Чимале, розгалужене на кілька вулиць село лишала збоку і далеко позаду. Щоб добратися до тітки Ганни, мусила пройти широкий луг, а за ним – невеличкий лісок. Розмокла ґрунтова дорога блимала калюжами, прилипала болотом до взуття, скакала чорними дрібними цятками на голі литки.
Зелений луг, скроплений теплим дощем, розпластався широко й красиво. У призахідних променях сонця трава стала ще більш насичено-зеленою, то тут, то там мерехтіла розсипаними кимось кольоровими пацьорками.
Аж ось і ліс. Багатолітні сосни, напоєві вологою, завмерли у величі й мовчанні. Повітря, ніби видобуте із самої живиці, всотувалося в легені, мастило їх цілющим бальзамом, входило в кожну клітину.
– Господи, як тут хороше! – вигукнула захоплено вчителька.
Десь зникла тривога, минув біль, натомість прийшов спокій і якась дитяча радість, а разом із ними переконання, що все буде добре. Прискорила крок. Раптом біля величезної калюжі послизнулася: ноги роз'їхалися в різні сторони, руки, наче крила, залопотіли в повітрі – аж пакет відлетів десь у кущі, – плюх! – і приземлилася посеред води, по самісінькі груди, вся заляпана болотом. Все сталося настільки швидко й несподівано, що Дзвінка не знала плакати їй чи сміятися.
– От, халепа, – промовила сама до себе. – Тільки й цього бракувало…
– Ква-у, ква-у, – озвалася поблизу зелена жабка і, налякана вчителькою, плигнула в траву.
Дзвінка розуміла, що має встати, вийти з калюжі… Але не хотілося. Вода була теплою, хоч доволі й каламутною. Бруд з тіла змити легко, а от з душі… А тут усе природне, натуральне…
Дзвінка вийняла руки з води. Прискіпливо розглядала їх, милуючись, як повільно сповзає й стікає аж до ліктів в'язка й чорна багнюка. Згадалося дитинство. Вони разом із двоюрідною сестрою Ксенею навмисне лізли в густе болото, намазували ним руки і ноги – робили такі собі чобітки та рукавички. Коли сонце висушувало багновицю й вона сіріла та тріскалася, неприємно стягуючи шкіру, тоді лізли у воду й змивали її. Було цікаво. А тепер?.. Тепер – розгублено…
Враз Дзвінка почула якийсь шум і тонюсіньке дзеленькання. Спочатку вирішила – то їй у вухах дзвенить, але, прислухавшись добре, збагнула, що дорогою їде велосипед. Так, сумніву не було, вона вже виразно бачила чоловіка, який крутив педалі і швидко наближався. Дзвінці, наче хто жару сипонув у лице, відчула, як воно спалахнуло й почервоніло аж до коренів волосся. Від сорому захотілося сховатися під воду, розчинитися в багнюці, зробитися невидимою… Але вже було пізно...
Незнайомець зупинився на краю калюжі, зістрибнув із велосипеда і, пильно розглядаючи вчительку, запитав:
– Як ви тут опинилися?..
Від його прискіпливого погляду Дзвінка ще більше знітилася, потупила очі в брудну каламуть води.
– Давайте, допоможу… – простягнув руку чоловік.
– Котіться собі далі! – відрубала Дзвінка.
Вона сердилася, але не знала на кого: чи то на себе заболочену, чи на нього чистого та привітного, чи на літній дощ, що так сильно розмочив землю…
– Ну, що ви… Я вас тут одну не залишу. Давайте руку. Не бійтеся…
– Ви ж замажетеся… – вже лагідніше Дзвінка.
– Нестрашно, помиюся.
Його теплий, приємної тональності голос, якось заспокійливо впливав на неї. Нарешті Дзвінка звела свої волошкові очі й зустрілася з темними, майже чорними очима-іскринками. Незнайомець ледь помітно посміхався в акуратно вистрижену смоляну бороду, яка гарно обрамляла його засмагле обличчя. Чорне волосся на скронях злегка посріблила сивина. Чоловікам це додає шарму, а жінкам – років. Тоді вона ще подумала, що йому десь сорок років. І не помилилася.
Простягнута незнайомцем рука, застигла в повітрі, звала й кликала. Врешті-решт Дзвінка зважилася і подала свою заляпану болотом правицю. В цю мить їй чомусь захотілося з усієї сили шарпнути цього добренького дядечка, який прикотився на двоколісному транспорті невідь звідки, щоб він теж скупався в багнюці й не був таким випещеним і чистеньким. Та вона цього не зробила.
Коли вийшла на сухе, з брудного плаття, що геть стало прозорим і ліпким, підкреслюючи всі випуклості фігури, цюркотіла вода.
– Ого, яка ви мокра… – сказав усміхаючись чоловік. – Наче…
– Наче хто?..
– Болотяна царівна…
– Невже?
– Саме так.
І вони обоє засміялися. Щиро і по-дитячому, як давні друзі.
– Вам треба вмитися, – говорив далі незнайомець. – Ходіть я покажу. Це теж калюжа, але на траві. Вода там чиста і доволі тепла.
Дзвінка вагалася.
– Ходіть… – наполягав він. – Тут недалечко.
Зрештою, вона погодилася. В кущах знайшла свій, знічев'я закинутий пакет, згадала, що там є чистий халат. От і добре, матиме в що переодягтися. Спочатку вони йшли дорогою, потім звернули ліворуч на широку просіку. Кілька метрів, і – перед ними відкрилася невеличка галявина, вся поросла бузком. Кущі саме рясно цвіли і пахли так сильно, що аж забивало дух. На розквітлих китицях танцювали крапельки дощу.
– Як гарно! – не стрималася Дзвінка.
– Чудово, – погодився він.
На галявині, в неглибокій ямі, виблискувало чимале плесо води.
– Не ставок, – зауважив незнайомець, – але помитися можна. Прошу… Коли закінчите – гукнете. Я буду за кущем.
Дзвінка роззулася й несміливо ступила у воду. Спочатку мила руки, ноги, лице. Але митися треба було скрізь! Кілька разів зиркнувши на кущ бузку, після кількох хвилин вагання, вона зняла плаття, тоді – труси (вони теж були в болоті) і, залишившись в одному ліфчику, присіла в теплу й прозору калюжу. Приємна дрож пробігла шкірою. М'яка, ніби настояна на любисткові, в якій купала її в дитинстві тітка Ганна вода, лагідно огорнула тіло. Дощова купіль нагадала щось до болю знайоме, але давно забуте, від чого робиться так хороше на серці, що аж хочеться співати.
Вимившись дочиста, Дзвінка вийшла на траву, витерлася сухою частиною плаття, одягла рожевий з білими квітами халат.
– Я вже готова! – гукнула.
Він дивився на свіжу, дещо засоромлену молоду жінку й милувався.
– Ви – чарівна, – сказав. – Очі – волошки, вуста – маки, волосся – темна ніч… Ну, просто богиня…
Уже вкотре за сьогодні, вона зніяковіла й не знала, що відповісти. Сказані компліменти прозвучали щиро, і їй стало приємно.
– Як вас звати? – запитав.
– Дзвенислава, – тихо.
– Дзвенислава… – повторив. – Дзвінка і Слава… Це нетутешнє ім'я.
– Ні, – сказала вчителька. – Мої дідусь та бабуся родом із Галичини. На Волинь вони переїхали ще за Польщі.
– Тепер зрозуміло... – сказав і додав: – А я називаюся Михайло. Тепер ми вже знайомі.
Вони йшли лісовою стежкою поруч: вона збентежена, він зацікавлений. Пахло бузком, хвоєю, дощем. Зовсім поруч виспівував соловейко, пророкувала роки зозуля. На ліс опускався вечір.
– До кого ви приїхали? – допитувався Михайло. – Всіх місцевих я знаю.
– До тітки Ганни, що живе біля лісу. Онде видніється її хата.
– Гуцулки?
– І це вам відомо?
– Тут село, і тут всі про всіх все знають, – сказав Михайло.
– І то правда, – усміхнулася Дзвінка. – Ну, бувайте… Дякую, що провели.
Вона пішла – легка й граційна, залишаючи сліди босих ніг на мокрій землі. Він ще якийсь час стояв на дорозі, дивився їй у спину, а тоді сів на свій велосипед і поїхав додому.
Якось я клацала пультом, перемикаючи канали в пошуку чогось цікавого, аж натрапила на фільм, здається, французький, який уже закінчувався. Ні назви фільму, ні про що він – не пам'ятаю. Але одна фраза, сказана героїнею, засіла мені до голови. Вона звучала так: "Писання – це вишуканий спосіб звільнитися від нудьги і забути про те, чого нам бракує".
Правдиві слова!
Я б іще додала, що це гарний спосіб, звичайно, на короткий час, притлумити в собі біль, переключитися, пофантазувати. Та не для всіх він надається.
Р. 5
Хата тітки Ганни, ніби тікаючи якнайдалі від людей, стояла осторонь села, під самим лісом. Зелена стіна сосон на краю обійстя дарувала захист у негоду, а в спеку – прохолоду.
З одного боку – праліс, а з другого – поле. Вітер подує – зелена пшениця зашумить, завирує, покотить, немов широке море шовкові хвилі ген-ген, хлюпне ними аж у небокрай, і знову тихо. Далечінь, простір, безмежжя…
Ганна вийде рано-вранці з хати – посміхнеться сонцю, вклониться землі, помолиться Богу і порається собі помаленьку. Курей випустить із курника, всипле їм зерна, собаці Британу дасть вареної страви, двом котам наллє молока, а тоді й сама щось поїсть. Колись, як ще жив її чоловік Петро, то й корову тримали, а тепер нема. Постарілась вона, не дає вже ради.
– Охо-хо-хо… – зітхне стиха і потюпає на квітник.
А в квітнику тому, як у казці! Таке розмаїття і різнобарв'я квітів, що аж очі вбирає! Ганна садить, сапає, милується, розмовляє з ними. Дехто каже, що вона геть з розуму вижила, з рослинами говорить. Інші ж співчутливо кивають головами, мовляв, аякже, одна цілі дні… Можна й слова забути й оніміти зовсім. Сумно їй, одиноко…
Та Ганні байдуже до тих балачок. Мають люди язики, то нехай собі й плещуть. На те вони й люди… Їй зовсім не одиноко, хіба трохи скучно зимовими вечорами. А влітку день довгий, роботи багато, коли тут нудитись. Вона знає, що кожне деревце, кожна рослинка, кожна тваринка, – то жива істота, і мову людську розуміє. Як привітаєшся, похвалиш, подякуєш – і квітник рясно зацвіте, і дерево врожай хороший дасть…
А люди знову: "Ганка щось вміє… Не інакше як чарівниця якась…"
А чари її – то добре слово, мовлене щиро і вчасно. Цього її ще покійний татуньо навчили, цього й вона свою дочку Ксеню вчила. Правда, донька тепер у місті, і материнська наука їй ні до чого, а вона тут, сама… Та нехай… Аби їй там добре було. А вона вже якось помаленьку доживе на цьому світі, дотягне свою лямку, в хаті під лісом, серед квітів і буйних трав, серед тиші й спокою, серед простору й привілля. Самотою…
Але частенько надвечір Ганна виходить на дорогу, пильно вдивляється, немов чекає когось.
І сьогодні вона теж стоїть біля воріт, зіперлася руками на щербаті штахети, зорить у далечінь, виглядає... А може просто так…
І видається їй, що дорогою йде якась жінка. Ні, таки справді йде. Ганна протирає старечі очі і впізнає свою племінницю.
– Дзвінка! – озивається радісно. – Невже це ти?
– Я, тітонько, я… – усміхається вчителька. – Добрий вечір!
– І ти здорова будь! – відказує Ганна. – Не думала, що приїдеш… Не гадала…
– Я теж не планувала…
Вони привітно обнялися, поцілувалися.
– І правильно, – мовила Ганна, – вирішила – зробила.