Будемо судити.
— Як? Оцим кодлом?
— А ти як би хотів? Якщо викинуть в Сомеш, не буду заперечувати.
— Ти безжальний, як фашист.
— Я не б'ю зв'язаних, але вважай, що ти вже двічі заслужив.
— Вибач...
— Знаєш, ти — як той співак: і ніби є голос, а витягнути ноту несила. Ти бездухий, розумієш? А ще бравуєш, що бився під Бродами.
— Що ти, брате, мелеш!
Я сердито висмикнув з піхов кинджал і побачив, що в Назарія затремтіли гуои і закотились очі.
— Не бійсь, дурню.
Перерізав на руках мотуззя, кинув йому ножа, банку тушонки й грінку хліба, з рештою пожитків рушив на другий поверх. Ноги Назарію зумисне не звільнив і лишив кулемет з торбиною набоїв. Побачимо, що він ще викине. Але він невдовзі видибав до нас. Розставив кулемет жерлом до виходу, всівся окремо, заходився вечеряти, мовби нікого тут не було. Звичайно, подумалось мені, апостоли ховаються тут, під круглою нішею галереї, яку підпирають вздовж стін мускулисті скульптурні геракли, тут апостоли почуваються ніби на якомусь містичному служінні, бо домівки їх розкидані на кілька верств довкруж, сховані у заліснених байраках, за обривистими скелями, за магістральними дорогами і всілякими "стратегічними об'єктами". Кожному з них рукою подати до жінки, затишку, безпеки серед рідних стін, насичених власним духом, помислами, спокоєм снів і добрих надій. Ми з Назарієм — чужинці. Назарія підмиває щось до зміни місця, якогось руху, бодай в нікуди. А ще він призвичаївся до аренних афектів — многостенної муштри в околиці Львова, Граца, Банської Бистриці, Нойгаммера, Жіліни, Фельдбаха, словом — України, Польщі, Словаччини, Баварії; до дружинних переходів; легіонерських наскоків; до грімкої команди "В атаку!"; до несподіваних з'яв генерала Фрайтага; до чуток про організаційні потуги генералів Шандру ка, Шухевича...
Чогось такого і мені бракує... Не булави чи тризуба на рукаві, не кубів чи золотих дубових листочків на комірці. Я взагалі не хотів би знімати з себе куртку поверх кітеля з погонами лейтенанта і волів би не знати ні Конєва, ні Еріха Коха, ні Гіммлера, ні Бізанца, ні майора Остапенка, паршивого тупицю, якого буду ненавидіти до самої смерті разом з його хваленими заслугами перед батьківщиною і обожнюванням вождя.
Я належу до тих людей, які поклоняються усім трьом хрестам Голгофи: хресту жертви, хресту надії і хресту спокути. Якщо я не бачу за людиною, що вона визнає ці три хрести, я її не хочу бачити, а в прикру годину намагаюся її покинути, бо не маю довіри. Зрештою, ті хрести — як постулати Віра, Надія, Любов. Тільки я змінив би їхній порядок, поставивши Любов посередині, бо Спаситель вмер на хресті з любові до людей як створіння Господа.
Я не зоираюся моралізувати з приводу Назарієвої невдалої втечі, але щось містичне мене спонукає до вироку: скарати негідника. Бо справді: чим він кращий за інших? Він нас зневажив, роблячи спробу втекти на волю. Ми тут засіли як добровольці самовтечі. Ми тут сидимо, як бранці невтручання, — й байдуже, аморально це чи почесно, адже люди, які живуть у пограниччі, живлячись з кордону між критичними ситуаціями і часовими епохами, і ніколи не роблять із свого способу життя загальної погоди чи примусового забобону. Це щось перехідне, але неминуче, як ніч перед розвидненням. Ми бачимо обидва береги добра і зла, між якими ніколи не буде гармонії, перебуваємо у зоні найбільшої сейсмічності, одначе витаємо понад усім, хоч відчуваємо болючий дискомфорт. Тому нас не слід дратувати, щоб не наразитися на жорстокий опір, бо весь час готові до відпору. Ми малим ситі, але сердиті і, що-що, не самоїди, хоч не маємо чітко визначеної позиції.
Словом, ми — дикуни.
Ми існуємо, сказати б, тимчасово, не озираючись на вчорашній день, в сентиментах "сприйнято — відредаговано". Але завтра, невідоме завтра носимо під самим серцем, в сонячному сплетінні свого свідомо-підсвідомого "я'. Ми перебуваємо в стані дрімотного чекання, стаємо об'єктами надзвичайної торкливості, всі на чомусь окремішньо-му зосереджені і заакцентовані, наша індиферентна рівновага — чиста сновидість, бо її може порушити невидима пилинка. Щодо нашого співіснування, то, не приведи Господи, де-неоудь проявиться фальш, тоді нами опановує істерика самознищення, бо ми — єдиний організм обставин, який гине, коли відмирає одна клітина.
Назарій порушив закон. Він це розумів і скорився неминучості. Комуна його не приймала. Психологія зграї — страшна і темна. Лиш якийсь поворот у нашій спільній долі міг повернути ставлення "апостолів" до Назарія в бік його реабілітації. Тепер уже всі чекали його жертви, його життя зависло на волосині. Вони на порозі люті, бо наче викрав у них відомості, що в них попереду. Адже він кудись утікав. Він, очевидно, щось знає, чого не знають вони. У нього є мета, а вони її загубили. Коли вони домовлялися не відступати з німцями, на це було нелегко зважитись, вони осягнули смисл мети, та він розвіявся в порох. На противагу їм есесівець чогось конкретного хотів, а вони не мали бажань. їхнє майбутнє в моїх руках, бо за ходом історії я закріплюю статус переможця, підняв їх проти фашистів, але мовчу про свої наміри, навіть кинув, немов немовлят в дитячому садку, і подався одинаком на трасу, де котяться орди деморалізованих відступенців. Не побоявся, вернувся з російським кулеметом та боєзапасом патронів, припер мішок продуктів на тиждень безбідного існування. Все це збігалося, накладалося, варилося впоміж з тривогою і невідомістю, заспокоювало і бісило та щемко муляло і поблимувало примарним виходом на світло.
Людина не може існувати, не осягаючи якого-небудь результату. Есеса будемо судити для самого "очищення" і, як стверджують класики марксизму-ленінізму, "в нази-дание другим". Отак собі, ні більше, ні менше. Auch wir kommen einmal auf einen grünen Zweig. Буде і на нашій вулиці свято.
Раптом щось у мені круто міняється. Розливаючи в алюмінієві кварти самогон, я минаю Петера Кайзера і не заходжу в куток, де вмостився Назарій. Ставши посеред галереї, карбуючи голосом кожне слово, виголошую:
— З цього вечора призначаю постійне чергування на першому поверсі, біля камінів. Зі зброєю. Довкола шастають мародери. Цю ніч чергують Назарій і Ранко Селі-мович.
Серба я вперше відзначив увагою. В тридцяті роки він працював у сейсмологічному інституті в Белграді, там його звинуватили в соціалістичній пропаганді и вислали на поселення в Новий Сад, звідки він утік в Трансільванію. Цьому, вирішив я, залишилось тікати самому від себе. Як соціаліст, він не боїться більшовицького полону. В парі з есесівцем чемно відчергують нічку, підтримуючи вогонь в камінах, а завтра оголошу обом подяку, для Назарія це буде "відпущенням гріхів". Ще думаю: подибують мене якісь непередбачливі спонуки. Що б це означало?
— Тут, — продовжую розпорядження, — всі залишаються при зброї, і прошу засинати з готовністю встати, щоб відбити атаку нападника.
— Треба поновити ззовні вивіску "Тиф", — несподівано кидас добру пораду есесівець.
— Дякую, пане хорунжий. Ось на чергуванні і намалюй.
— Слухаю.
— Тсмніг, — додаю я. — Світити не будемо. Відпочивайте.
— Л и карги можна? Внизу?
Ці живчики мадяри теж непередбачувані. Брати-близ-нюки. Мсіушливі, як мишата в кубашці. Золотарі-дан-тисти.
— 11с можна, кажу я з притиском. — Завтра з братом заступаєте хорунжого і Кайзера.
— Вранці? питає один з братів.
— Ввечері. Чергування цілодобове. Все зрозуміло? Тоді відбій. Назарій і ІІетер кладуть до кишені по гранаті й патрон піші, напереваги беруть карабіни й прямують на трасу, іісрсічупаїочи розкарячений кулемет біля входу.
— (ііііс №к:Ы, каже Петер.
— На добраніч! — кидаю я навздогін і звертаюся до поляка Апджея Сікорського: — Вночі, пане хорунжий, перевірте пости.
Поляк мовчки киває головою.
— І Іорядок, думаю вголос. Верта< і і>оі І Іа {арій.
— Міи.му паперу на оголошення.
— М рулонах мапи Австро-Угорської імперії, — кажу я. ІІОСІІІГИ собі запальничкою. Не візьми рейх, Назарію, бо кину 11, на нас каральний корпус.
* * *
Іірнее і Дорфман підгурчав на мотоциклі ще в ранкові присмерки. Коли я збіг на перший поверх, він розмовляв з Наїрицісю у ванькирику. Фріц спав. Я зачув, що вона підсипала йому бичачу дозу заспокійливого.
—— Ти роздобув йому піперидин? — двері до ванькирика лишилися непричинені, і все було чути.
— Так... Ти не передала куті меду? Щось він ледве дихає.
— Ми домовилися з більшовиком, що відвезу Фріца до шпиталю для безпомічних ветеранів.
— А він отак нікому не заважає. Сам просить...
— Стане придурком.
— Він вже ним зробився.
— Може, переїдеш до мене?
— Тоді і його треба забирати.
— Ну й нехай. Житиме у флігелі, Кет догляне...
Я почав підозрівати, що вони давно в змові, навіть близькі, коли почув:
Патриція: "Христинка здоровенька, уся в тебе". Е р н е с т: "А я вже не сподівався народити доню".
— Фріца можна здати згодом, — радилася молодиця.
— Звичайно, я його зі світу не мислю спихати, хоч він був для тебе blauer Vogel. "Синій птах", символ щастя.
Але ж тут цілий букет підлоти! Фріц має чого розривати серце.
— Я боюся, що сама звикну до барбітурів, — хихикнула Патриція. — Якось він тяжко стогнав, я попробувала, а тоді захотілося ще і ще... Якби не годувати нашу маленьку... Так солодко стає. Кудись пливеш... Ніби сон уві сні.
— Молодий сон, — кумгикнув сміхом Ернест. — Не псуй мені принцесу. Фріца в дитинстві занапастили маковим молочком — бачиш, як організм вимагає. Це недуга на все життя. Недуга, яка вкорочує віку на добру половину або й більше. А ще стає прокляттям родини. Ти ж бачиш, як нервує, як скаженіє, коли йому не підлити порошків... Гості не вибираються?
— Смердять під дахом. Встановили вартування. Пішли до вітру.
Я відступив до каміна. Пстер з Назарієм внесли полін, тихо склали біля вхідних дверей.
— Поляк навідувався вночі? — запитав я. Назарій скривив гримасу:
— Посилаєш на перевірку?
— Ти наче в армії не служив, — відказав я з невинністю школярика. — Солдатські грища, Назарію. — Комплекси казарми.
— Там хто? Ернест?
— Бачиш он: самогоночки підкинув, братову провідав.
— У двір не заганяє мотоцикла. Видно, ненадовго.
— Забиратиме Фріца.
— Куди його, нещасного, тягати! Хто буде з-під нього виносити! У шпиталі піділлють отрути, там швидко спекаються від цього реву на...