Сучасна "важка" музика гримотіла на всю хату.
– Сашко! – крикнула з порога Дзвінка.
Її слова зависли в повітрі, наповненому ревом музичних звуків. Роздратована, вбігла в кімнату до сина, різко виключила колонки.
– Ма, ти що?.. Того?.. – витріщився син. – Охолонь… Не скандаль, щоб потім не плакати…
Дзвінка ледве стримувалася.
– Мені вже сусіди не дають спокійно пройти додому через твою музику… – сказала сердито.
– Хто?.. – усміхнувся хижо Сашко. – Ота стара товста корова?.. Я в себе вдома, що хочу, те й роблю!
– Ти живеш не на хуторі, а в місті, і за стіною в тебе – люди. Слухай музику тихіше або одягай навушники.
– Ага, щас… Ро-о-зіг-нав-ся…
І Сашко знову включив колонки на всю гучність. Дзвінка знову вимкнула.
– Не змагайся! – рішуче.
– А то що?.
Задиркуватий тон, зухвалий погляд колючих сірих очей, повне несприйняття і войовничість, все підказувало їй, що розмова з сином переросте в чергову сварню.
Почувши різкі голоси, з кухні приплентався Степан. В кімнату несміливо заглянула неголена, підпухла, наче кимось зумисне пофарбована в синьо-фіолетовий колір, пика. На голові в різні боки стирчало закуйовджене волосся, а погляд побляклих очей невиразно блукав довкола.
– Синуньо, чого шумиш? – спробував жартувати Степан.
– А ти, взагалі не лізь! – гаркнув Сашко. – Йди лучче проспись…
– Ти як з батьком говориш?
– Який з тебе батько?.. Так, одне недорозумєніє…
– Ах, ти, щеня!..
– Якби твоя морда менше ґванділа, то не носила б синяки… – чи то жартував, чи то погрожував Сашко.
Тут уже Степан не стримався, замахнувся на сина кулаком. Але хміль у голові повів його не в той бік. Рука мигнула в повітрі, злегка ковзнувши об шафу, ноги перечепилися за килим, і він з гуркотом завалився посеред кімнати.
– Бля… – озвався лайкою.
– Божевільня якась!.. – вигукнула Дзвінка.
Виховний процес, уже вкотре, не відбувся. Точніше, відбувся, але за старим сценарієм: вона пояснює, син не згоджується і відгавкується, а чоловік у їхню суперечку вкидає свої недолугі слова. І нічого з цього путнього не виходить. Теперішні діти живуть у своєму світі, послуговуються своїми цінностями, і педагогіка тут безсила.
Дзвінка спересердя махнула рукою, пішла на кухню розпаковувати сумки. Слідом за нею припхався Степан.
– Ти чула? Ні, ти чула?.. Яке малолітнє хамло… – обурювався він.
– Яке виховав…
– Ага, виховаєш тут… Йому палець в рот не клади – вмить відкусить!
Дзвінка мовчала. Мила посуд і потай ковтала сльози. Такі розмови, які часто переростають у сварки в їхній сім'ї не вперше. Пора вже й звикнути. Та вона не може. Мириться, терпить, але не приймає як норму. Вихована татом художником, чутлива натура, прагнула зовсім інших відносин. Часто бунтувала, але нічого змінити не могла.
– Чого не обзиваєшся?.. – чіплявся Степан. – Може ти з ним за одно?..
– Яке "за одно"?.. Що ти мелеш?.. Ти б краще з сусідкою поговорив, а то справді викличе міліцію.
– А мені плювать!..
– А штраф хто платитиме, ти?
– По цимбалах… М-да… Давай краще щось жерти…
– Зараз звариться картопля…
– Остобридла!.. Три рази на день картопля, хіба я кабанчик який, чи що?
– А ти купи м'яса – буде краще!
– То ж бачиш, не платять… – вивертав кишені Степан.
– А пити?..
– За свої… Да…
– Ну, то і їж за "свої"! – відрубала Дзвінка.
Їй уже добряче набридла ця беззмістовна балаканина…
Якийсь час на кухні було тихо. Біля ніг терся чорно-білий кіт Мурзик – просив їсти. На плиті враз щось голосно заскавчало. Саме закипіла картопля, і біле шумовиння повзло по стінках каструлі, піднімаючи кришку вверх. Дзвінка прикрутила газ і аж тепер зауважила, що вона ще у святковому платті. Вирішивши переодягнутися, подалася в спальню. Степан потюпав за нею.
Тоненьке плаття легко зсунулося з плечей, оголивши на якусь мить перед чоловіком смагляве тіло. Степан дивився на жінку, ніби бачив уперше.
– А ти в мене гарненька, – прицмокнув. – Дай хоч цьомну…
Ведений раптовим бажання, він вхопив Дзвінку за плечі.
– Відчепися, – відштовхнула.
– Ой, ой… Які ми недоторканні… Ти моя законна жона, і я маю на тебе право… Де схочу – там тебе й візьму! Да…
Дзвінка не зважала на його погрози, вона добре знала, що далі пустопорожніх слів справа не дійде. Ось уже цілий рік у них не було ніякого інтиму. Степан всю свою чоловічу силу пропив. Лишилася тільки хвальба. Вона одягла халат і, сівши на ліжку, заговорила спокійно, наче мова була не про них.
– Степане, давай продамо квартиру і розійдемося по-людськи. Я більше так не можу. Син уже виріс, ти п'єш щораз більше – це не життя…
– Тобі щось не подобається?.. Двері бачиш – вйобуй!.. Я не держу…
Далі керувати собою Дзвінка більше не змогла. Довго стримувана образа бризнула з очей потоками сліз. Нехай течуть… Поглядом, крізь пелену мокроти, блукала по кімнаті, враз чомусь зупинилася на іконах. Довго дивилася, проказуючи подумки молитву. Відчувала, що терпіти стає вже несила. Благала полегшення, якийсь вихід, якесь рішення.
– Ма, – гукнув з коридору син, – давай їсти, бо я вже йду гуляти.
Далі вона готувала їсти, син кудись пішов, чоловік кілька разів бігав на базар за "мерзавчиком", став щораз більш п'яним, говорив сам до себе, згадував армію, когось рятував, у чомусь клявся, грав на баяні, слухав музику 80-х, бив поклони, обнімав кота. Українські слова мішав із російськими, польськими та німецькими. Так могло тривати до ранку.
Дзвінка вийшла на балкон. Стояла й розгублено дивилася на місто. Небо затягнули темні хмари, придавлені вагою вологи, висіли низько-низько і, здавалося, ще мить – проллються теплим травневим дощем. Десь далеко розчахнулась навпіл блискавка, неголосно озвався грім. Дихалося важко. Щось невимовлене словами тиснуло в грудях, пхалося до горла, стукотіло в скроні. Раптово захотілося покинути все до бісової матері! Все – сина, чоловіка, місто, роботу… Зникнути, розчинитися, випаруватися, загубитися, щоб ніхто не знайшов. Якщо не назавжди, то хоча б на якийсь час – рік, місяць, тиждень…
Бажання виявилося настільки сильним, що Дзвінка прокручувала в голові можливі варіанти його рішення. І тут вона згадала татову рідну сестру тітку Ганну, яка жила в селі, за п'ятдесят кілометрів від Луцька. Тітка мешкала одна і часто запрошувала її до себе в гості. Та все якось не складалося. Робота, справи… Зараз ніщо не заважало. Хотілося лише одного – якомога швидше вийти з цієї двохкімнатної, яка пропахла перегаром, душила смородом шкарпеток і тиснула кам'яними стінами, квартири. Негайно!..
Мої думки – птахи. Жайворонком зависають у небі, лелекою здіймаються попід хмари, ластівкою повертаються до рідної стріхи. А то знову – шулікою падають на землю, чайкою квилять над озером або ж сумно курличуть журавлем. А буває сміються, наче соловей, весело стрибають горобчиком або ж безтурботно щебечуть, ніби синичка.
Думки, немов птахи…
То вони є, то їх нема…
Дурням жити легше.
Їх більшість. Вони не роздумують про життя, вони просто живуть.
Як викинути з голови розум, що продукує сумні думки, в'ялить серце, сіє зневіру й апатію?
А, може, то зовсім не розум?
Що ж тоді?...
Р. 4
Вона двічі перепитала куди йде цей автобус. Їй не зовсім ввічливо відповіли: "Хіба не вмієте читати?.." Авжеж, вміє. І читати, і писати, ще й інших учить. Але зараз Дзвінка дивилася на трафарет із написом і не могла стулити до купи кілька букв. Якась пелена висіла перед очима, застилала напис і плутала чорні знаки, наче вправний гравець карти. Думки, мов отара без пастуха, розбрелися кудись, не докликатися.
У салоні автобуса всього кілька людей. Це добре. Ніхто не штовхається, не галасує, багато повітря. Цей вечірній рейс останній. Дзвінка займає одиноке сидіння біля вікна і встромляє свій погляд у шибку. Невдовзі з'являється водій, збирає гроші з пасажирів, сідає за кермо, повертає ключ, бурчить щось до себе і, врешті-решт, заводить двигун.
Попетлявши міськими вуличками, автобус виїжджає на трасу. Двигун, ніби кіт на припічку, одноманітно воркотить, його намагається заглушити музика з радіо "Ретро — FM".
Дзвінка понуро дивиться крізь давно немите вікно і зауважує, що надворі почав падати дощ. Спочатку дрібний та рідкий, а потім, як сипоне!.. Справжнісінька злива. Важкі краплі голосно тарабанять по бляшаному даху автобуса, брудними струмками стікають сивим склом, і їй здається, що весняний теплий дощ плаче. Плаче разом із нею. І не розібрати де дощ, а де сльози.
Сьогоднішня поїздка, а точніше втеча з дому нічого не вирішить, лише дасть можливість якийсь час перепочити один від одного, зібратися з думками та відновити душевні сили. Степан пити не покине, хоча й не один раз намагався це зробити – кодувався, вдавався до ворожок, і навіть до монаха їздив – все марно. Раніше ще хоч на роботу ходив, а тепер сидить удома, працює тільки на "шабашках", аби заробити собі на пляшку. А інколи ще й у неї просить гроші на цигарки. Як усе це набридло!..
Миготіння за вікном, коли села змінювали поля, а поля – ліси, було приємним. Вколисана хитавицею автобуса, Дзвінка мрійливо, крізь пелену дощу, розглядала краєвиди. Їй хотілося, щоб ця поїздка не закінчувалася. Отак їхати і їхати – і ніколи не зупинятися. Події, люди – все проходить повз. Ти не є учасником, а лише спостерігачем. Тоді тебе ніщо не бентежить, ніщо не обходить, ніщо не турбує. Ба, навіть робиться цікаво. Бути в цьому житті в глядацькому залі – тільки так можна вижити і не збожеволіти. Але хто ж тоді зіграє твою роль? І знову – грати роль?.. Але, мабуть, жити – це відповідно до обставин – приміряти на себе різні ролі. Та як їх грати без зворушення, без емоцій, без переживань?.. Цього ніхто не навчить.
Дзвінка задумалася й не помітила, що вже приїхали.
– Кінцева! – гукнув водій. – То ви виходите чи як?..
Звісно, виходить. Вона взяла свій пакет, подякувала і зійшла.
Дощ уже зовсім перестав падати. Шосейка, викладена ще у сімдесяті роки совєцької епохи, виблискувала мокрими плямами шпичастого каменю. Крізь роздерті клапті патлатих хмар синіло небо. Випогоджувалося. Повітря дзвеніло тишею, ясніло чистотою, пахло свіжістю. Земля парувала теплом. Зачарована красою сільського пейзажу, Дзвінка якийсь час просто стояла, милувалася і дихала. Дихала на повні груди. Згодом рушила неквапним кроком центральною дорогою, відтак звернула праворуч.