Дурниця

Панас Мирний

Сторінка 7 з 9

Маю щось сказати.

— Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш! — приказав йому становий.

— Та я, бачте, до пана з просьбою... Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.

— Нащо тобі зараз гроші? — спитався становий.

— Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують... Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася — за півроку зажито! — каже, чухаючись у потилиці, Омелько.

У мене так мурав'ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. "Пропало, — думаю собі, — все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно".

— Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже! — одказав Омелькові становий.

— Може, його й дурний піп хрестив, — не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали? — каже Омелько.

— Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити! — скрикнув на нього становий.

— Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, — рішуче одказав Омелько... Я не за чужим прийшов, а за своїм! — додав він з притиском у голосі.

Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, — трохи він ними вогню не креше. "Ох, буде ж тепер, — думаю, — Омелькові!" Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:

— Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.

— Не треба! — сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:

— Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!

Омелько вертнувся і мерщій зник.

— Ох, діла-діла! — зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.

— Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив! — промовив Пищимуха.

— А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи! — почав скаржитись становий.

Коли се — і Омелько з стражником увіходять.

— Я — нічого, ваше високородіє, — одказує той.

— Нічого? — перепитав становий. — А не казав ти, що його пана заарештують?

— Так тошно... говорив. Но се було в шутку... чтоби, значить, попугать хахла.

— Яке там в шутку? Навсправжки казав... От і Параска чула! — увернув Омелько.

Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:

— Тебе на сторожі поставлено?

— Так тошно! — випалив той.

— Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика! — грізно наказав становий.

— Слухаюсь! — одказав стражник.

— Іди собі!

Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.

— А ти чого зостався? Іди й ти! — повернувся до нього становий.

— То пана, значить, не арештують? — спитався Омелько. — Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, — базікав Омелько.

— Іди, кажу, а не базікай тут! — гукнув на нього становий.

— От дивіться, — здивувався Омелько. — Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати... Мені аби пана мого не зачіпали... Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш... Добрий пан... справедливий! — одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.

— Ну, та йди вже! — наказує йому становий. — Як скінчимо діло, тоді виясниться, — додав наприкінці.

— То тоді мене кликнете? — нерішуче спитався Омелько. — Бо пан хоч і добрий... справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко...

— От причепа! — скрикнув становий. — Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.

— І защо його в три шия? Я й сам піду... Мене аби кликнули... щоб значить, моє не пропало... от чого я добиваюся! — виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.

Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.

— Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш! — лементував надворі різучий жіночий голос.

— Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, — чувся другий — чоловічий.

— Хто ж не велів? Хто не велів? — ще з більшим притиском желіпав жіночий.

— Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит — нельзя! Не пущу! — рішуче гукав чоловічий.

Ми всі насторочились. Що воно за змагання і хто б це такий добивався сюди?

— А піди дізнайся, що воно там таке? — наказав пан становий жандармові. Тілько що той порвався було іти і забрязкотів острогами, як двері в столову розчинилися і в їх трохи не разом вскочили: наша шептуха — баба Горпиниха, а за нею стражник, що надержував її ззаду за край кожушанки. Горпиниха, держачи в одній руці щось кругле, зв'язане у хустину, другою рукою вхопилася за одвірки і, з усієї сили напружуючись, тягла стражника за собою.

— Стій, бабо, стій! — наставляючи проти неї руки, запинив їй дорогу жандар. Побачивши перепону спереду, стражник випустив з рук край кожушанки баби Горпинихи, а та, поточившись, так і вскочила в жандармові обійми. Пищимуха не видержав і на всю хату зареготався, і я, ледве здержував себе, щоб не сміятися; другий жандар, що стояв біля дверей, теж грав очима. Один тілько пан становий був спокійний і рішучий, хоч би довелося і смерть прийняти.

— Моя ти матінко! — скрикнула баба Горпиниха, — одного ірода здихалася, другому у лабети піймалася! Бий вас сила божа!.. Згинь, сатано! Щезни! Пропади... Тьфу! Тьфу! Тьфу! — спльовувала баба Горпиниха.

— А що тобі, бабо, тут треба? — виходячи на поріг кабінету, спитався її пан становий.

Як угледіла баба Горпиниха станового, то відразу її обличчя так і заграло радістю, немов вона рідного батька побачила.

— Здоровенькі були, наш начальник і благодітель! — замовила вона, низько уклоняючись становому. — Прикажіть ради самого Христа-спаса, щоб осі гнобителі, — бодай вони шибениці не минули! — не знущалися з баби Горпинихи. Що я їм такого зробила? З чим лихим удалася сюди, що вони мене не пускають? Я до свого пана, — дай йому, господи, віку довгого та життя доброго! — йшла. А він — отой прудиус, — і вона махнула рукою в той бік, де стояв стражник, — в одну шкуру: не пушу!.. Я — вперед, а він — за мною; та вхопив мене, як той рябко, — звиніть, що скажу, — за край кожушанки, та й тягне назад, не пускає!

— Бабо, бабо! Так не можна на стражника казати, — почав її остерігати становий. — Який він рябко? Рябком тілько собаку звуть, а він — стражник... законом наставлений на те, щоб за порядком слідити... Він ваш начальник.

— Який він начальник, коли він тілько й зна, що чіплятися до всякого? — заперечила баба Горпиниха. — Ви у нас начальник! Ви — і розпитаєте, ви — і розсудите, як слід... А він?.. Ох дайте хоч одсапнути! дайте хоч одпочити! А то ж так заморив, так заморив, що й духу нестає! — заскаржилася баба Горпиниха, позираючи кругом себе, де б його сісти і, набачивши першого стула та не питаючи нікого, — прямісінько так і повалилася на його.

— Спочинь, спочинь, бабо, та й розкажеш, чого прийшла сюди, — каже їй становий. — А ти — повернувся він до стражника, — іди справляти своє діло.

Стражник вийшов, і жандар знову став на своє місце біля одвірків, а пан становий походив, походив по кабінету і сів на свого стула. Баба Горпиниха сиділа у столовій і важко одсапувалась.

— Осе таке! — розмовляла сама з собою. — І не думалося такої напасти зажити!.. Хоч би приснилося що таке, що помітку дало б про напасть... І не сталося ж нічого, а от — дивись ти!

— Напасть, бабо, не по дереву ходить, а по людях! — промовив до неї Пищимуха.

— Що кажете таке? — не вчувши, запитала баба і, уставши з стула, напрямилася до нас іти. Жандар порвався було їй дорогу заступити, та пан становий зупинив.

— Пусти, пусти бабу. Хай скоріше розкаже, чого їй треба, та мерщій і йде собі, — сказав він.

Баба Горпиниха, човгаючи по долівці ногами і поправляючи очіпка на голові, увійшла до нас.

— Ну, кажи, чого тобі треба? — попитав її становий.

— Та чого ж мені треба? — перепитала баба Горпиниха. — До пана мені треба. Пріську-московку знаєте? — приступаючи до станового, мовила вона.

— Яку Пріську-московку? — спитався становий.

— От тобі й забули! — здивувалася баба... — Товсту таку та дебелу: як іде, то під нею аж земля двигтить!.. Чорнобрива та кароока, а на обличчя — як на кір горить! Її чоловіка у москалі взято, а їй той рік бог сина дав.

— Від того, може, що журилася дуже за чоловіком? — лукаво моргнувши оком, спитався становий. Баба єхидно усміхнулася і нащось витерла пальцями куточки свого рота.

— Та, може, й від того! Хіба воно не горенько молодій та при здоров'ї жінці зостатися самій без чоловіка?.. От мені дивно, що ви її не пам'ятаєте? — знову вона повернула на своє. — А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнилися по службі та й зосталися переночувати у волості... Вона либонь тоді і приходила до вас...

— Ти казна-чого не плещи, а кажи діло! — замовив до неї становий, коли побачив, що баба Горпиниха чогось затнулася.

— Розпитатися у вас, чи не чутно що про її чоловіка, — похопилась баба. — "Увічливий, — каже, — такий отой пан становий, — пошли йому, боже, доброго здоров'я!.. Почала я, — каже, скаржитися на своє гірке життя, що і запасу нема ніякого, і заробити нігде... І що б же ви, — каже, — думали?.. Корбованця дав! — скрикнула баба.

— Та кажи вже діло! — перебив її сердито пан становий.

— Ну, так ота Пріська-московка та візьми і занедужай... бог його знає, що з нею сталося таке!.. Милісінька, здоровісінька була, а то зразу — і ноги ломить, і руки зводить, а в животі, — то вибачте, що скажу, — як корова реве!.. А я... та ви ж таки знаєте, що я цьому горенькові трохи допомагаю... Ото вона прислала старшу дівчинку по мене... "Будь ласка, — каже, — бабусю, прийдіть та допоможіть матері, — криком кричать на всю хату!" Ну, звісно, як же мені не піти? — Пішла я з дівчиною. Увійшла в хату, а вона, нещасна, на полу в'ється та криком кричить! От я і почала її відчитувати... Вичитаю од перестріту — не бере, зачала від уроків — не помагає... А вона, нещасна, трохи на стіну не випинається...

1 2 3 4 5 6 7