Дяк

Марко Вовчок

Сторінка 5 з 9

— Я піду дочку звістити, що гостя маємо. — Пішов, а я до вікна.

Гапка цокотала коло садка. Коло неї стояв хтось; біліла з чохлами сорочка; на високій, гнучкій постаті мріла уквітчана голівка...

— Марто! Марто! — покликав старий.

— Зараз! — одкликнулась Гапка.

Висока дівчина легенько перейшла двір і стала на рундуці. За нею підскочила Гапка. Старий щось стиха говорив, дівчина слухала, перед ним стоячи з похиленою голівкою, і ніби почулося мені тихе, смутне слово якесь...

Старий повернувсь і був наче неспокійний трохи.

— Дочка моя ще дуже молода, — почав, — ще вона людей мало видала... Вона добра, та ще дитина.

Тим часом Гапка заходилась з вечерею, бряжчала мисками, стукала і щось комусь з великим опалом доводила шептом. Старий, зложивши руки, сидів передо мною і питав про наш приход, згадував свій, що колись в його був, і поглядав раз у раз на двері.

Гапка, усе опорядивши, запросила до вечері. Старий заводить мене до столу і кличе:

— Марто!

Гапка знов вибігла і знов за дверима зашепотіла.

— Марто! — кличе старий. — Марто!

У дверях стала висока дівчина у свіжому вінку. Хоч стала вона оддалік, хоч стала в затінку, та мені добро бачилось, що не рада вона гостю; вклонилася мені низько, а очей на мене не скинула.

— Оце ж моя дочка, се моя Марта, — показує старий.

А Гапка зітхнула і широкі рукави Марті оправила. Вклонився і я.

Поки ми вечеряли, Марта з Гапкою вслуговували, і усе Марта мене далеко обходить... а тут треба дослухати, що старий говорить... Так далеко вона обходить мене, що ніяк я її не розгляджу добре... Бачу тільки, що рум’яне личко, та коса довга, і білії руки... По вечері зараз вона зникла.

Тоді старий пита мене:

— Чи ви вподобали мою Марту, чи ні?

— Вподобав, — кажу; хотів її похвалити, та наче мене хто бив залізною лопатою по голові — так в мене в голові мішалося. Бачу, старий радіє.

Спати мене Гапка поклала у світлиці за сіньми. Світлиця та була з забитими вікнами: увійшов я туди, усе чорно — тільки очі свої бережу.

— Не бійтесь, лягайте просто — усюди сіно і м’яко, — кричала Гапка під дверима, — а світла не можна: і самі не схаменетесь, як підпалите будинок. Я вже торік налякалася — буде з мене. Добраніч!

Я подумав і ліг просто, і правда: усюди сіно і усюди м’яко.

Тільки мені не спалося. Все мені бачилася висока постать, усе маяли надо мною широкі рукави з чохлами і білії руки... "Чого вона така непривітна", — думаю собі і чую, як серце в мене тукає й тукає...

Заснув. Снились якісь сни чудні — пробужався, а пробудившись, не міг пригадати, що снилося... Прокинувся вранці; чую якийсь гомін... крізь забите вікно в щілинки сонце — наче золоті стрілки. Чую, пташки щебечуть, шумлять дерева... Я до щілинки око — Марта стояла якраз передо мною і дивилась кудись далеко, між дерева у садок, задумалась. Хороша вона була, молода і свіжа, як ранок. Обличчя — як у доброї дитини. О чімсь вона думала і смутувала.

"Нехай же на мене гляне!" — помислив я та й стукнув. Вона сполохнулась, зирнула на моє вікно і зникла.

Старий ласкаво мене вітає і вже каже мені "любий ти".

— А що, заспав у нас? Втомила дорога?

— Оце! — озвалась Гапка. — Та коли б хто й три роки спав, то б на четвертий заснув — так там добре спати.

А я думав: "Коли б вже не мимрав він, а хутче до діла".

— Що ж! — почина він. — Сподобав ти Марту і бери! Се дарма, що ти з козаків, — всі, кажу, люди в Бога та в убогого!

— А дочка ваша знає, що я її сватаю?

— Аякже! Знає. Я ще вчора їй сказав, зараз, як ти приїхав, і по вечері, як ти спати пішов, я знов.

— Чогось вона неначе смутна? — питаю.

— Ще молоде дуже, так дурненька. Ще свого щастя не розуміє, де воно. Оце й вередує: "Не хочу заміж!"

— А ви питали, чому не хоче?

— Та що ж там питати! Якась дурничка.

— А може, у неї хто другий у мислях?

— Борони Боже! Та вона ще й не бачила нікого зблизька — тебе першого. Хто поїде до вбогого одставленого попа... Се вона так... дурненька... ще не знає тебе... Познаєтесь, то й полюбить.

— А як ні?

— Чому ні! Вона сама бачить, що ти чоловік добрий, вона в мене розумна!

А мені згадалася Лукашева жінка-покійниця, що казала йому: "Ви добрий чоловік, а я собі смерті бажаю!"

"Не візьму Марти я й сам", — помишляю, та й роздумався, як би її взяти...

— А що задумавсь? — пита старий. — Не роздумувай!

— Добре-бо, — кажу йому.

Прийшла Марта до обіду смутная, тихая і зимная; я до неї не заговорював, хотів, щоб і не дивитись, так як вже не сторожився — очі мої косяться та й косяться у той бік, де вона.

Увечері ми гуляли по садку. Попереду йшов старий, а я за ним, а за нами Гапка і Марта. Гапка раз у раз кидалась то у той бік — підняти суху гіллячку, то у цей бік — сполохнути горобців; Марта йшла, опустивши головку.

Минув ще день — Марта усе смутная. Я став мислити, що краще мені буде додому завертати, а сам собі кажу: "Зажди ще, Тимоше, зажди ще трошки, брате!" — і зажидаю...

По обіді ліг старий спочити, а я сидів сам у кімнаті, коли увійшла Гапка хутенько.

— Пішли б ви у садок прогулятись — ходімте, я вас проведу.

"Чи не знаю сам дороги — чого докучає?" — думаю, йдучи за нею.

— Де ви там? — крикнула Гапка.

— Я тут, — одказала Марта з-за дерев.

— Ходіть-бо сюди — хутенько-хутенько!

Марта хутенько вийшла на стежку; побачивши мене, зчервоніла і зупинилася.

— Оце гость скучав сам, — каже Гапка та й побігла, набігці говорячи: — Мені дуже ніколи.

А у мене в очах усе тільки кружки, кружки червоні… здалося мені, що Марта втікати од мене хоче.

— Куди ж ви втікаєте? — питаю. — Заждіть трошечки

— Може, ви не знаєте, — промовила вона до мене, — що я вас не хочу. Мене не слухають.

Очі в неї сповнені були слізьми.

Я зовсім сторопів, та, шануючи себе, прибодривсь і одказав їй:

— Я й сам такеньки думаю.

Вона на мене подивилась. Очі тихі, ясні і проникливі та й каже:

— Чого ви до нас приїхали? Ви мене не знаєте, а приїхали сватать. Вам усе, мабуть, рівно, яка у вас жінка буде, а я так не хочу. Я до пари собі хочу.

І стоїть проти мене, і говорить, наче жалує.

— Та ви, певно, когось вже обрали собі — так ви й кажіть!

— Ні, ще нікого. Я ще нікого не знаю.

— А чого ви шукаєте для вподоби? Кого вам треба?

— Я не знаю... Когось, до кого моє серце приляже...

— А чому ж до мене ваше серце не приляже? — жартую, а в самого на серці миші скребуть лапками.

Вона нічого не сказала.

— Я од вас поїду, — говорю їй, — а поки ви мене не жахайтеся — я чоловік смирний.

Вона тоді підійшла до мене ближче і каже:

— В вас нема роду?

— Нема, — говорю, — нема в мене нікого!

— Ви хочете в Макухи на дяка чи ви там бували? Які там люди? Чи гарно там?

— Не знаю. Та мені усюди гарно: де не прийду, то женуть!

Старий прийшов і радіє, що ми вкупі з Мартою.

— А в нас хутко празник, — каже він, — побачиш, як наша молодь гуляє.

— Не побачу — мені вже час додому їхати.

— Зостанься на празник! — говорить старий.

— В нас дуже весело у празник, — промовила Марта. Я на неї глянув, і вона дивиться на мене і додає:

— Зостаньтесь!

Зостався я. Марта од мене не втікає, сідає близенько. "Не буду я нічого казати!" — думаю і порішаю собі, та тільки що стрів її саму і говорю їй:

— Підете ви за мене?

— Піду! — одказала вона.

Нас заручили. Весіллю бути поклали у місяць.

Старий сів листи до попів писати, а Гапка почала вивішувати на сонце кожухи й кунтуші, а ми з Мартою вкупі... Небагато ми й розмовляли з нею: "Добридень!" та "Добривечір!", а славно було нам тоді! Що було говорити? Об чім питати? Було тільки подивитись у вічі одно другому. Сидимо, було, з старим і з Гапкою; старий щось давнього пригадає — з лихого або доброго, Марта на мене дивиться, наче каже: "Чуєш?", наче питає: "Знаєш?" Чи Гапка що-небудь свого розкаже, — вона любила усе про дурнів розказувати, — Марта сміється і все-таки на мене дивиться. Я пам’ятаю, що була одного разу велика буря. Гапка запалювала перед божничком свічечки, старий читав молитви голосно, ми, притихлі, сиділи рядком з нею...

Давно вже пора мені додому їхати. Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив. Гапка обвісила мені на шию торбу з книшами, як жаловану шаблю, проводила мене за ворота. Марта мені кланялася. Іду я коло свого воза попід садком, і так моє серце ниє, як у некрута молоденького, коли з високих черешень уявилася Марта. Я до неї кинувсь, схопив за руку, як зловив, а вона говорить:

— Щасти вас, Боже!

— Піждіть, — кажу, — потривайте!

— Коли ж вернетесь? — пита мене.

— У місяць вернусь.

— Добре, вертайтесь у місяць.

— Як ви зо мною веселенько прощаєтесь, — кажу їй, — аж і мені любо!

— Се щоб ви веселі повернулись!

— А як не повернусь?

Вона до мене:

— Чому?

— А хто ж його тепер зна чому? Ви хутко мене забудете?

— Як вже забувати, то треба хутко; тільки я не забуду.

IV

Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:

— А що? А як? Бачу, — каже, — бачу, що ти веселий, — мабуть, усе гаразд?

А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!

— Що ж не говориш? — пита Лукаш. — Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?

— Ні, — кажу йому.

— За тебе не пішла?

— Пішла. Я заручився.

— Заручився! Що ж вона? Охотою йде?

— Іде охотою своєю.

Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила, — слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.

— Коли так, то будеш щасливий, — говорить мені, — знаєте, говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.

Пішли ми з Лукашем завістили батюшку — батюшка теж радіє. Я прошу за той лист до попа у Макухи, він сів лист писати. Макухинський піп доводився нашому родичем — небожем у других. Почула Павлютиха — прийшла на мене подивитись з глечиком у руках, дещо в мене поспитала і сказала:

— Дивись, який став! Як получчав! Бач, радується!

Вона зараз завважила, що Лукаш трохи смутний, і спитала його:

— Чого се ви сторопіли? Чи ніколи не чули, що люди женяться?

— Молодий такий дуже, — одказав їй Лукаш.

— То що? Ще й не такі молоді женяться — бува, такий жениться, що куди не піде, то забуде, що жонатий.

Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи — не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав.

1 2 3 4 5 6 7