над ним земля пером! – самі трохи завинили: не питаючи броду, та сунулись у воду. Коли в мене на плечах не макітра, то в сьому ділі мушу я так ступати, як переходячи глибиню у позимку, пам’ятаючи, що лід, як скло, а шурхнеш під лід, то сухого не витягти. Бачу, як інші на льоду обломились, маю пересторогу, то, як то кажуть, з чужого злого вчуся свого. Мушу роздивлятись, уха межи люди далеко пускати та раз у раз завертати до голови по розум. Боже борони хапатись – мушу повагом, з оглядом... То й оберу собі таку, що і добра і тиха, а до того і гарна, як ясочка... так-то воно буває, як на плечах голова, а не макітра.
Славно розказав Лавро, аж мило слухати, а в самого така ясочка, що як вигляне у вікно, то три дні собаки брешуть, та сердита, як рарах,3 та язиката, та уїдлива.
А Данило Черевко додає:
– Розважний чоловік зроду б не повісився: коли вже так пішлося, що придбав собі верещуху, що проти тебе не мовчить, то навчи, щоб мовчала.
І Данило ніби до ладу розумкує: тільки як заверещить його жінка: "Долі! долі!" – він не відмагається, зараз присіда до долу, а вона його тоді за чуба... Бо Данило високий, як лугова тополя, а та занозячка така, як вузлик, та й не хоче підскакувати, а хились, каже, щоб способно тебе відчухрати.
Отак ми, розумаки, ставимось, як орли, а прийдеться до діла...
А що вже дівчата та молодиці, то бодай і не згадувати. Укохає собі якусь, мовляв, ступайку, – а бува сама і добра і прехороша, – і не надивиться, не налюбує. Нехай то ступайка щодня, щогодини серце їй крає, нехай раз у раз душу з неї виймає – байдуже! Хто його розбере, що то за попуст у Бога!)
– Ще чарочку, Микито! – частує та частує дядько Володько Хапка.
– Та вже довольний, дядьку, дякувати.
– Пивце нічого, добре... я на сьому знаюся... Бо сам трохи не пивоварник. Гай, зварив би я пивце... тільки що треба багато заходу, та щоб повно побрязкачів у кишені...