– трохи розсердилася Дзвінка.
Частенько, коли розмова між сестрами заходила на релігійну тему, Ксеня намагалася підкреслити правдивість своєї віри. Вона так і казала: "Ми ті, що знаємо правду і живемо в правді." Дзвінку це обурювало. Вони інколи навіть сперечалися, але ніколи серйозно не сварилися. Так було й цього разу.
– Не сердься, – примирливо мовила Ксеня. – Я не критикую, лише намагаюся відповісти на твоє запитання.
– І?..
– Мені здається, він хоче тебе як жінку.
– Не вірю… Він же священик…
Ксеня усміхнулася.
– Ти ще така наївна, хоча тобі вже далеко не шістнадцять. Гордися, Дзвінко, тобі випала велика честь… Не на кожну зверне увагу духовна особа!
А Дзвінка й справді не знала, що їй робити радіти чи сумувати, плакати чи веселитися. Слова, сказані сестрою, змусили серйозно задуматися: чого ж насправді хоче від неї цей сільський священик, панотець Михайло, пастир і наставник, який кожної миті повинен пам'ятати, ким він є. Адже священик, це не робота, а покликання, і перестати ним бути, скинувши рясу, неможливо. Сан священнослужителя дається не тільки для виконання відправ церковних, він на все життя, а, може, й після нього.
А з другого боку, вона добре розуміла, що подобається йому. Це бентежило та водночас будило в ній інтерес, досі незнаний, чимось схожий до спортивного: що ж далі?.. Легкий флірт, який вона допускала в своїх думках, піднімав самооцінку, додавав впевненості, вносив пожвавлення в думки та вчинки і, як будь-якій жінці, був потрібен. Гра, яку вони розпочали вдвох, забавляла й водночас лякала. Але зупинити її Дзвінка не хотіла. Поки-що…
І де ж та правда?..
У кожного своя.
А якщо своя, то це тільки його?
А де ж моя?..
У тебе.
А де ж та правда, що в усіх?..
У кожного з них.
То хіба ж це правда, якщо в кожного своя?..
Має бути одна… Однакова… Для всіх…
Неділя. Ранок.
Сиджу в парку на лавці, намагаюся записати кілька рядків до свого щоденника, та нічого не лізе до голови.
Споглядаю природу, слухаю спів пташок, милуюся грою світла й тіней.
Без думок…
Так буває рідко.
Його Величність, Спокій, зараз, тут…
Р. 10
Переписка між Дзвінкою та о. Михайлом у форматі смс повідомлень тривала.
О. Михайло: "Доброго ранку, Дзвіночко! Що робите?"
Дзвінка: "І вам доброго дня. На роботі."
О. Михайло: "Як ваші справи?"
Дзвінка: "Добре. Вашими молитвами…"
О. Михайло: "Не сумнівайтеся."
Якщо ж повідомлення не було вранці, значить воно обов'язково прийде ввечері. Майже кожного дня озивався телефон, і бодай фраза висвітлювалася на екрані. Дзвінка вже настільки звикла до такого спілкування, що й не уявляла собі, як може бути інакше.
Одного разу панотець запитав, коли вона знову приїде в село. Дзвінка не могла відповісти, хоча в неї й розпочалася відпустка, яка тривала аж до вересня. Аж тут трапилася нагода: тітка Ганна збиралася на весілля до дочки своєї подружки аж на Львівщину. Просила її побути на господарстві кілька днів. Вона погодилася і написала:
"Приїду в найближчу суботу."
О. Михайло: "З нетерпінням чекатиму зустрічі."
Дзвінка: "Я теж…"
У грудях радісно затремтіло. Розум питав навіщо? А душа співала.
Тітка Ганна поїхала ще вранці (дорога ж неблизька), а Дзвінка цілий день ходила сама не своя. В очікуванні та передчутті. Вона зварила їсти, прибрала в хаті, старанно вимила підлогу, застелила ліжко та диван святковою, як каже тітка, капою, накормила курей, пса, котів, а тривога не полишала. Подалася в садок. Саме достигали вишні. Зірвала кілька, скуштувала, солодкаво-кислий смак морель розлився в роті, червоним соком зафарбував уста. Вона рвала й їла, рвала й їла, ніби вперше. Аж коли набила оскому, залишила стару розсохату вишню, пішла на квітник. Бажання прикрасити хату квітами з'явилось раптово і видалось їй дуже доречним. Довкола гарно цвіли троянди, ромашки, маки, лілії. Дзвінка вагалася. Вона любила квіти, але шкодувала їх зривати. Гладила рукою, всміхалася, милувалася, вдихала пахощі. Мабуть, так нічого й не зрізала б, та помітила одну, свіжо зламану лілію, підняла. Додала до неї кілька гілочок м'яти – і букет готовий.
А над лісом уже висів вечір, невідворотно наближаючи час зустрічі.
Дзвінка чекала побачення й боялася. Вона, ніби школяр, котрого викликали до дошки – проказав перші букви абетки й замовк з переляку. Наче художник-маляр, що заґрунтував полотно і спинився в творчій паузі. Немов боксер, який вийшов на ринг, стоїть розгублений і думає – битися чи ні, ану ж противник сильніший?
Тепер, коли ти біжиш з горбка, і твій крок набирає щораз більшого прискорення, спинитися вже несила.
Слова, написані й сказані, немов м'ячі, кинуті несміло, а часто й ненавмисне, рухалися правильно заданою траєкторією і влучили в ціль. Хіба ти цього не знала?.. Здогадувалася… Тоді чого тремтиш?..
Договорюй абетку, домальовуй картину, приймай бій!..
Біля буди люто загавкав Британ.
Дзвінка вийшла з хати. На подвір'ї, приязно посміхаючись у смоляну бороду, стояв о. Михайло. Чорні штани, рожева з коротким рукавом сорочка – звичайний дядько. Лише біла колоратка під коміром виказувала в ньому духовну особу.
– Доброго вечора, – привітався приязно о. Михайло.
Дзвінка відказала й гостинно запросила панотця до хати.
Пройшли сіни, кухню, в кімнаті зупинилися один навпроти одного, не знаючи що робити далі. Напруга, ніби перед близькою грозою, висіла в повітрі, плутала думки, тремтіла в грудях… Аж раптово розрядилася блискавкою-цілунком! О. Михайло шулікою, що з висоти свого лету нагледів здобич, накинувся на Дзвінку. Поцілунок у губи, раптовий, сильний та пристрасний, налякав жінку, перекрив доступ повітря. Вона різко відштовхнула панотця, вирвалася з його обіймів, важко дихаючи, сіла на диван.
– Вибач, – сказав о. Михайло. – я не зміг стриматися. Ти така зваблива…
Він уже звертався до неї на "ти".
– Може, чаю?.. – запропонувала Дзвінка, щоб приховати своє хвилювання.
– Дякую, – відказав. – Я не гурман.
Мовчання. Лише важкий подих, лише прискорене биття двох сердець.
Дзвінка намагалася про щось говорити, та розмова не клеїлася і стрибала з теми на тему, як старий віз на польовій дорозі. О. Михайло не слухав її, відповідав якось не до речі й навмання. Його карі очі-іскринки блукали жінкою, сповнені шаленого бажання володіти нею. В цю мить для нього нічого не існувало, крім спраги чоловічих уст, крім голоду плоті. Нічого…
Вони сиділи на дивані зовсім поруч. Відстань, яка розділяла їх, була такою несуттєвою, що лишень дражнила. Панотець не стримався і присунувся ближче, обняв Дзвінку за талію, засипав поцілунками. А вона, ніби дівчинка на першому побаченні, пручалася, відштовхуючи його.
– Не треба… Відпустіть…
– Ти не хочеш?
– Я не можу…
Таке пояснення здалося йому неправдивим. Знав, якщо жінка каже "ні", то це означає "так", тільки згодом, пізніше. Тому наполягав. А те, що вона опиралася, ще більше заохочувало його, розпалюючи хіть. Для панотця це була лише гра, цікава та незвична, гра, яка мусила дійти до свого логічного завершення.
– Ти така приємна жінка… – шепотів він. – Так гарно пахнеш…
Цілував, цілував, а руками рухався все нижче й нижче. Раз – і скинув блузку, два – і розстібнув бюстгальтера…
– В тебе дуже красиві груди… – робив щораз нові відкриття о. Михайло. – Плоский живіт, гарне тіло… Ти така чудова…
Дзвінка тікала від його обіймів, намагалася одягнутися, просила зупинитися. Вона сама не розуміла чому чинить такий затятий опір, адже щойно так сильно хотіла його бачити, балакати... Спілкування було приємним, а його сьогочасні квапливі рухи, викликали страх і відразу, і вона не бажала ніякого продовження. Та чи не найбільше її лякав той шал і поспіх, з яким накинувся на неї панотець, щойно переступив поріг цієї кімнати. Все мало б бути інакше… Вона повинна звикнути до його рук, поцілунків, запаху тіла, яке наскрізь було просякнуте пахощами мира, що готується із чистої оливкової олії з додаванням сорока різних ароматів, найвиразнішими з яких є ладан. Але отак раптово й стрімко…
– Все, досить! – вигукнула Дзвінка. – Досить!..
Вона різко вирвалася з його гарячих обіймів, похапцем одягала блузку, відійшла до вікна. Він обняв її за плечі, цілував у шию, біля вушка, стискаючи в долонях ще доволі пружні диски грудей.
– Нічого не буде! – затялася Дзвінка.
Панотець розгубився. Не розумів… Таких ще не зустрічав. Сама ж покликала, поманила, а тут пручається?.. Чого вона хоче насправді?.. Не міг збагнути…
Подальші спроби її обняти, поцілувати чи роздягнути – були марними. Не ґвалтувати ж?..
– Вам краще піти, – рішуче сказала Дзвінка.
– Дзвіночко, мила, Дзвіночко...
Ніжно, промовисто-благально дивився панотець на жінку. Прохання й біль від неможливості отримати бажане промовляли з його очей. Дзвінці стало жаль цього чужого чоловіка, священика, настоятеля храму св. Варвари, на якого вдома чекала поштива матушка, і, який так сильно прагнув її, що забув про все на світі. Вона сіла біля гостя, дозволила взяти себе за руку.
– Я просто не можу, – сказала приязно. – Не можу переступити цю межу. Це ж перелюб?.. Я ніколи не зраджувала своєму чоловікові.
– Але в думках хотіла?..
– Було таке… – зізналася вона.
– Значить, ти вже вчинила перелюб у своєму серці, – сказав він.
– Думки й вчинки – це не все одно… – не погоджувалася Дзвінка.
– Слово – це теж дія, а думка – це вчинок…
– І все ж…
– Можливо, спробуємо ще… – легко наполягав він.
– Ні, – категорично вона. – Вибачте…
– Я розумію… – зітхнув о. Михайло. – Ну, то я вже піду…
– Так. Надобраніч.
Дзвінка провела панотця до воріт. Спраглі чоловічі вуста ледь торкнулися її руки, застогнала давно немащена хвіртка, кілька кроків у ніч, і о. Михайло зник у темряві, ніби й не було його зовсім.
Дзвінка вертала до хати збентежена. Вуста паленіли його цілунками, а всеньке тіло тремтіло, пам'ятаючи дотик його рук.
Тепер вона добре знала чого хотів від неї цей сільський священик! Сестра правду казала. А вона не вірила… Свята наївність!.. Придумала собі якусь дружбу, підтримку… Все було набагато простіше. Вона – жінка, він – чоловік, гра гормонів, пристрасть, інтерес звідати щось нове… Питання лише в тому, чи готова до таких відносин вона?.. І чи хоче вона його як мужчину? Ні, не хоче і не готова.