Приємно Вас чути."
О. Михайло: "А бачити?"
Дзвінка: "Теж."
О. Михайло: "Коли зустрінемось?"
Дзвінка: "Не знаю…"
О. Михайло: "Я все одно чекатиму."
Через якийсь час.
О. Михайло: "Привіт! Ти на роботі?"
Дзвінка: "Трапилась путівка, і я зараз у Трускавці."
О. Михайло: "Як відпочинок?"
Дзвінка: "Добре, але трохи скучно."
О. Михайло: "За сім'єю?"
Дзвінка: "За котом."
О. Михайло: "А за мною?"
Дзвінка: "Теж."
О. Михайло: "А за моїми поцілунками? Чи вже забула?"
Дзвінка: "Таке не забувається."
О. Михайло: "Як захочеш – можемо повторити…"
На другий день.
О. Михайло: "Приїдеш – дай знати."
Дзвінка: "Добре."
О. Михайло: "Солодких снів."
Дзвінка: "І Вам надобраніч."
Відпочинок та лікування мінеральною водою зробили свою справу, Дзвінка трохи схудла, стала свіжішою, жвавішою, а головне – виспалася! Повернувшись додому, вона сама здивувалась своєму спокою. Її, як це бувало раніше, вже не дратував безлад у квартирі – вона просто мовчки складала речі на свої місця, протирала пилюку, мила підлогу. Тепер мало зважала на те, що белькотів п'яний Степан. Навіть, їдучи вранці в переповненій маршрутці на роботу, стояла собі тихо-сумирно, споглядаючи краєвид за вікном.
Панотець грав у мовчанку. Ось уже два тижні він не надсилав ніяких повідомлень. Врешті вона зважилася і написала сама:
"Доброго дня. Як Ви?"
О. Михайло: "Хворію. Висока температура."
Дзвінка: "Лікуйтеся. Я подумки з Вами."
О. Михайло: "Відчуваю Твої пестощі…"
Дзвінка: "Краще пийте малину."
О. Михайло: "Питиму, питиму… Дякую за турботу."
Згодом.
Дзвінка: "Як Ваше здоров'я?"
О. Михайло: "Дякувати Богу, вже краще. Як у Тебе справи?"
Дзвінка: "Я радію кожному дню, бо він приносить звістку від Вас."
О. Михайло: "Зворушливо."
Дзвінка: "Я хочу Вас про щось запитати…"
О. Михайло: "Ну, сміливіше…"
Дзвінка: "Скажіть, – навіщо я Вам?.."
О. Михайло: " А навіщо Тобі квіти?"
Дзвінка задумалася: а й справді, навіщо людям квіти? Яка від них користь? В їжу їх не покладеш… Але гарні квіти люблять усі. Їх вирощують, плекають, ними милуються, їх дарують, але зрештою потім, як такі, що засохли і втратили свою привабливість, колір та запах, викидають на смітник. Згодом купують нові.
Та уявімо собі на хвильку, на коротку мить, що на землі немає квітів. Зовсім… Ніяких. Що тоді?.. Світ – без кольору й барви, сірий і понурий, пустий і порожній, некрасивий… То для чого такий світ?..
Я вперше в Трускавці. Невеличке курортне містечко мені сподобалося відразу: затишні вулички, обмаль машин, розкішний парк, рідкісні види дерев, приручені синички й білочки, які йдуть до рук, щоб поласувати запропонованим насінням чи горішком. Запах нафти висить у повітрі, особливо відчутний він, коли прогулюватися вдовж повноводної річки, що бурхливо шумить через увесь парк, а тоді непомітно губиться на площі в бетонному рукаві.
Недалеко від бювету художники продають свої картини – різні розміри, різна техніка виконання, різні ціни. Найбільше картин із природою. Я часто зупиняюсь і милуюся ними. Не пригадую хто, але один художник експресіоніст сказав, що реалістично зображати природу на полотні, це означає копіювати її. Не погоджуюся.
Скопіювати природу неможливо, хіба що відтворити. Послуговуючись талантом і майстерністю, якомога глибше пропустити через себе і подати своє бачення та розуміння. А кожен глядач – своє прочитання. Суто суб'єктивний процес творчості, аж ніяк не може бути копіюванням.
Р. 18
У шкільному коридорі дражливо продзвенів дзвінок. Закінчився останній урок. Класи швидко спорожніли. Лише чергові учні гуркотіли стільцями, ставлячи їх на парти, збирали розкидані папірці, мили дошку. Невдовзі й вони пішли. Навчальний корпус враз стих і навіть спохмурнів.
П'ятниця. Попереду вихідні, діти роз'їхалися по домівках, вчителі теж розійшлися.
У класі української мови та літератури, одна на цілий корпус, обкладена зошитами, сидить Дзвенислава Григорівна. Писанини назбиралося чимало. Навчальний рік добігав кінця, і вона хотіла перенести із зошитів усі оцінки за останню контрольну роботу в журнал, побачити картину успішності класу в цілому. В корпусі тихо й спокійно, ніхто не заважає, і Дзвінка думає, що всю заплановану роботу зробить швидко.
Крізь відчинене вікно, разом із легким вітерцем, до класу влітає запах бузку, що саме рясно квітне в садку. Вчителька втягує приємні пахощі й злегка посміхається. Тепер і її світ яскравий та барвистий, бо у ньому є він, Михайлик.
Дзвінка піднімає голову від журналу з оцінками, мрійливо дивиться у вікно. Клас, у якому вона сидить, розташований на першому поверсі. За невеличким садком починається схил, внизу спокійно несе свої води річка Стир. А на тому боці – луг і пасовисько, там уже село.
"Цікаво, – думає жінка, – а що зараз робить панотець?"
Раптом за вікном, тулячись попід стіною, промайнула чиясь біла шевелюра. Невдовзі в коридорі почулися скрадливі кроки, та враз все стихло. Дзвінка стенула плечима і знову схилилась над журналом.
Минуло якихось чверть години, двері класу протяжно рипнули, й на порозі, несміливо заглядаючи всередину, з'явилась учениця 10-А Мірчук Оля. Її невеличка фігурка губилася в проймі відчинених дверей, і тільки руде, зібране у хвіст волосся надавало її постаті чіткості та виразності.
– Можна?.. – запитала тихо Оля.
– Заходь, – кивнула вчителька. – Ти чого додому не поїхала?..
– Ще встигну, – махнула рукою учениця. – Я хотіла вас дещо запитати…
– Слухаю…
Оля підійшла до широкого вчительського столу, сіла за першу парту, зіперлася на руки і глянула прямо в очі Дзвінці.
– Дзвениславо Григорівно, скажіть, яка в мене виходить оцінка з української мови і літератури за рік?
– Зараз подивимось, – гортала журнал учителька. – У тебе багато "енок", ти не писала останню контрольну, маєш четвірки… Думаю, сім балів буде справедливо…
– Мені мало, – сказала Оля.
– А скільки ти хочеш? – усміхнулася Дзвінка.
– Дев'ять, – заявила Оля. – Або вісім.
Дзвінка посміхнулася. Така розмова нагадала їй торг на базарі.
– Ти ж знаєш, – сказала вчителька, – я оцінок ніколи не шкодую, навпаки, навіть підвищую… Але треба хоч трохи старатися, щось учити…
– Знаю, знаю… – закивала головою Оля, аж руде волосся застрибало на плечах. – Мені не все дається…
– Звісно… А якщо ще й прогулювати…
– Нічого ви не розумієте! – скрикнула Оля і закліпала швидко повіками, ніби от-от заплаче. – Якщо я принесу поганого табеля, то вдома мене приб'ють.
– Твій батько такий деспот? – здивувалась Дзвінка.
– Гірше, він мій вітчим! І ненавидить мене через те, що я йому нерідна. До інтернату відправив, щоб не маячила перед очима. Він мене одягає, взуває, годує, і я мушу бути вдячною. Каже, якщо не вчитимусь добре, то й не буду їсти. А ще…
Оля затнулась.
– Що ж іще? – спитала вчителька.
– Він каже, що я тут займаюсь… Ну, ви розумієте?..
– Ні, не розумію…
– Гуляю, тобто б…дую…
– Олю!?..
– А що?.. – і тут дівчина розплакалася.
Дзвінка подала їй паперову хустинку, налила з графина склянку води.
– На, випий, заспокойся і розкажи все до пуття.
Оля, яка щойно лила ріки сліз, враз перестала плакати. Дивилася на вчительку великими сірими очима, зрідка шморгаючи носом.
– А як тут учитися… – мовила з досадою, – На уроках сидиш невиспана, дрімаєш, нічого не розумієш, вчителі швидко пояснюють… Новий матеріал складний… На самопідготовці в когось домашку спишу і то добре.
– Чого ж не висипляєшся?..
– Бо дівчата, ті, що живуть зі мною в кімнаті…
– Що дівчата? – допитувалась Дзвінка. – Поясни…
– Вони приводять на ніч хлопців. – мовила тихо Оля.
– Щоночі?..
– Тільки тоді, коли чергує отой алік, вихователь Семенюк…
– Чого ж ти досі мовчала?
– І ви нікому нічого не кажіть! – скрикнула Оля. – Як дівчата дізнаються, що то я їх здала, то мені кранти. Вони мене по стєнці розмажуть. Я ж тільки вам сказала, бо ви справедлива.
Дзвінка мовчала. Те, що вона почула не вкладалось у її голові. Але теперішні діти…
– Добре, – мовила згодом, – ніхто нічого не знатиме. А з оцінками ми щось придумаємо. З мови – напишеш реферат, виконаєш індивідуальне завдання, а з літератури – вивчиш кілька віршів.
– Ой, дякую вам… – зраділа Оля і обняла вчительку. – Ви мене з того світу повернули…
Дзвінка хотіла їй щось відповісти, але Оля, війнувши куцою спідницею, швидко вибігла з класу.
Мірчук Оля прийшла до них у школу тільки в цьому році. Мама, яку вона бачила лише один раз, на перше вересня, пояснила, що дочку вони здали в ліцейний клас, аби вона отримала кращі знання, бо хоче поступати до якогось вузу. У селі, мовляв, навчання слабеньке… Оля була ученицею посередньою… Говорити вміла, але потрібних знань не мала, та й те, що вчила, не розуміла, тільки зубрила. Та все ж, шкода дівчину…
Нарешті, впоравшись із запланованою роботою, Дзвінка згорнула журнал, зачинила вікно, вийшла з класу, замкнувши двері на ключ.
Невеличкими скельцями води виблискував, свіжо вимитий прибиральницею, довгий шкільний коридор. Порівнявшись із кабінетом завуча Валерія Дмитровича, Дзвінка почула всередині стишені голоси, легке шарудіння. Несподівано двері розчахнулися, і в коридор, мало не збивши Дзвінку з ніг, вистрибнула вчителька біології, її подруга Зоя Романівна. Радісна й усміхнена, вона похапцем застібала ґудзики на синій блузці, пригладжувала рукою розкуйовджене біле волосся. Побачивши Дзвінку, Зоя знітилась, і, навіть у темному коридорі, було видно, як зайнялися рум'янцем її щоки.
– О! – вигукнула Зоя. – Ти ще тут?..
– Я заповнювала журнал, – пояснила Дзвінка, прямуючи до виходу.
Обидві вийшли надвір. Якийсь час вони йшли мовчки. Крокуючи поряд, давні подруги почувалися незручно. Першою порушила мовчанку Зоя.
– Засуджуєш?.. – запитала, дихнувши на Дзвінку нещодавно випитим коньяком.
– Ні…
– Звісно… Ти ж у нас свята…
– Чого ти? – образилась Дзвінка. – Я ж тебе ні про що не питаю.
– А ти запитай! Адже тобі цікаво, що я робила після уроків у кабінеті завуча?.. Запитай, а я відповім!
– Нецікаво… І так відомо…
– Відомо… – повторила тихо Зоя. – І нехай… Я така, яка вже є… Без кривлянь і брехні… Без святенності…
Дзвінка мовчала, а подруга продовжувала:
– Нічого тобі невідомо. Ти літаєш десь попід хмарами, а життя – воно просте й прагматичне. У мене скоро атестація, треба мати покровителів, щоб хтось замовив слово… І, взагалі, по роботі допоміг, перед директором заступився… Чого мовчиш?..
– Не оправдовуйся, – сказала Дзвінка.