А треба подивитися, бо начальство приказало.
— Твори волю пославшого мя! — увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.
— Ну, другу одмикайте.
Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.
— А се що за книжка? — витягаючи її, спитався становий.
— Се — щоденник, — одказав я. — Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, — і її писнеш, щоб не забути, — доводжу йому.
— Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, — мовив становий — У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.
— Та й безпечніше! — увернув Пищимуха.
— І то правда! — згодився становий. — А то що за бомаги під книжкою? — запитав мене.
— То, — кажу йому, — моє писання, що до газет колись засилалось.
— Печатались? — спитав становий.
— Були такі, що й печатались; а другі — з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.
Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.
— І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, — рішив він.
Висунув я третю.
— А се, — доводжу, — документи всякі: то про службу, то на землю.
— Засувайте! — не дивлячись, одказав становий. — І більше в столі немає нічого?
— Більше, — кажу йому, — нема нічого.
— То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку! — додав він.
Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.
— Здається, чисто все обдивилися? — спитав він, поглядаючи на жандарів. — Хіба ще в сараї та конюшні? — додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: — Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?
— Не повинно б бути, — одказав я. — Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.
— Чого нам треба? — перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: — Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?
— Здається, немає, — одказав я.
— Та годі! — рішуче мовив становий. — Будемо протокола писати.
Вернулися ми знову до кабінету, де становий написав протокола, в якому зазначив, що "по самому тщательному обыску ничего подозрительного найдено не было", а в кінці додав: "Список книжок, опечатанных в шкафе должностною печатью и книжка под заглавием "Дневник", впредь до полного ознакомления с этими бумагами присоединены к протоколу".
— Що, се вас задовольняє? — попитав він мене.
— Зовсім, — покірно одказав я йому. — Ну, то будемо підписувати.
Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати, а далі посунув Пищимусі.
— Отут, — показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису, — пишіть так: понятий... своє званіє... ім'я... як по батькові величають, а на кінці — хвамілію...
— Доводилось уже в таких бувальцях бути! — одказав Пищимуха і, вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паном становим наказано, а наприкінці закрутив такого штучного крюка, неначе павук сітку сплів, та ще задля чогось посеред сітки і точку чималу поставив.
— Та ви добренно пишете! — здивувався становий.
— Навчився, писарюючи колись у волості, — одказав Пищимуха. — А сей крюк, бачите, і саму хвамілію пояснює: осе, значить, у павутину заплуталася муха та й пищить... От вам і Пищимуха!
Становий зареготався, сховав протокола з моїми книжками у якісь палітурки, зав'язав усе те гарненько навхрест міцною вірьовочкою і, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зо своєю юрбою.
* * *
Як вернувся я в хату, вирядивши нежданих гостей, то побачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовій з одного кутка в другий.
— От вам і поцілунок! — не то з жартом, не то з докором стрів він мене. — Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки! — додав, усміхаючись.
— Чого ж ви регочете? — спитав я його.
— Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок! — насміхається Пищимуха. — Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.
— Ох ви, — кажу йому, — ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...
— Велено?! — з презирством у голосі одказав Пищимуха. — Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть! — тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.
— Та годі вам, — кажу, — отак гукати, щоб хто не чув.
— Ага-а, злякалися приятеля? — ущипнув він мене.
— Чого мені його лякатися? — одказую йому. — Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, — думаю, — як він його у вас витрусе.
— Чортового батька покуре! — одказав гордо Пищимуха. — Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаюся, що бувший волосний писар — хитріший від його! От що воно! Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?
— Як? коли? — здивувався я.
— Еге-е! А навіщо ж я на живіт скаржився? Ви думаєте справді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав, щоб знайти причину вискочити з хати та переховати... Я знаю, що якби мій позов добувся до рук станового, то він би запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурніший же я, справді, від його! — вихвалявся Пищимуха.
— Де ж ви, — питаю його, — заховали?
— Про те я знаю... А що?
— Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже! — кажу йому. — Знаєте що? Повечеряємо, та якщо ви спати не хочете, то ми й дочитаємо. Добре?
— Згода, — одказує Пищимуха. — Піду ж його одшукувати.
— Ідіть, — кажу, — а я тут вечерею розпоряджуся.
Пищимуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю. За Параскою увійшов і Омелько і, граючи очима, почав казати мені:
— Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісів стражник плеще та й плеще одно: "Тепер, — каже, — твоєму панові рехт! Осе потрусимо та його візьмемо з собою". Я таки і не вірив стражникові, так і другі, що з ним приїхали, кажуть: звісно, нас не брали б такого багато, якби не треба було оберігати рештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз — вас жалко, а вдруге — і своїх зароблених грошей шкода. Хіба б же я сікався за ними до вас у такий час, якби стражник не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він брехав, сучий син, бодай на нього собаки з усього світу брехали.
— А ти, дурню, й повірив? — перебила його Параска. — Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки поліз, Хома невірний! До печеного та ще огню підкладаєш!!?
— Простіть, пане! — почав перепрохувати Омелько. — Бог його знає, як отаке плещуть, що як його і вцитити? Будь ласка, пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами... Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!
— Спасибі тобі, Омельку, — почав я його дякувати, та ще мав був казати, що він таки досадив мені своїм недовір'ям, коли се трохи не прожогом вскочив у хату Пищимуха — засмучений та збаламучений.
— Немає там, — розводячи руками, злякано вимовля мені.
— Де ж ви заховали? — питаю його.
— Та встромив у стріху в повітці, — одказав він. — А тепер обшарив усю стріху, — немає!
— Чого ви у стрісі шукали? — спитав його Омелько. — Може книжечки якої?
— А що? — боязко попитався Пищимуха.
— Стражник витяг якусь книжечку з стріхи! — випалив Омелько. — "Отой, — каже, — гість чогось за повітку ходив. Треба, — каже, — піти довідатись, чи не переховував чого?".
— Ну? — ледве вимовив Пищимуха, вирячивши очі.
— Як звернувся стражник, — повідав далі Омелько, — то й каже: "Думав, — каже, — бонба або рушниця, а воно — книжечка якась. Треба, — каже, — подивитись, що воно таке". Ну, ото ми і увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати та читати. Читає, не втне. "Писано, — каже, — як слід, а виходить — якісь теревені по-мужичому".
— Та й де ж він дів ту книжечку? — попитався уже я.
— Де ж він дів? Даваймо, — каже, — порвемо на цигарки!
— Що ж, і порвали? — злякано скрикнув Пищимуха.
— До канцура рознесли! — спокійно одказав Омелько. — Тому — листочок-два дав, другому ткнув... Спасибі і мені якусь там частину перекинув. Ось трохи залишилось.
І, се кажучи, Омелько витяг із кишені декілька листочків.
Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук та мерщій — до світла. Глянув і я. То справді було декілька листочків Пищимухиного позову... Пройняв мене нестямний жаль!
— Чи ти, — кажу Омелькові, — знаєш, що се таке? Хто се писав?
А почім же я знаю? — одказує Омелько.
— Се, — кажу йому, вказуючи на Пищимуху, — он хто писав... Сам з своєї голови викладав... Може, не одну нічку не спав та пригадував, як би краще написати... А ви, йолопи, що осе наробили? — докірливо вичитую Омелькові.
— Вас би так пошматувати, як ви своїм вчинком моє серце пошматували! — скрикнув трохи не з плачем Пищимуха...
Омелько здвигнув плечима і промовив:
— Якби ж ми знали, що воно таке дороге, то, може, і не рвали на цигарки. А то сам стражник каже: "Я думав, — каже, — що в стрісі переховується бонба або рушниця, а воно — дурниця!..". Так і сказав. А стражник же не простий чоловік: всяку всячину знає! — додав нам Омелько.
Пищимуха, наче в нього зуби заболіли, ухопився за голову руками; а ми з Параскою жалісливо глянули на нього та й похнюпилися. Один тілько Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками.