Зрозуміло, на протязі сторічь вона зазнавала змін, як і мова кожного народу.
Російська імперія росла і міцніла, а мову братів, на всякий випадок забороняла аж до 1917 року. Чому? Як чому, тільки дозволь братам "хохлам" рідною мовою користуватись, самостійності брати захочуть. "Ну а как можно давать им самостоятельность, как делиться с братьями? Это же государство резать по живому!". Саме цікаве те, що ми погоджувались з братами: "І, дійсно, розум треба мати! Далися нам ті вишиванки та шаровари, чим косоворотки гірші!".
А ще забороняли українську мову "брати" тому, щоб згадку про Україну-Русь викреслити з пам'яті людської, а надто з пам'яті самих українців-русів, а з нею історію боротьби, перемог і втрат. Гетьмана ж, який останнім прагнув повернути волю народу руському Петро І велів навіки проклясти. І проклинали щороку з церковних амвонів всієї, тепер вже російської імперії. Самі українці проклинали і безчестили свого гетьмана, що хотів дати їм волю… Чужою мовою. Чому чужою, а не своєю? А яка різниця? То ж братня мова! Та й на диво милозвучна! То не наша теляча мужицька мова, то мова геніїв слова!
Ось такими стали ми "братами". Пізніше російська цариця німецького походження Катерина ІІ, зруйнувала Запорозьку Січ. Самих запорожців, частково знищила, а частково розігнала, щоб і згадки від них не лишилось. Таким чином розвивалися наші "братерські" стосунки. Та народ український живучий і пам'ять має добру. Триста років її стирали російські царі, аж доки самих не стало. А Україна відродилась. От лишень би пам'ять їй повернути. А щоб того досягти, треба почати, як мені здається, саме з сімнадцятого сторіччя.
Перші козацькі війни були лише Прологом народженням нової Держави у крові та болі. Ціле сімнадцяте сторіччя з перемінним успіхом Україна боролась за свою Державність з Польським королівством, Московським царством, і Турецькою Портою. Розпочав її гетьман Сагайдачний… На останок за автором "Історії запорозьких козаків", Дмитром Івановичем Яворницьким хочу навести слова українського літописця Самійла Величка, які він зробив у своєму вступі до "Літопису подій південно-західної Росії":
"Ласкавий читачу, якщо тобі в нинішній моїй праці щось видалося негожим і не справедливим, то, можливо, так воно і є. Ти ж бо, якби тобі вдалося дістати більш досконалих і яких-небудь інших козацьких літописців, відклади свою лінь і ґречно заповни в цій справі моє невігластво, відповідно до тих літописців, не знищуючи, однак, і моєї мізерної праці…"
Р о м а н
п е р ш и й
П Е Т Р О
С А Г А Й Д А Ч Н И Й
"Сей Петро Сагайдачний настільки підіймався над своїм простим походженням і способом житя, своїм розумом, визначною зрілістю гадок, надзвичайним дотепом в словах і ділах, що з повною справедливістю мусить бути зачисленний для потомства між навизначнїйших людей Польщі. Скільки проводив він Запорозьким Військом, всюди окритий славою своїх подвигів на суші й морі користувався він незмінною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши татар на Перекопських степах, наводив страх на Крим. Коли Владислав вертав собі права на Московську Державу, Конашевич незвичайно проворно, страшенно збентеживши ворога, злучився з ним під самою Москвою.
Не менше прославили імя Конашевича його морські походи: і тут була звісна його фортуна, що завжди приносила щасливі результати… Кілька зруйнованих міст Європи і Азії, попалені околиці Константинополя, і на рештї рідка оборотність проявлена ним в отсій Хотинській війнї – все неустанно збільшало його славу серед Турків. І взагалі, був се чоловік велимо духу, що шукав небезпеки легковажив житє, в битві перший в відступленню останнїй, проворний, діяльний."
Як. Собєский. Комісар в Хотинській війні. 1621рік.
"Надає його королівська величність
козакам запорозьким вічно місто
Терехтемирів з монастирем і перевозом,
окрім складового старовинного їх
запорозького міста Чигирина, і від того
міста Терехтемиріва на низ понад Дніпром
рікою до самого Чигирина й запорозьких
степів, що підходять до земель
чигиринських, з усіма на тих землях
насадженними містечками, селами,
хуторами, рибними по тому березі в Дніпрі
ловами та іншими угіддями, а вшир від
Дніпра на степ, доки тих містечок, сіл і
хуторів землі здавна були."
Грамота короля Стефана Баторія
1576 року, серпня 20 числа.
З А Д У Ш І
П Р А В О С Л А В Н І
( Частина перша)
Года 1613 февраля 21 в неделю Православия,
т.е. в первое воскресенье Великого поста,
был последний собор. Тогда рязанский архиепископ
Феодорит, келарь Авраамий Палицын, новоспасенний
архимандрит Иосиф и боярин Василий Петрович
Морозов,взошли на Лобное место и спросили у
народа,наполнявшего Красную площадь, кого они
хотят в цари. "Михаила Федоровича Романова" –
был ответ. Так началось трехсотлетнее правление
дома Романовых, приведших Московское
княжество к величию Русской империи.
С.М. Соловьев. История России.
"Михаила Федоровича Романова!" – разом з усім московським людом в єдиному радісному піднесенні кричав Василь Хлистов, син посольського дяка Григорія Хлистова. Його радість була щира, як і всього народу, що заповнював Червону площу Москви, столиці Московського царства. Василь все своє свідоме життя жив при смуті, яка досягла рівня Великої Смути. Лише з розповідей батька, що служив у посольському приказі ще в часи Івана ІV, Грозного, Василь знав, що Московське царство було могутньою державою. По смерті царя, якого боялись і поважали сусідні держави, Московське царство дуже занепало. Правду сказати цьому сприяла поразка в Лівонській війні. Її розпочав ще Іван Грозний, а закінчилася вона втратою значних північних територій та зубожінням держави.
Тепер все це в минулому, вважав оптимістично Василь Хлистов. Тепер його країну чекає новий розквіт, до якого її приведе молодий цар Михайло Романов. Прийшовши додому, Василь зразу ж пішов до батькової кімнати. Батько хворів і не був на Червоній площі, тому Василю не терпілося зразу ж про все побачене і почуте розповісти батьку. Зайшовши в кімнату, він побачив, що той лежить з заплющеними очима і почав тихенько закривати двері.
– Васятка, входи я не сплю.
Василь підійшов і сів на ліжко біля батька. Він любив батька, хоч той був досить суворий і малослівний, Чи то він вродився таким, чи може служба в посольському приказі спонукала його до мовчання, але Василько добре розумів, що батько його любить. Особливо це було помітно, коли той приїздив здалека. Батько досить часто і надовго виїздив з посольськими завданнями до інших країн. По приїзді він кликав Василя до своєї кімнати, і годинами розповідав про свої подорожі та країни в яких побував. Василь бачив, як тішився батько коли він закінчив навчання у дяка Ігнатія посольській справі. Тоді дяк Ігнатій відзначив Василя як кращого учня.
– Как ты себя чувствуешь, отец?
– Да совсем здоровым, правда, когда встаю, чувствую небольшое головокружение. Думаю, уже завтра схожу на службу. Меня там еще не спрашивали?
– Спрашивали, но пока обойдутся без тебя. Ты выздоравливай, набирайся сил.
– Ну, рассказывай сын, что там на Красной площади. Выбрали царя?
– Народу было видимо-невидимо, почитай всю Красную площадь заняли. Все ждут, волнуются. И вот на лобное место выходят архиепископ Феодорит, келарь Авраамий Палицин и боярин Василий Петрович Морозов. Все замолчали, а боярин Морозов крикнул: "Православный московский народ, кого хотите в цари, и вся площадь закричала: "Михаила Федоровича Романова!!". Вот так. Поздравляю, у нас теперь новый царь.
– А что они о царе Владиславе сказали?
– О каком Владиславе? Ни о ком больше не говорили. А кто это Владислав, тоже какой-то самозванец?
– Не говорили так и не говорили, дай Бог, чтобы и позже не вспоминали. Даст Бог прейдет все же покойное время в Московское царство.
Василь не розумів про що говорить батько, але прийде час, і він стане учасником подій, яких його батько не хотів, але як досвідчений дипломат передбачав.
Того не міг передбачити Василь, хоч він вже два роки служив разом з батьком у посольському приказі. За два роки Василь ще не був з посольством у жодній державі, хоч побачити країни, де вже побував батько була його заповітна мрія. І не тільки побачити, але й прийняти участь у державних справах, та вірою і правдою послужити вітчизні. І така нагода не заставила себе довго чекати.
Не минуло й року з часу обрання нового царя, як його, молодого писаря посольського приказу, відправили за кордон з царським посланням. Правда радість трохи затьмарювало те, що їхати довелося не в одну з Європейських держав, а до Запорогів. То фактично була і не держава, а лише військо, яке жило окремим утворенням в державі Річ Посполита. Василь довго не міг урозуміти: що то є за така держава, Річ Посполита? Батько казав, що то є республіка. А якщо так, чому в республіку входять Польське королівство і Литовське князівство, і хто тоді Запороги в цій республіці?
Від батька та інших службовців посольського указу він чув про запорозьких козаків, які разом з донськими козаками приймали участь у військових діях проти Московського царства, підтримуючи різних самозванців на московський престол. А кому вони служать чому підтримують самозваних царів, Василь не міг зрозуміти. І от тепер Москва, ледве видряпавшись з польських та шведських лабетів, і так-сяк позбувшись усяких самозваних царів, царьків і лиходіїв, визнала за потрібне вирядити посольство і до цих синів степу. Воно повинно сповістити їх про призвання на свій престол справжнього царя, не самозваного, а всім відомого боярина Михайла Федоровича Романова! А також просити панів козаків, щоб надалі вони до лиходійських царьків не приставали і на Московської держави височайший престол усяких собак не садили, як посадили вони своєю допомогою на цей престол проклятого Гришку Отреп'єва. А йому Василю Хлистову разом з дяком Кіндратієм випало везти до них царську грамоту і подарунки.
***
Василь не міг знати, що Михайло Романов спочатку сповістив про своє обрання на Московський престол головні європейські двори, а весною 1614 року черга прийшла і до Гетьмана Війська Запорозького. Гетьман на той час не представляв Держави, але очолювана ним військова сила допомагала отримувати перемогу державі, на боці якої воювала.