– Діло молоде… Мусить нагулятися… Давайте краще вип'ємо, адже ж Новий рік!..
І Степан наповнив жінкам чарки вином, а собі горілкою. Хотів сьогодні, вдома, так би мовити, легально, напитися, але компанія була непідходящою, і він трохи нудився.
– А де твій, Ксюшо, чоловік? – запитав Степан.
– А й справді, де? – і собі спитала Дзвінка.
– Щось нездужає, – відказала сестра, дивлячись у тарілку з голубцями. – Лишився в ліжку.
– Жаль, – похитав головою Степан. – Мужик він хороший…
І господар знову наповнив келихи. Дзвінка мовчала. Розмова обірвалася. Всі старанно жували. Першою озвалася Ксеня, звертаючись до матері:
– Що нового в селі?
– А що ж… – мовила тітка. – Старі вмирають, нові народжуються… Таке життя…
– А батюшка ж ваш як?.. – знову Ксеня.
Дзвінка враз почервоніла, не знала де й очі подіти. Навіщось взялася вимішувати салат "олів'є", який і без того був добре вимішаний.
– Дякувати Богу! – відказала тітка. – Служби править та сніг кругом церкви відгортає… Бо оце ж у грудні нас як замело, як замело… Вище плотів, а місцями враз аж з комином було. Я й до студні не могла пробратися, сиділа без води, сніг збирала в каструлю, топила на плиті й так обходилася.
– Нас теж засипало, – сказала Дзвінка.
– Е, не рівняйте… Що село, то не місто! У вас і розчистять, і сіллю притрусять… А в нас – одні кучугури, добре як інколи трактор прогорне сяку-таку дорогу…
– Через те я з відти й втекла, – усміхнулася Ксеня.
– А по-моєму, – сказала Дзвінка, – все природно, хоч і не завжди зручно.
– А ти поживи в тій природі, тоді не схочеш.
– Можливо…
– М-да… – прицмокнув Степан. – Дєвчонкі не сваріться… Зараз я вам щось заграю…
Степан поліз у шафу, дістав з полиці потертий баян. Розтягнув, а тоді стягнув міхи, натиснув на клавіші. Деякі кнопки позападали й не видавали потрібних звуків, старий баян не слухався Степана, та він не зважав: тиснув і тиснув. Очі закриті, губи щось бурмочуть, а пальці бігають – вгору-вниз, вгору-вниз... До нього сьогодні прийшло натхнення. Спочатку, не маючи належної практики, він часто збивався, але згодом уже міг безпомилково програти цілу пісню.
– Оце вєщь… – шепотів Степан і грав далі.
– То вже надовго, – сказала Дзвінка і звернулася до сестри. – Сьогодні я бачила твого Вітю в місті. Казав, що ти розкажеш, що у вас там відбулося.
– Добре, – мовила Ксеня, – я не хотіла при Степанові… Ви ж знаєте, що Свідки не п'ють спиртного…
– Що, зовсім? – перебила тітка.
– В ідеалі – зовсім, але всі ми живі люди, і, якщо десь, трошки, зрідка… Тут, я думаю, не буде великого гріха. Мій Вітя дуже любить пиво. Знаю, знаю… Пивна залежність ще гірше горілчаної… Та в нього нема ніякої залежності. Просто часом вип'є якусь пляшку-другу... Але якась морда – інакше її не назвеш, – а точніше наша сестра Танька, побачила його, як пив те дурне пиво й донесла на Вітю старійшинам. Невдовзі його викликали на розмову.
– На яку розмову? – не розуміла Дзвінка.
– На серйозну.
– І що тепер?
– Можуть і догану вліпити, а можуть і з організації виключити.
– Через пиво?
– Через те, що подає поганий приклад, кидає тінь на всіх братів і сестер. Тепер ви, чи хтось інший, побачивши його з пляшкою пива, скажете, ось які Свідки… Нас учать, а самі…
– Невже, – мовила тітка, – у вас ніхто й ніколи не вживає спиртного?
– Чому ж…
– Дивна логіка, – здвигнула плечима Дзвінка, – якщо не бачать, то можна?
– Ні. Не можна.
– Але ж Вітя твій і раніше пиво пив, тільки аж тепер це відкрилося, бо Танька донесла на нього старійшинам. Так?
– Не зовсім… В нього вже було одне попередження. Він не виправився…
– Значить, – говорила далі Дзвінка, – якби не розказала то все було б як і раніше?.. Тишком-нишком, правильно…
– Ви мене не розумієте! – скрикнула Ксеня.
– Розуміємо, – усміхнулася тітка. – А ще більше шкодуємо твого чоловіка. За якесь пиво…
– Ну, добре, а якщо виключать, тоді що?
– Тоді він може відвідувати зібрання, але ніхто не має права з ним вітатися, сидіти поряд, розмовляти. Вдома ми не можемо говорити на релігійні та духовні теми, читати Біблію…
– Це жорстоко! – сказала тітка.
– Дурня якась! – вигукнула Дзвінка. – Відлучення – я розумію, але повне ігнорування, зневага, ізоляція – дурня! Хто дав право вашим братам і сестрам судити його. Чи ж вони безгрішні! Ні, і ти це добре знаєш. Тоді для чого вся ця показуха, моралізаторство, театр?.. Фарисеї… І ти вважаєш, що це правильно?..
– Так…
– Знаєш, я поважаю твого Вітю не за те, що він Свідок Єгови, а за те, що він добра людина, і п'є він пиво чи ні мені все одно. Я завжди з ним вітатимусь і говоритиму.
– Бо ти світська…
– А, звісно, ви ж ті, що живете в правді…
– Дєвчонкі, шо за шум, а дракі нєту? – вмішався в розмову Степан.
Від невеликої кількості випитої горілки, він уже плутав язиком, що наче був зайвим у його роті, дурнувато посміхався, хотів жартувати. Та ні дружина, ні гості не відповіли йому. Дражлива тема, якої вони знехотя торкнулися, обірвалася і зависла в повітрі, створивши поміж родичами напругу. То ж коли Степан заграв "Зелене листя, білі каштани", жінки були вдячні йому і радо підхопили пісню, доволі гарно співаючи.
Головне, щоб людині добре жилося самій із собою, так би мовити, щоб була гармонія духовного й фізичного. Та дуже часто ми стаємо заручниками нашого тіла. Воно і, доволі справедливо, диктує нам свої щоденні потреби: їсти, пити, спати, відпочивати, статевих зносин. Схоже, що ми народжені для того, аби безвідмовно задовольняти ці потреби. Адже, не давши організмові необхідне, не зможемо думати про щось вище, про духовне. Та у нас є ще й забаганки, які ми теж намагаємося виконати, бо це нам приносить радість і втіху. Запити ж духовні в багатьох людей дуже мізерні, половинчасті, а часто навіть відсутні зовсім. Люди прекрасно обходяться без них, і що найголовніше – почуваються цілком щасливими!
Р. 15
Зимові канікули у школі плавно перейшли в карантин і подовжились із двох тижнів до невизначеності. Скориставшись ситуацією, Дзвінка відпросилася з роботи на кілька днів і поїхала до тітки Ганни.
Снігу в селі справді, було багато. Трактор, прогорнувши не дуже широку дорогу, по обох боках вимурував білі стіни. Йдеш поміж ними, перетираєш чобітьми ніким ще не втоптаний дрібний сніг, і стає так чудно й цікаво, наче в дитинстві. Усе навколо біле: і поле, і небо, і навіть дерева. У лісі тихо. Лиш зрідка каркне ворона і, сівши на соснову гілку, струсить сніжної муки додолу.
Тітка Ганна знає про її приїзд, чекає. З комина вгору здіймається сизо-білий дим, лоскоче ніздрі запахом горілих дров. Зачувши Дзвінку, ще здалеку біжить пес Британ, весело метляє хвостом, скавулить, підстрибує. Скучив. Дзвінка гладить собаку, частує щойно відламаним шматком хліба, заходить на подвір'я, прочиняє двері в хату.
Тітка Ганна метушиться біля плити. На дивані сидить дядько Федько.
– Го-го-го, – сміється дядько. – Дзвіночка, моя похресниця… Радий, радий… Яким вітром?..
– Та тим же, що й вас – морозним!.. – весело відповідає вчителька, роздягається.
Рідний брат її тата, дядько Федько має сімдесят років, він на п'ять літ старший за тітку, але ще доволі жвавий, з молодечим блиском в очах, дідусь. Йому пасує все: і сиве волосся, і невелика сітка зморшок на обличчі, і легка повнота. Про таких кажуть – гарний замолоду, гарний і в старості.
Тітка тим часом ставить на стіл кутю, холодець, голубці з тертої картоплі та гречки, які вони називають "галичанськими завиванцями", пироги з маком…
– Прошу, гості дорогі, сідайте ближче… – киває господиня. – Пригощайтеся, чим хата багата – тим і рада… Трохи зрихтувала, їжте на здоровля…
– Трохи? – перепитує брат. – Та тут одними завиванцями можна об'їстися, аби видихати.
Дзвінка сміється на таке зауваження, а тітка лишень злегка кривить губи і ще раз припрошує гостей скуштувати її страви.
– От, я старий пень! – ляскає себе по лобі дядько. – Геть забув… Я ж вам тут меду приніс та медовухи бутельчину.
Дядько Федько лізе під стіл, дістає полотняну сумку, витягує звідти дві банки меду й пляшку напою. В одній – кольору бурштину, квітковий мед, а в іншій – темно-коричневий, гречаний.
У дядька завжди славний мед. І пасічник він справжній, від Бога. Науку бджоляра перейняв від свого батька, діда Василя, а той від свого. Це вже родинне.
Квітами пахне медовуха, трохи щипає за язик, але п'ється легко й смачно.
– А знаєш, Ганно, – озивається Федько, мачаючи в сметану голубці, – той скурвий син Мирон хоче всі наші паї скупити.
– Про мене, най би брав, – махнула рукою тітка. – Він нині господар, має техніку…
– З наймита ще ніколи доброго господаря не було й не буде! – сказав дядько.
– Який же він наймит? – спитала тітка.
– А ти хіба забула, що його батько колишній батрак! – уже трохи сердився дядько. – В пана за миску зупи гній відгортав, у постолах ходив, та в землянці жив…
– Коли то було… А син його теперка при грошах…
– А най го', шляк трафить з його грішми! – вилаявся голосно Федько.
Дядько, коли сердився, часто вживав галицькі слова. Із татових розповідей Дзвінка знає, що її дід Василь разом із сім'єю у 20-х роках минулого століття, купивши в пана за невисоку плату три морги землі, переїхав із Львівщини на Волинь і поселився на хуторі, де вже мешкало кілька сімей із Галичини. Хутір, що повстав на місці зрубаних дерев і викорчуваних пеньків, отримав назву – Поруб.
Дід Василь на новому місці заклав чималий сад із найкращих сортів яблунь, груш та слив, тримав пасіку, яка налічувала понад 50-т вуликів, і мед з якої на виставці у Варшаві займав призові місця.
Та понад усе дід Василь любив грати на скрипці. Без фахової музичної освіти (він навіть нот не знав) володів смичком так вправно, що скрипка в його руках говорила, плакала, сміялася.
І тепер, коли їхня родина, а це бувало не часто (з тринадцяти дітей зараз залишилося тільки четверо), збиралася за святковим столом Дзвінка дуже тішилася. Надто їй подобалися галицькі словечка, які ніби знічев'я вкидалися в розмову й звучали так природно і незвично. Цей діалект для неї екзотика. Близький, бо чутий з дитинства, та водночас далекий, бо не вживаний, зрозумілий, але й кумедний. Вона навіть просто для себе, записувала почуті слова в окремий зошит.