Він розпочав, а за ним князь Гедимін, не застосовуючи військової сили, зібрав під своєю владою більшу частину земель, що входили до Київської Русі. Саме він об'єднавши литовців і західних "русів", як тоді називали нащадків народу Київської Русі, що проживали на цій території, в одну державу, яку назвав Великим Литовсько-Руським князівством. Воно на два століття стало Батьківщиною наших предків, які продовжували називатися русами.
Справу Міндовга продовжив його син, князь Ольгерд. Проголосивши себе захисником східних руських земель від татар, він приєднав землі, що раніше входили у Київську Русь, до своєї держави і в 1363 році у Києві, зі згоди місцевого боярства, лишив своїм намісником сина Володимира.
І в тому ж році, спільно з Київським, Чернігово-Сіверським, Волинським та Подолинським військовими загонами, в битві під Синіми Водами, розбив війська трьох татарських орд: Кримської, Перекопської та Ямболукської. Це була перша перемога, над татарами після падіння Київської Русі. В цей час Московське князівство ще справно платило данину правителям Золотої Орди, а міфічна битва ратників Московської держави проти татарів на Куликовому полі під проводом Дмитра Донського, слідів якої до цього часу не знайшли, відбулася багато років по тому.
Що стосується Суздальського князівства, яке потім трансформувалося у Московське, у нього була своя історія, що почалася із угро-фінського племені "Меря". Першу письмову згадку про нього находимо у "Повісті минулих літ…" Нестора Літописця. Подальше знайомство з цим племенем, пов'язане з князем Юрієм Долгоруким, який зі своїм малочисельним військом пішов з Київської Русі на схід і оселився у Суздалі, створивши Суздальське князівство. Підтвердженням того, що народ суздальського князівства не був слов'янським, є матеріали археологічної експедиції графа Уварова, який три роки проводив розкопки людських поховань на теренах Суздальського князівства. Із понад семи тисяч розкопаних поховань він не знайшов жодного слов'янського.
Історія Суздальського князівства продовжилася Володимиро-Суздальським, а потім Московським князівствами. Московське князівство, а пізніше Московське царство, жило і розвивалося окремою від нащадків Київської Русі державою. Наступна звістка про Суздальське князівство датується 1163 роком. В той рік син Юрія Долгорукого, Андрій Боголюбський прийшов з війною до Київської Русі, і вщент зруйнував Київ. Історики відзначають, то був єдиний випадок, коли нападники зруйнували Софію Київську. Навіть монголо-татари того не робили. Завойовник не лишився правити у Києві, а як всі кочівники, пограбував його і повернувся у Суздаль. Скоріш за все в ньому перемогла материнська кров, яка була угро-фінського роду. З того часу нащадки Юрія Долгорукого були у стані війни з державами, в яких проживали, руси, майбутні білоруси і українці.
Після смерті князя Ольгерда, Велике Литовсько-Руське князівство разом з Польщею стало співзасновником спільної республіки, Речі Посполитої. Вона була створена у 1569 році, на підставі підписаного акту Люблінської унії. Інтереси руських земель у Речі Посполитій представляли Василь Острозький, Олександр Чарторийський, Андрій Вишневецький, Роман Сангушко та інші представники руської шляхти. Вони домоглися, гарантування цілісності руських воєводств, руська мова проголошувалася мовою публічного і державного спілкування на вічні часи. Православній шляхті була гарантована рівність з католиками, але при цьому не передбачалася рівноправна суб'єктивність руських воєводств поряд з Польським королівством і Великим Литовським князівством.
Так вдруге, вже політичним шляхом, втратили державність наші предки, хоч у Великому Литовсько-Руському князівстві мали рівні права з братами литвинами. А сталося це тому, що Руська шляхта разом з Литовською в більшості перейшла у католицьку віру, щоб не втратити свої маєтності. Простий люд не мав що втрачати, крім землі батьківської, мови батьківської та Віри православної отриманої від батьків. Тому не бажаючи терпіти утиски від польської шляхти і католицьких святих отців, пішов у Дике поле.
Правду сказати, міграція почалася раніше, зразу ж після створення Речі Посполитої. Люблінська унія, затвердила об'єднання Польщі і Литовсько-Руського князівства в єдиній державі. Польська шляхта досить скоро почала встановлювати на теренах Литовсько-Руського князівства закони свого королівства, і перш за все покріпачення руського люду. Але руський люд з діда-прадіда звик до вільного проживання в складі слов'янських племен, а потім і у складі Київської Русі. Він ніколи не працював на пана, як то було характерно для Польщі чи Московії. Данину платив князю, але князі в свою чергу захищали руський люд від нападів ворогів. Це було справедливо. А покріпачення польською шляхтою нащадки русичів сприйняти не могли.
Протидіяти могли лише тим, що кидали рідні місця і йшли у Дике поле. Благо вони жили поряд і давно звикли давати відсіч нападам татарів. Це було складно, доводилось були і хліборобами і воїнами. Саме в цей час і починають створюватися загони козаків, а потім і місця їх перебування: Запорозькі Січі. Так почалися криваві звитяги між татарами та запорозькими козаками, які були постійним озброєним загоном руського люду, що проживав у Дикому полі. То ж полуденні землі Речі Посполитої не були в той час "Диким полем", або як їх називала польська шляхта "пустощами".
Польські магнати десятиріччями спостерігали за змаганнями запорозьких козаків з татарами, за ростом міст і сіл у Дикому полі. А потім просили у короля наділи в "пустощах", які насправді вже були заселені. Перед захопленням міст і сіл, та закріпаченням населення, яке в них проживало, посилали туди ксьондзів. А вони, на підставі рішення Брестської унії, захоплювали православні церкви і навертали місцеве населення до католицтва. Таке діялось на всіх землях де проживав православний люд.
Що могли робити люди без державницького утворення залишені в Дикому полі? Перед ними був великий вибір. Хочете цивілізації лишайтеся у Речі Посполитій, міняйте віру батьків на католицьку. Робіть кар'єру, ставайте шляхтою. І багато йшло, і робило кар'єру. Українські етнічно, родини Вишневецьких, та багатьох інших лишилися в історії Польської Держави як видатні її будівничі і захисники.
Хто не хотів міняти віру, йшов до Московського царя в холопи, чоботи йому лизати, бо московіти забрали з Києва до Москви і престол патріарший і самого патріарха. А хто хотів волі, той гуляв у Дикому полі, як і до цього сторіччями з татарами бавились!
"Можете й віру їх бусурманську взяти! Вже багато козаків поріднилися з татарами. Мали спільні сім'ї, об'єднали кров. І цього не хочете? А чи не дуже ви балувані та примхливі?
Кажете віру вам привіз князь Володимир з Константинополя, і католицької чи басурманської не хочете? А чоботи навіть князям своїм не лизали, чому повинні Московському царю лизати? На вас не вгодиш. Ну, то згинете і навіть пам'яті про вас в віках не лишиться!!" радили їм "розумні" сусіди.
"Ну, що ж, то й згинемо. Але, перше потішимося трохи, щоб пам'ять все ж лишилась. Кровава пам'ять!" І йшли незламні та безстрашні у Дике Поле.
"Але ми ще повернемося!..", думали про себе з великою біллю та образою.
І повернулися! Пішли в поле, а вийшли з води, з Дніпра-Славутича, із Січі Запорозької. Вийшли творити свою державу. Свою Україну! Чому не Київську Русь? Бо вже не той був Київ, ще не встав він із руїни цивілізаційної. Та й то сказати, важко склеїти розбите. А Україною згодилися бути, бо, дійсно знаходилися на окраїнах і Речі Посполитої, і Московського царства, і Османської імперії. Та й то сказати, ніхто і не питав, хочете бути Русами чи Українцями. Так їх називали сусіди…
А в шістнадцятому сторіччі вже піднімалися герої творити свою Батьківщину. І приймали смерть в муках, як Байда Вишневецький, Северин Наливайко, та хіба всіх перелічиш! Але на їх місця ставали інші. Як не дивно, їх було не так вже й мало. Навіть забагато, як для такого часу, після такої руїни. Серед них вирізнялися велетні духу, що зуміли вести за собою народ, і лишитися навічно на скрижалях його історії! Вони вставали на весь зріст і піднімалися до горизонту. І піднімався за ними народ України, всі хто хотів мати свою Батьківщину, свою землю, свою мову…
Правду сказати і брати поляки трохи допомогли. Річ Посполита приймала участь у Лівонській війні, і потребувала воїнів. А кращих ніж запорозькі козаки на той час не було. Тому у 1568 році король польський Сигізмунд ІІ Август передав на Запорозьку Січ грамоту з пропозицією про перехід до нього на військову службу. Йому потрібно було лише 300 козаків.
А вже у вересні 1578 року, козацьких посланців на чолі з Андрієм Лиханським запросив до себе король Польщі Стефан Баторій. По наслідках зустрічі король видав універсал, "Постанову про низовців". У відповідності з нею, козаки-реєстровці одержали від короля прапор, що вирізняв козаків у польському війську та резиденцію в містечку Терехтемирів, де зберігались пожалувані королем клейноди: корогва, військова печатка, булава та бунчук. В роки Лівонської війни, кількість реєстрових козаків збільшилась до п'яти сотень, та ще чотири тисячі брали участь в війні на правах реєстрових козаків. Це вперше Європа побачила козаків їх звитягу і сміливість. А для нас особливо знаменно те, що козаків вирізнили як військову силу етнічного угрупування, що не є власне Польщею, а входить автономною до її складу. І позитивні наслідки цього факту для майбутнього творення країни не забарилися.
Прискоренню розгортання та активності козацького війська, а за ним і козацької державності, сприяла війна між Габсбурзькою та Османською імперіями. Намагання Папи Римського створити Священну Християнську лігу не мало активної військової допомоги. Москва і Варшава обмежились заявами про моральну підтримку. Тому Папа Римський Климент восьмий, звернувся з листом-закликом до запорозьких козаків приєднатися до боротьби проти Турецької Порти. А спеціальний посланець Австрійського цісаря Рудольфа ІІ, Еріх Лясота передав козакам військову корогву з символікою імператора Священної Римської імперії.
Козацькі війська керовані гетьманом Григорієм Лободою, першими здійснюють похід у Придністров'я де жили союзники Порти.