Він так хотів, щоб вони розкулися, заспівали, сипонули сріблом-злотом своїх гуцульських "прихимерок", а вони поїли, випили, вдячно розпрощалися і пішли, лишивши йому на пам'ять спогад про Губріха і Августака. От повернення! Вранці — води, а ввечері — пити. Обновити хреста — на попові ряса. В середу пестила, а кобилу вкрала...
Він відчув, що п'яніє. А Нарівняк вже похилився на руку головою. Десь треба було покласти чоловіка. Він доволік його до ослонів за "трибуналом" — своїм робочим столом —— і вкрив кожухом. "Тепер куди? На конюшню чи воловню? Якогось чортового зілля привіз, мабуть, ще прапрадід закопав під вишнею. П'яний трунок. Піду на свій місток над Путилівкою".
Нічка темна гори вкрила...
Та вже засріблювалися, затягувалися шпилі Горганів. Сонце мовби шукало опори на землі, висвічуючи верховини. Шумів ліс. Здавалося, квилять десь струни і ослаблим голосом промовляє сліпий кобзар на Говерлі. Федькович розвів багаття і, мружачи від диму очі, протягло зітхнув. Довкола таки було життя. Довкола кипів його незгаслий вулкан. Десь Емілія дотанцьовувала партію з пристаркуватим румунським королем. Десь Юлія Дияконович дохри-пувала сон і питала вві сні:
"Де мій коханчик Юр?"
"Там", — відповідали гори.
"Утік?"
"Так".
"Побоявся Ганицького?" "Так".
"Попівське стерво, як і я".
"Сердешні, — гомоніли смереки. — Від долі не втечеш. Вашу долю виписали розпеченим залізом. У своїй одвічній сліпоті ви її не вмієте прочитати".
"А ти гарненька", — хтось торкнувся Юлиного підборіддя.
"Крилатий?"
"Роздягайся, чому ти спиш зодягнена?" І кого не візьми, у всіх паніка перед необхідністю зробити зусилля.
"Мене ніби вилупцювали,— каже Емілія,— і тепер мені хочеться до мами".
Ласа до випивок і бенкетів, удова Марошані любила свою доню любов'ю паразитки. Вона ладна була простелити її підстілкою під першого-ліпшого мужика за чарку вина і поцілунок у руку, тоді приставляла напівглухе вухо до стіни, за якою продала Емілію, і наслухала, чи скрипить ліжко. І відпускала хтиво губи, очі бралися поволокою, а на змертвілому, жовтому, як у мерця, обличчі виступала роса. Холодна роса як розталий сніг. Мозок удови Марошані працював тільки в одному напрямку: усе збудовано і будується на чорній ненависті, на чорній невдячності і на чорних заздрощах. Ця її Емілія — що цуценя. Коли забрати в людини людську гідність, можна посилати її на вбивство і на ешафот. Але пані Марошанка не прищеплювала доньці почуття гідності. У її свідомості чіпко вкарбувалися два принципи, про які вона й собі не сміла признатися: матріархат і матюк. Ото як п'яному здається, що всі з ним на хрестинах кумували, так і їй виглядало: що всі поспіль полова. Хто такий Нойбауер? Хлопець з "веселих танців". Людина пози. Хто такий Федькович? Хлопець, який банує за устаткованим притулком, який бунтує проти власної слабості. Хто такий Кобилянський? Лицар п'ятнадцятирічних дівчаток. Але з усіх них можна щось витягти, виволокти; купити, продати, приголомшити, прибити, примусити продатися, загнати в тупик, зробити з них мумії. А це цікаво, і це можна було скуштувати завдяки Емілії, до якої всі липли, якою всі захоплювалися, в яку всі закохувалися. Der Wunsch ist des Gedankens Vater. Бажання — батько помислу. Вони всі бажали. І в змові мовчання вона торгувала Емілією як хотіла. Ніхто їй не міг дорікнути, а якщо вона й сперечалася коли-небудь "за козячу вовну", то лиш для ока. Вона берегла свої нерви, щоб нажитися при доньці краще, ніж могла при покійному Марошані. На її завсідників дуже швидко нападала погибиця. Сьогодні "Миру-злагоди!", а завтра "Пан Біг щедрий!". Вони носили не голови, а протези, їй було весело в їхній компанії, і вона до божевілля раділа, коли вони ламали протези біля Емілії. А дівка вміла дорого віддатися і стати розгніваним божеством, коли обіцяли копійку. Від вітру сім'я не народжувалася, вдова Марошані допевнилася, що донька недурна в таких справах, то нехай стане тлінню все суще. За чорною брамою пустеля. Холод. Небуття. Рай треба шукати на землі. І вона запрягала в підлість усю четвірню, піднімала відьомський батіг і смакувала доньчину кров, як вампір.
Щось схоже, але нижчого штибу Федькович побачив у Сторонеччині: вдова Дияконович і її Юлія. "У нього такі крила, як і в мене",— сказала попадя про вчителя Крилатого. І майже підштовхнула Юлію в його обійми, мовляв, на всіх святих нема дарів, а цьому, випещеному, з наших, попівських, заблуд, приділи трохи тепла. Він і в армії чував, як матері торгують доньками, як продають сестри сестер, а тоді вигонять світ за очі. Мабуть, таке трапилося і з Семеном. Ще нижчого штибу...
Вібрував місток над Путилівкою. Його ровесник.
— іди до злидня, чого ти тремтиш? Хочеш — я прочитаю тобі вірша, спишеш на мої дивації?
Розсиптеся, думи юні, Як тії татари,
Вдарте дзвоном, мої струни, Від хмари до хмари...
Вже зовсім посрібліли диковерхи в снігах. "Спинився перед незбагненним і неминучим! Шуміла, видзвонювала Путилівка на порогах, як дзвінок безнадії і зневіри. В плямистій облямівці піни річка бездумно бігла до своїх родичів, вищих за станом. "Моя чиста і цнотлива! Куди в брудні води мчиш? Ось зайнявся день, ми з тобою відре-чені відсвіту, постій, утихомирся, помовкни, куди біжиш?
О ні, молитва — слаба втіха. Ти не зупинишся. То мчи не думаючи".
Вона бігла й бігла, спохаблена окутами берегів. Стриміли, нависали над нею скелі, похрускував, відтаючи, іраніт, падали: якась потеруха зіржавленого каменю, уламки плиття, плити, цілі громади-гребені, а сонце встало, як місяць серпневої ночі: повисло над верхами з якимсь гарячковим блиском в очах.
"Яке нікчемне щастя — життя! Спробуй-но все це описати, коли взявся за перо. Ану спробуй!"
Чого ти плачеш, дівчино єдина...
Ні!
Хвиля ревла, хвиля заніміла, Місяць утік поза хмару, І зорі зомліли...
НІ!
І все, ох батьку милий, Все до мене промовляє.
Оце і є моє щастя, мій рай перед пеклом. Нічого не мовив, а на полі ячмінь. Треба працювати, Юре.
А я так мало, небагато Благав у Бога...
Треба працювати, Юре!
Семен Нарівняк, мабуть, до скону лишиться вістовим поручика Федьковича. Ось він вийшов на уздвір'я. Світилися верхи. Чи манити цього селюка-подолянина подивитись, як світяться верхогори? Не треба. Що він утямить? Його покинула дружина — і він про це думкує, спадкує, низько кланяється. Тут інше життя, Семене, це не те: "В штики!" І я вас, невмілих, сліпо шаблею одрубу-вав від якихось "чужих", щоб ваші голови не стелилися покотом на чужій землі-землиці. Ви ж, вічні слуги й селюки, не вміли воювати. А я не хотів.
З Бога беру, Богові даю...
Він зійшов з містка-ровесника і шкодував, що не взяв з собою ні папірця, ні олівця...
Дякую за зраду, дякую за все, За страчене літечко ще й зиму...
А як ти спочиваєш, наш вінчаний батьку?.. І буде плата, і будуть платить, не пеклом, а кров'ю. Нас карали, катували, і ми будем бити...
Той дивний хміль покинув його аж перед осідком (брамою вмирань). Мама гортала сторінки молитовника, мовби шукала в ньому загублений слід бодай чужого життя. Він вирішив не турбувати її, бо той урок, який вона дістала, відчувався на відстанях. Ганицький просив його бути з матір'ю ласкавішим. Таж ніс він цю ластівку ніжності до неї, як лелеки несуть ластівок, крізь моря і негоди. Дашке-вичка вийшла сама. У креповій сукенці чорній, з чорною пов'язкою на голові — якась уже з іншого світу. Він подумав: "Кому потрібна, Боже, ще одна зайва смерть?"
— Осипе, схаменись!
— Що, мамо?
— Дай умерти спокійно. Що в тебе за гості?
— Мій солдат. Може, я його впрошу лишитися в нас вести господарство, бо ваші, мамо, наймити просто злодії.
— Я знаю. Я все знаю. Я налила б їм окропу в очі, бо вже й тебе беруть за дурного, ніби тут чужа нива і позичений серп.
— Я теж знаю, що кий, що паляниця. Але це ваші слуги, ваші наймити, мамо.
— Здався дід на обід, а ввечері голодний ліг. Сину, я вже вмираю. Ти ще довго будеш дитиною?
— Видно, вже довіку. Нема в мене опори, мамо.
— Посвяти мені пісню і назви "Опора'. Я ж тебе тримаю на плечі понині. Ти що... не відчував цього, синочку?
— Мамо!
— Облиш. Бо щось збрешеш, тоді й зовсім затвердіє для тебе серце.
— Ви мене народили, мамо, таким.
— То як з'їв калач — берись до хліба.
— Держіть собі свій хліб.
— Напиши мені пісеньку "Опора"..— Вона заплакала, і він боявся її пригорнути чи втішити. її вже освітило полум'я свічок. Це полум я відбивалося в її холодних, зісклілих очах і молило про спасіння душі. — Напиши, синочку.
— Усім буде кара, мамо, усім нагорода, криваві потоки не пусто ринуть... Ось початок вашої "Опори".
— Дуже сумно.
— На правду ще не збив кайдани ні лях, ні гордий цар-тиран...
— Пісню. Мені пісеньку заспівай, синочку, — захиталася з боку в бік Дашкевичка, ніби щось хотіла видобути зі своїх далеких днів, та вже не було ні сили, ні бажання.
Він пішов по кобзу, вилаявся на сонного Нарівняка, та чарочку все-таки перехилив для настрою. Дашкевичка стояла в сінях, притулившись чолом до одвірка. Він поставив кобзу в куток, заніс маму до кімнати, легко уклав на лежанку і вкрив ноги рядном. Вернувшись до сіней, узяв кобзу, та чогось передумав і пішов по скрипку.
— Я вам поспіваю, мамо.
Де ти сипку, ходиш, що ти, синку, бродиш? Довкола лиш скарги, що шкоду ти робиш. Та й буду ходити, та й буду робити, Було мене, мамко, у сім рік женити...
—— Ллє це чужі слова, синку. Що тут твоє, крім голосу і скрипки?
—— Матуссчко, послухайте.
Ой якби я знала свою приї одочку, Тебе оженила б ще у нони іочку.
Дашкевичка кволо заламала руки, мовби ховала цвинтар. Кладовище десятьох діток, а цей удався, бо живучий.
Покинь мене, — затремтіла її рука в повітрі. — Іди! Я хочу помолитися... За тебе і за все...
Він допоміг їй влягтися.
Мати вмирала. І просила співати.
Що там в полі за димове? Кося п. сіно Романове. За Романом турчин ходить. Нош сестру й маму горжить. Ой Романс, Романочку, Продай сестру Єленочку За коники воронії, За сідельця золотії Пішов Роман додомочку. Схилив на стіл головочку...
Видумка, продиктована неврівноваженою душею поета, — напише один з дослідників життя Федьковича. Павіки й тебе не згадають, хоч досяг старості розуму в фальшивій фрейдівській порядності. De visu. Як очевидець, говорив документовано під не зогнилого ще Габсбурга і на товчку істини продав смисл, переполохано втікаючи з місця на місце.