Кнуриха. Годі, стара, годі. Наталко! змовчи хоч ти; ти — менша.
Маруся. Наталко!
Наталя. Чим же я, мамо, вам не люба? Чим не догодила? То тільки ви мені не даєте ні в чому волі.
Лимериха. Волі!.. Якої тобі волі? Ти ще не знаєш, дочко, тієї волі, до чого вона доводить. Коли б ти знала, яка то воля — ти б від неї сама, як од лиха, поли врізала та тікала!.. Дівоча воля — то погибель!.. А ти кажеш: волі!.. Ти кажеш: якого-то щастя мати дбає, коли не дає волі? А не знаєш, що мати серця одкулупнула та дала своїй дитині, аби воно було щасливе… Ще ви бігаєте дітьми, ганяєте малими, а в неї серце не на місці, з голови не виходить думка: якби то так зробити, щоб вони були і покійні, і щасливі… Ні, дочко, не жалієш ти матері своєї; не хочеш задля неї добра зробити і тікаєш від свого щастя!
Наталя. Яке ж мені, мамо, щастя буде, як я за нелюбого піду?.. Та ні поговорити, ні порадитись!
Лимериха. То все дурниця, дочко, химери на себе такі напустила! Що то кохання? — дурниця, та й годі!.. Черв’як закруте у лобі, заграє кров у серці, западе у око парубоче обличчя, — от і кохання! А поберуться, — місяця не зійде, — як уже у їх і лайка, і сварка, і сльози, й докори! Хіба ми не бачили, проживши на світі стільки? Проживи ти з наше, тоді скажеш: чи бреше мати, чи правду каже.
Лимериха. І ти поживеш — і тобі здасться.
Наталя. Ні, не зживуся я, мамо, з тим. Не так воно мені руба становиться, щоб я зжилася з ним.
Лимериха. От же кажу, що то все — дурниця… То — кров одна… А підеш, дочко, за Шкандибенка, будеш сама дякувати. Подумай тільки, чого в його немає? І воли, і корови, і слуги, і прислужниці! Схочеш робити — робитимеш, не схочеш — лежатимеш. Тільки порядок давай — само діло зробиться… Та й про мене згадай, на мене зглянься. Пора моїм старим кісткам і спочинок дати; годі день у день тупцюватися — пора і спокій мати. А де ж я спокій такий матиму, як не у його — в заможного зятя?
Наталя. А мати його? А свекруха? забуваєте? Та в неї і земля спокою не має; вона на неї не ступить без того, щоб не налаяла та не проклинала!
Лимериха. Чого, дочко, люди не накажуть? чого не набрешуть? Мале-невеличке візьмуть — перекрутять його та перевернуть, — он яке виплетуть завбільшки!.. І свекруха, — хоч і чужа мати, та не звір же вона справді, не вовче серце має! Будеш коритися та догоджати — і свекруха до тебе добра буде; а будеш отак, як оце з своєю матір’ю, суперечитись — звісно, і вона навпроти тебе піде.
Кнуриха (з плачем до Марусі). Слухай, дочко, слухай, що кажуть розумні люди. Слухай — та навчайся.
Маруся (плаче). Наталю! Послухайся матері, послухайся…
ВИХІД IV
Ввіходе Кнур.
Кнур (глянувши по хаті). Що це ви за ревище та за воїще підняли? Поховали кого, чи що? І ти, стара, туди? І ти, дочко? Чого?
Кнур. Та що ж тут у вас таке? Розкажіть мені толком, по ряду… Кажи, Наталко, чого се ти сама плачеш і других до плачу довела?
Наталя. Хай мати кажуть.
Кнур. Ну, кажи, стара.
Лимериха. Та все ж таки того, що, бач, Шкандибенко сватає Наталку. Ми всі раємо їй іти, а вона не хоче за його, а хоче за Василя.
Кнур (лукаво). За якого Василя?
Кнуриха. За нашого… Хіба не чув, не знаєш?
Кнур. Мовчи! Хай одна доказує.
Наталя (убік). О, господи! підкрепи мене немощну, малосилу!
Маруся. Наталочко!
Лимериха. Та за вашого ж таки Василя.
Кнур. Ну, а Василь що? Хіба давав який привід?
Лимериха. Та я вже не знаю. Він мені нічого не казав.
Кнур. А тобі, хіба, Наталко, казав що?
Наталя мовчить.
Чого ж ти мовчиш? Кажи; все кажи — не бійся… Я знаю Василя; він хлопець чесний і Наталці якраз під пару… Ну, так повідай: казав що?
Наталя (закриваючи очі руками). Він мені нічого не казав. Та я його… кохаю… і він — мене.
Кнур. Кохаєш… ххе! Кохаєш… Шкода… А знаєш, чого Василь мовчить, нічого не каже?.. Знає, що тобі за ним не бути… Він на черзі… Його у пікінери записали.
Наталя (злякано). Як, у пікінери? Василя?
Маруся. У пікінери?!
Кнур. Еге ж, у пікінери.
Кнуриха. Що це ти плещеш, старий? Як же се можна? Де ж се видано, щоб одинця у пікінери писали?
Лимериха. А що, Наталко, а що?
Наталя (схилившись, плаче). Боже мій, боже! Того ж він такий сумний та задуманий завжди. (До Кнура.) Дядечку! батечку! Він у вас виріс і згодувався; ви його за рідного сина маєте… Невже ж ви попустите, щоб його взяли у пікінери? Невже така неправда повинна статися?
Кнур. Попустите… Як же його не попустити? Коли його, бач, записали… Що ж ти зробиш?
Кнуриха. Як, що зробиш? А жалітися! Хіба в нас немає полковника?
Кнур. Цить! Не роби базару, стара. Слухай, що далі буде. Оце, як ви порозходились, прийшов він до мене та й хвалиться своїм лихом. Коли, каже, візьмуть у пікінери, — за Дніпро передамся, в гайдамаки піду! — Отаке, одказую йому, — вигадай! Важко стало голову на плечах носити, то щоб її зняли, що в гайдамаки надумав? — А він: а що ж мені робити? Все рівно де пропадать, то пропадать! У гайдамаках, каже, хоч своя воля, а в пікінерах — поженуть тебе аж в Московщину… — Та ще ж, питаю, може, се й брехня. Відкіля ти дознався? Може, ще можна і горю запомогти? — Ні, вже, каже, не запоможеш горю. Писарів родич хвалився, що записали. А що, каже, написано пером — того не вирубаєш і топором. — А одкупитися, питаю, хіба не можна? — Не такі там, одказує, руки ходили та ноги тупцювалися, щоб то було можна. Нащо вже, каже, Шкандибенко там лазив, великі гроші давав, — так і грошей не взяли.
Кнуриха. Як, Шкандибенко?
Кнур. Сиди — й не писни!.. Чого ж, кажу, Шкандибенко за тебе викуп давав? Хіба ти його прохав, чи що? — Ні, каже, я його не прохав. Він сам якось дознався. Устрів мене; розпитує… Ходім, каже, я все переверну, все перероблю. Не вдавить мене та сотня або й друга; а ти мені, як розживешся — віддаси, а чи й не віддаси — то чому доброго діла не зробити?
Лимериха. Бач, дочко, бач! А ти кажеш: Шкандибенко лихий, Шкандибенко недобрий.
Наталя. Брехня! все брехня! Не вірю я нічому, не повірю! Це назнарошне таке виплели та виплутали, щоб мене обдурити… Не вірю, не вірю, поти сама від Василя не почую!
Кнур. Отакечки!.. Так себто я брешу? Себто я став перед дочкою покійного Лимаря брехати? Перед своєю хрещеницею? Себто вона мені, хрещеному батькові, брехню завдає?.. Гарно, гарно! Спасибі; здобувся ласки… Нічого, кумо, вигодувала собі дочку, виростила на втіху… Хрещеному батькові брехню завдає! У вічі — завдає! А пропадай ти, зла личино, щоб я став перед тобою душею кривити та словом ламати!.. Жінко, дочко! ходімо звідси. Щоб ваша нога не була ніколи тута! (Схоплюється йти).
Лимериха (переймає). Куме! голубе мій. Постій, підожди… Вибач ти її дурну-нерозумну; зглянься на її серце молоде-гаряче.
Кнур. Кого вибач? На що зглянься?.. Що вона в тебе семилітка, що нічого не тяме, не розбирає? Заміж збирається, а брехню хрещеному батькові завдає! у вічі завдає! (До жінки і дочки). Ходімо звідси, щоб ще бува кращої дяки не здобулися.
Лимериха (до дочки). Дочко! дочко! Що се ти накоїла, що наробила?.. Зараз мені падай батькові у ноги та проси, сльозами моли його вибачити тебе, нерозумну!
Наталя (ридаючи). Не вірю! не вірю!.. Брехня! все брехня! (Припадає до столу, ламаючи руки).
Кнур. Бреши краще ти, молодша, а не мене, старого, заставляєш брехати! Тьфу! на твою голову дурну! (Швидко виходе, за ним Кнуриха і Маруся).
Лимериха. Підождіть! підождіть!..
Заслона пада
ПОСТАНОВА ДРУГА
Обставини першої справи.
ВИХІД І
Дівчата гуляють по леваді.
1 дівчина. Чи чули, дівчата, таке, як я чула? Декілька разом. Яке? 1 дівчина. Кажуть, Наталка збожеволіла. Дівчата. Як, збожеволіла?
1 дівчина. Та так. Найшло на неї такс — наче сказилася, прости господи! Кнура, хрещеного батька свого, з хати вигнала. З його дочкою, Марусею, — яка вже вірна була! — а вчора, либонь, і її вигнала, і матір Марусину.
Дівчата. Чого ж се так?
1 дівчина. Там, як розказувать, то й за день не перекажеш.
2 дівчина. Та то ж усе через те Шкандибенкове сватання.
Дівчата. А він і досі її не одкинувся? Устряв та й устряв!
3 дівчина. Як свиня в огород: її по пискові, а вона — лізе.
1 дівчина. Та, бога ради, і Наталка добра! Як таким женихом, як Шкандибенко, та перебирати? Чого їй треба? — Молодий, багатий… Ніт — Василь Безродний у зуби застряв! А що Василь має? що у його є? Он, либонь, беруть у пікінери.
3 дівчина. Беруть… Знаємо ми, як беруть!
1 дівчина. А то ще не беруть? Шкандибенко, либонь, ходив і викупати, так — нізащо!
3 дівчина. Та то все — брехня!
1 дівчина. Яка ж брехня, коли мені сама Маруся Кнурівна учора розказувала. Розказувала, і як Наталка її батькові брехню завдала, як з хати вигнала. Казала і те, що Василь сьогодні збирається утікати, поти набор пройде.
3 дівчина. І все-таки то — брехня!
Ген показується Наталка.
Та ось і Наталка. Дивіться, яка страшна: сама з собою говоре. А заховаймося за дерево та послухаємо, що вона каже.
Мерщій ховаються.
ВИХІД II
Наталка увіходе, бліда, заплакана; коси нечесані — розкуйдалися.
Наталка. Господи боже! Невже до тебе не доходять ні людські муки, ні гіркі сльози?.. Ти ж все чуєш і все знаєш! Невже ти не бачиш мого плачу кревного, мого горя тяжкого? Увесь світ уже те бачить… Немає місцини в моєму дворі, щоб не скоштувала моїх сліз гірких; вся одежа моя просоліла ними. Немає куточка в моєму серці, щоб не переболів та не перемлів від горя та скорботи… Немає малої-невеличкої жилочки в мені, щоб не молилася до тебе, не засилала свого гарячого жадання: або щастя дай, або смерть пошли! А ти… як стіна та… глухий і німий! (Задумується). Ще учора… Що учора?.. Учора жила ще надія в моєму серці, ще гріла його і учора — задавили її… Мати, хрещений батько її задавили… (Помовчавши). Невже то правда? Невже Василя візьмуть у пікінери?..