Все. І що найдивніше, на душі стало якось легко й спокійно, наче тягар скинула, ніби зробила щось добре й гідне похвали. Після такої категоричної заяви, панотець припинив писати. Дзвінка теж мовчала.
У суботу пішла до церкви. Вечірня служба саме тривала. Людей небагато, місця доволі. Дзвінка стала біля колони, хрестилася, щиро проказувала молитви, та коли священик вийшов із вівтаря і почав обходити храм, обкурюючи ікони, стрепенулася. Їй здалося, що то о. Михайло махає кадилом, наближається, посміхається. Тепер вона бачила тільки його постать, чула тільки його приємний тембр голосу. Увага розсіювалася, вже не розуміла молитов, у голові крутилися уривки фраз, а то й цілі речення нещодавно отриманих повідомлень. Більше не могла бути в храмі. Вийшла надвір, а за нею навздогін бігло: "Ти гарна й розумна… Ти мені дуже подобаєшся… Давай зустрінемось…"
"Що ж це… – думала. – Люди йдуть до церкви, щоб помолитися Богові, заспокоїтися, відновити душевну рівновагу, а я й цього не можу… Скрізь ввижається і вчувається він, тільки він…"
Щастя… Це, щось таке хитке, непевне, тимчасове, непостійне й невловиме. Його можна легко зурочити, втратити, загубити, не помітити або ж розминутися, як із звичайним перехожим, але його ніколи не можна перестати хотіти.
У кожного своє щастя.
Для мене зараз – це спілкування з о. Михайлом. Лише спілкування... Я з нетерпінням чекаю на сигнал телефону, що сповістить про нове повідомлення, від нього. Тоді мене охоплює якесь дивне відчуття – хочеться сміятися, співати, веселитися. Цей чоловік раптово увірвався в моє сіре життя, і світ навколо набув кольору, став різнобарвним та яскравим.
О. Михайло потрібен мені, як вода, як їжа, як повітря.
Р. 12
На календарі закінчилось літо і, якось непомітно, настала осінь. Тепло, яке надто щедро дарував вересень, вводило в оману, нашіптувало, що так триватиме довго, а може буде й завжди.
Дзвінка відпросилася з роботи на лінійку першого дзвоника до Сашка, який цього року йшов у одинадцятий клас. Випускник. Хотіла зібрати й провести сина до школи сама. Прасувала білу сорочку й згадувала, як зовсім недавно вела його за руку – перший раз у перший клас. Як швидко пройшли роки!.. Зараз крутився перед дзеркалом високий, спортивної статури білявий хлопець. У новенькому костюмі й сорочці-вишиванці він був красивий і дорослий.
Правда, разом іти до школи не дозволив – соромно з мамою. Спочатку, з розкішним букетом квітів, пішов сам, а пізніше, одна-однісінька подалася й Дзвінка. Ніби й є син і ніби й нема. Близький і далекий, рідний і чужий.
Дзвінка стояла на святковій лінійці поміж батьків у школі, де навчався Сашко, слухала вітальні промови директора, вчителів, виступи учнів – нічого нового, все те саме, що й кожного року, але у серці якийсь щем і непрохана, ледь помітна сльоза в оці… Чого б це?..
Урочистості закінчилися і Дзвінка пішла в найближчий книжковий магазин, щоб купити новий посібник для уроку. Виходячи назад з покупкою в руках, вона віч-у-віч зіштовхнулася в дверях із… панотцем.
– Доброго дня… – промовила розгублено.
– І тобі доброго дня, Дзвіночко! – привітався о. Михайло.
Бадьорий, усміхнений, з приязною посмішкою, що губилася в смоляній бороді, він був такий звабливий!
"Як давно я його бачила і як сильно скучила за ним," – зловила себе на гадці Дзвінка.
– От, у місті, в справах… – ніби виправдовувався панотець. – А ти як?..
– Я?.. Звичайно… Робота, дім…
Не хотіла скаржитися, але й прикрашати дійсність не могла. Краще вже нічого не розповідати.
Стояли перед вітриною магазину, обоє зворушені несподіваною зустріччю. Від останнього її (можна сказати, дещо нечемного повідомлення) пройшло чимало часу, а від їхнього побачення на селі два з половиною місяці! Багатенько… Дзвінка не раз згадувала панотця, але написати йому не наважувалася. Зрештою, вона навіть змирилася з думкою, що їхній короткотривалий флірт мав би на цьому й завершитися. Було би добре… Вона справді так думала чи, принаймні, намагалася себе в цьому переконати. Але зараз, зведені долею, випадком чи кимось іще – магнетично потягнулись одне до одного. Він ще не встиг простягнути свою руку, як вона вже подала свою. Повз них проходили й балакали люди, гуркотіли машини, а вони стояли, мов заворожені, не помічаючи нікого.
– Може, покатаємось? – несподівано запропонував панотець.
– Ви на машині?.
– Так. Ходімо.
Дивуючись сама собі, вона радо погодилася. Чомусь більше не боялася залишитися з ним на одинці. Довіряла, а може, дуже хотіла бути поряд?..
В машині, марку якої не розібрала, пахло, немов у церкві. О. Михайло включив легеньку музику. Мотор тихенько забурчав, і колеса плавно покотили по асфальту.
Дорогою розмовляли про різне. Панотець був дуже добрий і уважний. Вона навіть не спитала куди вони їдуть – хіба не все одно? Важливо, тепер тільки це й має значення, – що разом.
Попетлявши трохи вуличками, опинилися за містом. Минули кілька придорожніх сіл, звернули праворуч, на лісову дорогу. Машина застрибала по ямах. Заглибившись у гущавину, зупинилася. Вийшли з машини.
Ліс зустрів їх неголосним щебетом птахів, окутав пахощами хвої, прихистив від сторонніх очей.
О. Михайло ніжно взяв Дзвінку за руку, погладив і поцілував.
– Ну, розказуй… – сказав.
– Що?..
– Ти ж хочеш від мене поради…
– Так, але… – і вона чомусь схлипнула.
Панотець злегка притягнув її до себе, обняв. Дзвінка несміливо схилила голову йому на плече, а тоді, наче соромлячись самої себе, сховала лице на грудях, поміж розстібнутим коміром сорочки. О. Михайло приємно пахнув ладаном. Щось тепле й рідне влилося до серця. Він гладив її неслухняне волосся, ледь відчутно торкаючись губами щоки, легенько лоскотав бородою. На якусь мить їй здалося, що вона маленька дівчинка, яку пестить люблячий тато. Вона щиро тулилась до панотця, ніби шукала захисту й розради. Чомусь дуже хотілося бути поруч. Просто бути поруч… Просто бути… Бачити його очі, відчувати тепло його долонь, вдихати запах його тіла…
Він ніжно поцілував її в уста. Вона відповіла. Ще і ще і ще…Чому зараз його губи такі солодкі й зовсім ніякі були тоді, влітку, в селі?.. Що сталося з нею за цих два з лишком місяці?..
– Ти дуже чутлива, – сказав панотець, – і серце маєш добре… Тобі не потрібен просто секс.
– Ні, не потрібен…
– І ти не можеш переступити цю межу?..
– Не можу… Дякую за розуміння.
Він не наполягав.
Вони ще довго стояли, притулившись один до одного, під склепінням багатолітніх дерев, у неправильному шукали правильне, в гріховному – праведне.
Тоді, літнього вечора, в хатині під лісом, він видався Дзвінці егоїстом, який керується лише інстинктами і прагне будь-що задовольнити свої плотські бажання. Але сьогодні, поряд, був зовсім інший чоловік – чуйний, делікатний, ніжний, який ніколи не піде проти її волі.
"Коли він справжній?" – думала Дзвінка.
Хтозна скільки часу отак, обнявшись, простояли б вони посеред лісу, та в панотця задзвонив телефон.
– Дружина, – пояснив вибачливо.
– Звісно…
І тільки тепер Дзвінка згадала, що він одружений. Чи то в роті стало гірко, а чи на душі? Не розібрати.
– Треба забрати її з ринку, – сказав. – Пора їхати.
– Дружину забрати, а коханку завести, – вколола Дзвінка.
– Яка з тебе коханка, – усміхнувся панотець.
– І то правда, – кивнула вчителька.
Вправно кермуючи машиною, о. Михайло промовив:
– У тебе є два виходи…
– Які?
– Перший – стати щиро віруючою: щонеділі ходити до церкви, молитися, часто причащатися – дивись, і чоловік перестане пити…
– А другий?..
– Бути моєю…
– Я не можу ні так, ні сяк! – зойкнула Дзвінка.
– В тому й уся твоя трагедія…
– Безвихідь…
– І біль, і мука, і страждання.
Дзвінка замислилася. Як легко в нього все виходило: або, або… Без докорів сумління, без страху… В цей момент їй навіть стало шкода його дружину, поштиву матушку, яка сидить собі вдома, порається по господарству і не здогадується, який гульвіса її панотець. І добре, що не здогадується – щаслива!
А вона – зразкова дружина, вчителька, мати, що робить вона в машині цього чужого чоловіка?.. Правдива від народження, не могла лукавити перед собою, але й не розуміла себе до кінця. Навіщо сіла в авто й поїхала з ним шукати усамітнення? Чого чекала від цієї поїздки? Сексу?.. Ласки?.. Розуміння?.. Мабуть, усього разом, але не кожного зокрема. Та вона немає права на такі відносини. Немає… І після кожної нової зустрічі, Дзвінка бачить це ще виразніше. Аж надто виразно?..
Бути його… Ким? Коханкою?.. Вона не може?.. А чи тільки думає, що не може?.. І через що не може? Через любов до свого чоловіка Степана?.. Ні, звісно, ні… Чому ж тоді?.. Що стримує її? Людська мораль чи Божа заповідь?..
На похвалу чи поговір людей зважала мало. Всім не догодиш. Сьогодні вони стелитимуть тобі під ноги пальмове гілля, кричатимуть: "Осанна!", а завтра скажуть – "Розіпни!". Кожен живе за себе й для себе. І ніхто не сміє її судити, так само, як і вона нікого. То що?.. Мабуть, страх… Страх перед Богом, який наказав: "Не пожадай жони ближнього твого…" Не пожадай…
А як же він?.. Він же священик… І він свідомо чинить гріх… Не боїться… Чи, може, знає особливі молитви, якими можна його замолити?.. Авжеж, знає… Він багато знає… Набагато більше ніж, вона… З нього й спитається більше. Та все ж прагне її, в полоні своїх бажань, фантазій, готовий легко зрадити своїй матушці, отримати задоволення з іншою, не зважаючи ні на що. А покаятися можна завжди...
Просте спілкування з духовною особою переросло в захоплення. Це небезпечно, наче гра з вогнем: можна й обпектися, тоді буде боляче. Зараз ще не пече, тільки гріє. Варто відійти від вогню на безпечну відстань, якнайдалі. І вона це зробить. Обов'язково… Мусить…
За вікном машини вздовж дороги ряхтіли дерева, щедро розфарбовані осінню. Місто невпинно наближалося. Неминуча розлука нависала щораз реальніше.
А вуста пашіли його цілунками, волосся зберігало тепло його рук, щоки чули лоскіт його бороди.
Розум наказував – відпусти, а серце кричало – ще одне побачення, лише одне, одне-однісіньке…
[i]Осінь…
А для мене – літо, де сонце – тепло твоїх долонь; вітер – ласка обіймів твоїх, теплий дощ – злива лагідних слів! Ти подарував мені посеред осені літо, а в ньому себе!..
Сучасне, теперішнє, сьогоднішнє – це все лиш мить, хвилька, коротке тривання.