Вона цим сильніше розпалювала потаємні думки, від чого аж пекло у покусаних вологих вустах. То хто вона, ця незнайомка? Манить зеленими очима, але й не гляне на тебе, не помічає. А, може, хоче, щоб так думали…
Вона, як Малена з однойменної італійської кінострічки: змушує тебе спинитись і милуватись красою. У світі, де всім керує жіноча заздрість і тваринна чоловіча хтивість, ця незнайомка встановлює свої правила. Від неї п'яніють очі, пітніють долоні й пересихають вуста.
Вона — спокусниця, через яку монахи порушують обітниці. Ніколи не підпускає до м'якого тіла, лиш манить поглядом, мовою шаленого ритму життя. Як Лоліта Набокова, для неї не існує кордонів, але своїх принципів не зраджує. То все під контролем.
Вона — то "Поцілунок" Клімта: занадто піднесена, аби зуміти угледіти там печаль і смуток. Легкість, невимушеність і свобода зі смаком міцного перцю.
Її життя — то бурхливе море, як любовні перипетії Фріди Кало і Дієго Рівера. Там усе неспокій і якісь інтриги, простота лякає, вона так не звикла.
Вона — то загадка, складна піктограма, на яку не кожен має час і терпіння. Бо усім — відразу! Так-так, усім, але не їй. Ця лісова мавка повна всіляких химер і складнощів. Аж заболіла голова, певно, ти не вартий її уваги. Вона нікуди не поспішає. Не ти перший, не ти останній.
Вона — то безумство. Таке, про яке писав Фрейд. До неї відчуваєш сексуальний потяг, але вмить навіює страхом і злістю. То непідступна фортеця. Оголеними руками її не взяти.
Вона — то чорний шоколад із сіллю. Досить сміливе поєднання, тобі кортить відкусити її шмат тіла, бо воно на межі дозволеного.
Вона — то "Весна" Боттічеллі. Одні лише ескізи давно вже стали шедевром. Вони чекають на свого колекціонера.
Вона — то "Чотири пори року" Вівальді, бо ніколи не буває однаковою — того зовсім не вміє. У ній поєднані всі стихії: бурлить море, здуває сильний вітер, відчуваються сила землі й згорають чоловічі погляди у полум'ї її неземної вроди Венери Мілоської. Як хаотичні мазки Поллока, ті картини не всі прочитають розумом, там відсутня банальна логіка.
Вона — як троянда Маленького принца на самотній планеті: створена для краси й турботи. Щоб тільки захищали від вітру і спеки. Особлива квітка... Як оазис у Сахарі, вона чекає відчайдушних попутників, що цінують принади життя. На інших не вистачає часу, як пісок, що просочився крізь сухі засмаглі пальці.
А вона вже допила свою каву. Встала зі стільця і попрямувала далі, довкола всі озираються...
Мить
Я сиділа у своїй кав'ярні
Дихала повітрям свого міста
Писала про його мешканців
Угледіла красиві жіночі силуети
Аби купити собі ментолові сигарети
.....
Стало тепліше
Холодна вода з цитроном
Кусала мої сухі губи
СТІЙ!
Біжу долити води
Аби подати тобі склянку в ліжко
Ти не дихаєш уночі
Бо згадуєш усі криві спогади...
Моя нога торкалась краю твого незастеленого ліжка
Десь поряд тліла моя закохана душа
Вона навіки тебе прийняла і солодко приголубила
Бо шалено
ПОКОХАЛА
так, як кохають одинокі чорні лебеді.
Чорна троянда
Заховалась... У тендітному жіночому силуеті незламна і така холодна троянда. Від її крижаних і болісних шипів плакала молода душа, яка давно вже продала себе в рабство сильних жінок, що дали обітницю навіки закрити свої серця від чоловічих поглядів…
Вона годувала себе одним лише багряним смутком, завзятими переконаннями, що ніхто її не любитиме, приречена... Зів'яти від спокусливих слів і рухів. НЕ хотілося. Знову пірнати у бездонні моря розчарувань, гірких сліз та болісних зрад, від яких уже більше не склеїти ту гонорову квітку.
Самотня …
Вона приходитиме з роботи, скидатиме вбрання, що псує її гаряче тіло... Оголена візьме пензлі у ті довгі тонкі пальці й малюватиме так, що розчинятимуться в пастельних фарбах солоні муки. Полотно скрипітиме від її різких рухів, бо тільки так вона звільнятиме своє жагуче полум'я непристойних таємних бажань.
А час усе спливатиме…
За якихось десяток недоспаних ночей стіни її невеликої квартири сипатимуться від важкості всіх тих доленосних картин, в яких вона по черзі розказуватиме свої життєві історії... Той невиразний силует жіночого тіла розкаже тобі більше, аніж усі гучні промови й зізнання. Там буде вона та її печалі, від яких не змогла сховатись у тіні залізна троянда.
Не прийматиме…
Від тебе і мене якусь допомогу, це ніяк не годиться. Її бордові пелюстки відразу ж посипалися б від однієї тільки думки про таку нестерпну секундну слабкість. БУДЬ-ХТО, але не ВОНА. Це вщент зруйнує її стійкі ідеали, довжелезні, вибагливі, мов найзаклятіші примхи.
Така собі, непомітна і цілком звичайна, троянда... Вона нашептала мені на вушко, не маючи сили дивитись на свою непохитну і зарозумілу усмішку [у краплях від літнього дощу].
Пекуче сонце…
Плавить її ніжні силуети. Хтось підбігає до неї, щоб нарешті зірвати та врятувати, а вона розпускає свої колючі шипи. Кров'ю стікають засмаглі чоловічі долоні.
Зів'яла…
Бо так і не наважилась дозволити комусь себе полюбити.
Молочний шоколад
Ми відповідальні за тих, кого приручили
Вона обмотує своє тіло темним гірким шоколадом, непристойно пекучим на смак, замотує у плівку, таку непрозору, аби сховати всі розтяжки... Їй одиноко. Вона постійно вередує, придумує всілякі нечесні ігри, на ходу встановлюючи все нові й нові правила, аби плутати чоловічі інстинкти (манить, спокушає, захлинається від ревнощів, плаче, закриває двері ванної кімнати, аби бути самою, тікає, аби ніхто не знав куди, не бачив як, але насправді прагне, аби її покохали, не за ясні очі, а глибоку душу, яка літає тільки вночі... вулицями маленького міста. Вона боїться померти на самоті, така ще, без досвіду, але їй швидко довелось стати дорослою і виконувати дорослі обов'язки, так сталося, то життєві гіркі обставини, які вона дуже міцно ховає від перехожих під подушкою).
В ній я бачу цілу Галактику, як планета Маленького принца, то троянда з довжелезними шипами, ти спробуй-но до неї підкрастись. Така особлива, не схожа на інші квіти: цю гонорову не зірвеш у квітнику, не купиш на вулиці, її не продають діти на літніх терасах дешевих ресторанів, її вирощують не на Землі, там особлива доставка з додатковими опціями, з темно-пурпуровою паперовою обгорткою, в якій захована одна самісінька троянда. Вона палає любов'ю, по артерії тече чорна смола, утворюючи густі тромби, то її непристойні претензії. То вона так схотіла... Всі бачать тільки колючі шипи, чоловічі пальці, обдерті червоною плівкою, крові нема, бо то вода для її літньої насолоди. Але цього замало, їй прохолодно, вночі нема кому зігріти, коли падає тінь, то усі чоловіки, як місцеві попутники, втекли притулись до ніжної пальми з соковитим кокосовим молоком, бо не в силі терпіти таких холодних поцілунків троянди. Вони тікають далеко за горизонти, покинувши її на піску і в обійми пустельному вихорю, бархани й дюни закривають її від чужих очей, нікому її приголубити…
У нас була одна відверта ніч, вона не схотіла слухати. Відштовхнула мене так сильно, що я зранку намацувала синці, не на тілі, а в серці…
Я тебе досить добре відчуваю, чуєш? Але доволі цього шаленства, що виходить за межі моїх моральних принципів. Ти поранила мої маленькі сухі лікті, такого я не пробачатиму. Вже досить з мене. Гадаєш, ти одна така? Були й інші, їх неспокійні душі застрягли в колах Данте НАВІКИ!
Ти дуже схожа на мою польову квітку, проте вона навчилась показувати світові свої первинні запахи, від чого тліють спокусливі чоловічі погляди…
А тепер з'їси чорний шоколад, долий туди кокосового молока, аби втамувати пожежу. Самотня троянда, спали всі декорації, ти ж не на сцені театру.
Правда ж?
Тобі
З очей знята рожева плівка
Моя рука спускається нижче твого коліна
Ти розмішав мої думки фісташковим сиропом
аж спітніли долоні
Я задивилась у твої зрадливі зелені очі
Там сіра тьма, я глибоко до неї пірнула
Спрага
У моїх вустах і сором'язливих звуках
Коли солоні муки обпечені від твоїх дотиків і рухів
Твоя крива хода збиває мене з пантелику
Я не схотіла тебе покинути
То незручні запитання навіюють цю завірюху
Мені важко комусь відкритись
Ти зумів мене підкорити
Доволі цих зайвих кам'яних рухів
Я волію нічого не чути й закрити пальцями вуха...
Олеандри
Під пекучим грецьким сонцем зацвіли білі олеандри (вони часом нагадували мою польову квітку). Щоранку там дикий орел з'їдав залишки Прометеєвого єства, його серце навіки віддалось свободі, такій дикій, жагучій, як і лабіринти запиленого від тиші нутра маленької жінки... Вона цвіла собі, тінь вказувала дорогу одиноким плебеям, які не втрачали світлої віри й одиноких надій на пошук свого Алхіміка, що вказуватиме їм зорі.
І знову — ЖІНКА
Мої очі п'яніли від червоного вина, у голові промальовувався силует терпкої жіночої постаті, від якого не хочеться полоскати рота водою, навіть якщо вмираєш від спраги... Ти не випускаєш той аромат зі зламаного покусаного чоловічого тіла. Десь поряд долинають вільні голоси, то присвячують жінкам сиртакі. Пульсує у скронях.
То час для сієсти…
Вона прикрила своє неідеальне тіло свіжовипраним полотном, запах квітів лікував її болючі рани. Натиснута пауза. Вона нарешті зуміла зробити собі перерву. Ліниві коти, тим часом ніжили глибокі рубці, лікували своєю слиною, мов чоловічі ніжні ласки (ті, від яких не чекатимеш відповіді на якесь незрозуміле продовження).
Егей назавжди так загубив нитку Аріадни…
Як і польову квітку, цими квітами всі милувались. Усі, але хто зумів їх зірвати? Вони росли надто високо, переплітаючись з гіацинтом над бетонним мостом з написом "три метри над рівнем неба ...". Їх навіть не торкалися вантажівки, бо десь поряд у темній холодній печері чаклувала Піфія.
Відкрита скриня Пандори…
Караваджо встиг уже угледіти чорних змій, вони ДИКО цілували полотна в галереї Уффіці. Хоча, існує якась різниця? Моя польова квітка купила дешевий шопер від перехожих на вулиці… Масмаркет (полотно "Медуза") тепер оберігав її від чоловічих спокусливих поглядів, тендітно гойдаючись від граційних рухів на засмаглій шиї. Її хода (з пташиного польоту) чимось нагадувала сади Боболлі. Там важко знайти потаємні входи та виходи.
А тепер я стою думками на площі Мікеланджело.
Моя Флоренція, перлина Тоскани, то білі олеандри хвилями допливли до узбережжя Італії.