Спухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею...
До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки, — тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора, — поки аж день забілів — на панщину пішов.
XVII
Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала, — він став тихий та плохий, як сирітська дитина непорятована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як…
— Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? — погукнула на його Варка.
Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильне, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі: в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу пойняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…
Він усе плакав, не вгавав довго, до втоми…
Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає — годі.
Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі…
Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, — бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, тепер вже він їй перед очима — як усього її лиха непогамованого зачіпка.
— Іди-бо, іди геть, — гукне на його. — Іди собі з очей!
Він зараз одходить собі у куток — сідає.
— Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?
— Я не нагадую нічого, — промовить він.
— Та не словами нагадуєш, ще гірше — сам собою.
— Я не нагадую, ні, не нагадую, — одказує тихо.
— Чого такий? — причепилася одного ранку. — Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?
Він береться за шапку. Схопила його за рукав — не пускає з хати.
— Пусти, — проситься, — вже мені на панщину йти.
— Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…
Йому наче яка порада свінула світом — стрепенувся він.
— А чи не порадять мені люди? — прорік.
— Як? у чому? Що таке замислив ти? — гукала-питала.
Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася, та заздріла, що виходять інші люди із хат, — кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде що буде?
XVIII
А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі — і чоловіків і молодиць, парубків і дівчат, чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.
Павло надбігає.
— Люди! люди! громадо! — гукнув ще оддалік.
Усі його обступили, усі дожидають, — тихо стало, як у темнім лісі.
— Я забив свою жінку! — промовляє Павло до кожного. — Я свою жінку забив!..
— Ой, лихо! Ой, біда! — покрикнули жіночі голоси.
Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.
На той гомін явилися діди сиві — громада уся зібралася незабаром. Улиця упродовж людьми заступилася. Молодиць і дівчат одтиснули далі — там вони тужили і вжахались, — пручались цікаві, щоб ближче, їх знов одтискали далі. Громада стала на улиці, на середині. Павло перед нею.
— Як-то було й по-якому? — став Павла питати дід сивий, дивлячись йому в вічі своїм оком соколовим.
Непевним голосом став Павло на питання розказувати. Громада слухала. З жіночої купи викрикували раз у раз то до Бога, то до людей. Спершу думали, що згублена Варка, її оплакали: хоч і невлюбима вона була, так нелюб’я забулося — лиха доля тільки на той час вважилася; а як учули правди — Господи! який рух, та крик, та плач ізнявся! А коло самого Павла усе мовчки стояло, не поводячи й бровою.
Став він плакати дуже.
По його визнаттю, подумавши, стала громада радитись — що робити?
Павлу зв’язали руки, послали повідача до двору панського; послали людей до Павлової хати Варку забрать. Знайшли її у хаті, у кутку, стали брати — вона одбивалася, мов орлиця дика, не хотіла йти, поки сили своєї, — тоді посланці взяли її та попід руки привели, наділи залізо на неї. Посадили її ув одну хату, Павла у другу. Він усе плакав; де вже тії у його й сльози бралися. Хто до його заглядав у двері, хто промовляв до його, він до того руки простягав, наче поради прохав. Що питали, на все одмовляв з покорою.
Вона ж, очей не піднімаючи, сиділа, слова не одказуючи на питання, сиділа як кам’яна; а то разом стрепне залізом, залізо забряжчить на їй — рвонеться як навіжена, та й знов обмертвіє, наче замре на смертну годину.
Тим часом повідачі управителю розповідали. Не йняв віри управитель, сам на село пішов; бачив Павла і чув од його сам усе. Казав убійника стерегти, сам тоді до пана — оповідав панові.
Клопіт зчинився такий, що Господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського — що буде?
Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм у тропі лікар прибіг: жив тут недалеко у пана одного він порічно. Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.
Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем, та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися, — дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, — усі таки за їми ринули.
От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла опитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?
— Мені, — каже, — мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.
— А страхи, находять страхи на тебе?
— Нащо таке мене питаєте? — промовив йому Павло, плачучи.
А люди не потовпляться — аж у дверях слухають, дивляться.
— А що, Мирон Іванович? — говорить тоді голосно управитель.
— Не повно ума, не при тямі, — одказує йому той.
— Ге! чуєте ви усі? — гукає управитель на людей.
Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.
— Тихо! — гукне знов управитель, — слово до громади!
Стало тихо.
— Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо — чуєте?
— Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! — одгукнули йому.
— Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?
— Ти розумний чоловік! — вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.
Управитель став дибки, тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався, похвалив.
— Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!
Мирон Іванович до дверей, та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив та й каже:
— Ану ж бо! Одступіться; чи ви добрі, чи цікаві люди...
— Не одступимось! Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! — загуло звідусіль.
— А що се ви пану лікарю віри не ймете! А що се ви суперечити схотіли? А як суд наїде, то кому лихо буде — чи пану лікарю, чи вам? Вам би радіти, що так виходить ручно, а ви крякаєте, як ворони. А справника хочете? Усі будете повинувачені до одного!
— Не вбоїмось того! нехай таки буде правда! — покрикували люди.
А пан лікар стриб вікном та, як той заєць, улицею, тільки підскакує. Добре бігав!
Парубки були за ним кинулися, так він, схопивши у руки по каменюці, став на відборону. Парубки собі стали, а він знов як припустив бігти — і утік.
Обступили тоді ближче управителя.
— А чого се ви до мене налазите? — говорить він. — Я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть, — ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки, кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть...
— Іди, іди, до смерті ще не готуйся, — загомоніли, розступаючись, люди.
— Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений — се безпечніше; а то всіх засудять... погинемо, як гуси…
А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.
Так і порішили, щоб його божевільним пославити, бо з судом, мовляли, як заведешся, то й правих засудять.
Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.
XIX
Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, — бігти кинулася куди очі спали, насилу її зловили; став їй управитель розказувать, — вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує, та плаче, та кричить; Бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.
Казали її завезти десь у інше, в далеке село.
— Добре! добре! — промовляла, — везіть! їдьмо! добре! — Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: "Добре! добре! як же!" — а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: "Добре! добре! коли ж повезете?" Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той... поїхала...
Люди вийшли дивитися, як її селом везли, — звісно вже, які цікаві вони й на добре й на лихе, й на миле й на страшне. Діти манесенькі кричали їй услід: "Бувай здорова!", поки не пригорнули їх матері, спиняючи; вона ж їхала, у велику хустку завернувшися, кивала головою бистренько, невважливо, як ті, що дуже куди поспішаються; дивилася, дивилася вперед себе...
XX
А Павло сам зостався. Він вже з Варкого не бачився і не прощався. Як почув, що вже поїхала, тільки голову підвів та й знов схилив, слова не промовив.
Як схотіли, кажу, так і спорядили. Він сидів у своїй хаті за божевільного. Десь вишукали — найняли парубка За їм ходити нібито, що жалко бідного чоловіка. Здається, опасувалися, щоб не заподіяв собі смерті, бо дуже вже він тужив.