Як їло тепер її всередині та мучило сумнівами, як накочувало обідою, що засіла й не відпускала. Бо це ж треба: стараєшся, стараєшся, а тобі мов обухом по голові.
Написала і відчула – полегшало…
Зранку летіла в школу з новим поривом. Здаватися більше не збиралася.
А тут і допомога не забарилася. Недаремно кажуть: візьмись за діло старанно, а далі воно саме посунеться.
Воєнрук – здумав взяти молоду вчительку під своє крило. Прочув десь про "кицю", та й прийшов на виручку. Опікуватися такою для нього – мрія. А коли ти сам молодий, до дівчат ласий, наче кіт на миші, чого б не опікуватися. Кращого приводу не знайти. Новенька, гарненька – та то ж тільки такого й хотілося.
А з учнями: шикнув раз і розбіглися. Знали – може й підзатильників надавати, як не послухають. Воєнрук в педагогіку не вдаряється. Зелену сорочку з погонами надів і командує цілими днями на шкільному плацу: "Дєлай раз! Дєлай два! Кроком руш!". Розмова у нього коротка. З ним не посперечаєшся.
Тим часом Ларису Іванівну заморочило побутом. Нелегко в селі на необжитому місці. Посуду немає, якогось відра для води треба, молотка і цвяхів – килимка на стіну прибити, таза, щоб умитися над чимось, сокиру аби дров нарубати – в плиті розпалити, віника – в хаті підмести… І те потрібно, і цього не вистачає, і те позич, і цього проси… Клопоти й клопоти… За таким і про школу забудеш, про витівки учнівські…
Але ж – ні… Цілий стос зошитів лежить на столі. До пізньої ночі прийдеться читати-провіряти, оцінки виставляти. Де тільки час на все брати.
Ще й з їжею клопіт. Пішла в магазин – а там тільки горілка, халва й цукерки залежані – "внагрузку" дають, коли щось добре завезуть. Хотіла олії купити – закінчилася, показують на порожню залізну бочку з масними патьоками по боках. Обіцяють при нагоді, як машина буде йти в район, привезти. Однак з датою не уточнюють.
І до міста далеко – близько сорока кілометрів. Автобус не ходить, попутку можеш зловити, а можеш і простояти цілий день. Туди, то ще нічого, а назад… Де ночуватимеш в чужому містечку?
Добре – сусіди помогли: хто чим. Ці картоплею, ті салом і мукою, молоком і капустою. Спочатку пригостили, а потім купувати стала – так зручніше почувалася. Якби не добрі люди, то хоч плач.
Проте, помалу владналося.
Хлопчівська компанія зібралася рибу ловити. За селом – канава, в ній запруду зробили, щоб влітку купатися. Глибоко стало – по шию. І риба завелася. Вудочками ніхто не ловить – це ж скільки часу тре, хіба старий Хомук може цілий день на корчі просидіти, комарів ганяти – йому спішити нікуди, літа такі, що все позаду, нема за чим гнатися.
До риби одних хлопчаків тягне, дорослим не годиться в цю забавку гратися – нема коли в гору глянути. Буває, правда, в свято чи в неділю, коли нежнивна пора. То тоді сіткою затягнуть чи кловнею, а так, щоб сидіти – то ні.
Хлопці вирішили рибу глушити. Неподобство "канєшно", але слідкувати нікому – роби, що хоч.
Напхали в пляшку карбіду, залили водою, тісно закоркували – і в канаву. Самі в рові полягали – чекати вибуху, та аби склом не шмагонуло.
Спочатку шипить, а згодом, як рвоне, немов гранатою – вся риба спливає, встигай збирати з поверхні, поки не очумається.
Однак цим разом щось не спрацювало, видно пляшку погано закрили, бульбашки стали виходити. Чекали-чекали, допоки зірветься, і терпцю не хватило. Толік здумав піднятися – перевірити, що там не так.
Не встиг розпрямитися, а воно як дасть, аж ворони на дальніх вербах з переляку позлітали, закаркотіли.
Невеличкий осколок відскочив прямо Рибаку в шию. Добре, що тільки черконув, а то було б біди. Проте кров так і бризнула. Мотали шию, чим не попадя, руки тряслись – не могли справитися. Червона юшка сильно злякала – не до риби стало. Поки не зупинили, то в такій гарячці були, ніби під машину попали.
Проте, хіба то вперше?… Підлітки пригод шукають на свою голову, неначе гриби в лісі. Як не те, то те… Дай влізти кудись, аби схопити чогось незвичного, ризикнути, геройство показати, а інакше, що то буде за життя?... Одна нудьга сіра.
З карбідом ще дрібниці... Он недавно бомбу в полі відкопали – ото було... Як не пробували ту знахідку небезпечну зірвати – нічого не виходило. Кидали її з мосту високого, жбурляли важким камінням по ній – хоч би тобі що. Тоді розпалили багаття – і туди. Безпрограшний варіант, надійний. Вибухом садонуло так, що й шибки на вікнах де в кого повилітали. Шуму-гвалту наробили…
З району приїжджали розбиратися. Міліції, військових – ціле село наїхало. Довго виясняли-встановлювали – заводіяк шукали, тюрмою лякали аби провчити. Жодного хлопця не було, щоб не потрясли, немов грушу, не розпитували годинами, не тримали в кабінеті директора, кусаючи з усіх сторін питаннями. Чудом обійшлося, і не вірилось нікому, що хлопці можуть так триматися й нікого не видати.
– Ти бач, яка в них тут команда зібралася,… – мовив старий вояка-воєнком, – мовчать, як партизани-падпольщікі, панімаєш ти. Ну хай тільки ше раз спробують шось таке вчверити – більше жаліти не будемо.
За цим приїжджі знялися й поїхали назад до райцентру.
Так і обійшлося…
Молода вчителька старалася знайти підходи до учнів, шукала нових незвичних шляхів до їхніх голів, відмежовувалася од стандартної сухої методики, намагалася збудити цікавість до свого предмету. Дуже вдалим виявилось її вміння читати для класу ліричні вірші, короткі оповідання, які не входили до шкільної програми. Для цього заздалегідь виписала кілька літературних журналів, де часто друкувалися молоді талановиті літератори. На фоні програмних заполітизованих творів те, що вона читала, було дійсно цікавим. Учні швидко оцінили намагання вчительки і стали до неї прихильними. Дівчата на перервах не відходили, навіть надоїдали, дехто сам пробував вірші складати.
Одним теплим осіннім днем в школі проводились змагання з гандболу. В гості приїхали гравці зі спеціалізованої міської спортивної школи, де вчили цій грі професійно. Сільська ж команда славилася вмінням грати на всю область. Не раз вдало виступала за район і не раз здобувала перемоги. Розповідали, буцімто, багато років назад прислали в школу фізрука, який привив любов до гандболу, навчив його премудростям, які передавалися з часом від класу до класу. Інші казали, що то така байка – просто м'ячі колись виписали саме гандбольні – інших не було, та й площадка спортивна в школі була малою – тільки для гандболу годилася. Де правда, вже тепер ніхто не знав, а гандбол під вікнами класів, на перервах або після уроків, таки процвітав.
Лариса Іванівна прийшла на гру разом з усіма учнями і вчителями – за своїх поболіти-підтримати. Тут вона вперше побачила бешкетника Толіка Рибака новими очима. Юнак виділявся серед учасників гри такою жвавістю, проворністю, силою, блискавичним прийняттям рішень – мимоволі заставляв захоплюватися. Хоча грали в команді десятикласники, хлопець підходив і літами і вмінням. Гандбол видавався вчительці жорстким, грубим, але Толік брав не цим, і дивитися за ним було приємно. Він хитро й технічно кидав м'яч з-під ніг гравців, підкручував його кистю руки, злітав над противниками у високому стрибку і мітко кидав по кутах воріт. Загорілі м'язисті його ноги й руки мелькали полем, немовби їх було у нього не двоє, а десятеро. Команда Рибака змогла перемогти в довгій запеклій боротьбі, і хлопець покидав площадку під аплодисменти, поздоровлення, радісні привітання.
Дорогою до класу хтось з вчителів:
– Рибак наш який красунчик, бачили? Куди йому та школа?... Такому женитися пора, а не за партою сидіти.
Воєнрук почав приставати. Де встрінеться, там пробує притиснутись, шепнути на вухо якісь слова улесливі-сороміцькі, то обніме, то за руку візьме, в очі загляне спокусливо, наче ненароком доторкнеться до тіла – не дає проходу. А то ж школа – хіба ж тут таке можна. Пробувала відбиватися, але ж не подужаєш. Воно і вдячність до нього мала за те, що учнів приструнив. Сказати, не подобався, то – ні. Чоловік гарний, підтягнутий, акуратний, чепуриться вдало – кожній приглянеться. Проте поки в думках сидів Бодя, до інших чоловіків не тягло. Ну подобається, ніде правди діти, але якогось потягу, бажання бути разом не виникало. Може ще й тому – розмова між ними не клеїлась. Схоже, не мав чого розповісти воєнрук, аби заволодіти увагою молодої дівчини. До всього – математичка нашептала, аби держатися від залицяльника подалі:
– Він вже не одну мав і кинув. Той ще ловелас... І жінку має законну, але десь поїхала від нього. Рік скоро буде... А може покинула, чи він вигнав – хто його знає?… Чужа сім'я – спробуй розберися, що в них робиться.
– Дякую за інформацію! Буду мати на увазі.
– Нема за що! Боюсь – втюришся в красунчика, а потім плакати станеш. Гони його від себе, допоки не пізно.
Осінь непомітно пролетіла разом з багряним листям на шкільних каштанах. Ще вчора ніби було, а сьогодні й сліду не зосталося. Різко похолодало, калюжі затягнуло льодком, а потім і твердим льодом. В хаті не натопишся – вугілля, торфу не виписали, а дровами – скільки в грубку не підкидай, доброго тепла не діждешся. Вигасне, і відразу холодом тягне од вікон, дверей, тонких стін. Потрібно було з осені утеплити хату загатою з соломи, але хіба ж все передбачиш… Не один рік пройде, поки до всього дійдеш. Добре, час летить, наче санки з гори. Он вже на носі Новий рік скоро.
Новорічні свята пройшли гарно. В школі ялинку поставили – високу, під саму стелю. Запах хвої – по всіх коридорах. Наряджали разом – і вчителі, і учні. Малеча хороводи водила, співали, танцювали, кожному школяру подарунок вручили – цукерок кілька, яблуко, пряник – в пакуночку з газети.
Весело… аж додому йти не хочеться.
Проте, як це часто буває: де веселяться – там і плачуть.
Отримала наша дівчина листа від подружки. Та писала, що Бодя оженився.
Стало так гірко-прикро – жити не хотілося. Всякого чекала, тільки не такого. На душі сумно, одиноко. Почувалася такою беззахисною, неначе безлиста тополя на вітрі край поля. Ні пригорнутися до когось, ні пожалітися. Хтіла на канікули до батьків – тепер нічого не хочеться. Забитися б десь у нору глибоку і скиглити, мов щеня мале.
А за цим – нова оказія…
Проходила повз ставок – там діти ковзаються.