Але видно, що він зовсім не міг тепер зрозуміти свого вчителя.
– Я – дорога, правда, життя! Ніхто не зможе прийти до мого Отця, якщо лише не через мене. Той, хто пізнає мене і впізнає Отця. Відтепер ви його знаєте.
– Ну, то покажи нам Отця і цього вже буде досить,— каже Пилип.
Його наштовхнуло на думку, що Ісус щось скриває. Можливо під словом Отець він має на увазі когось реального. І ця реальна постать буде їхнім міцним союзником. Можливо, саме цей їм не знаний "отець" все пояснить і приведе те омріяне "царство небесне". Але щось людське, таке як і в решти не давало спокою. "А може якраз, – думав Пилип, – все це і є планом встановлення царства". Але на його розчарування відповідь була зовсім інша.
– От скільки я часу з вами разом і ти мене не знаєш? Той, хто бачив мене – бачив і Отця. А ти ще кажеш "покажи нам Отця". Ти не віриш, що я в Отці і Він у мені? І все, що я говорю, то не від себе, але Отець мій, що творить діла? Ну, як словам моїм не вірите, то вчинкам повірте. Хто повірить в мене, той такі ж буде робити дії або й ще більші. І якщо будете просити в Моє ім'я, то отримаєте.
– Але чому нам тепер ти маєш об'явитися, а не світові? –спитав Юда. Це був інший Юда. Він ніяк не міг зрозуміти до кінця, що все це мало означати і чому саме сьогодні.
Так, Ісус останнім часом говорив на такі теми. Але зараз це було явно щось більше.
– Той, хто любить мене, той і слова мої буде пам'ятати. Він буде виконувати всі заповіді, про котрі я говорив.
Він ще багато усього пояснював, що вони мають робити. А час минав. Все приближало ту годину, коли все різко зміниться. І після цієї зміни уже повороту назад не буде. Нікому. Учні про це ще не знали. Вони сиділи і слухали свого вчителя, котрий намагався їм щось пояснити, достукатися до них чимось. Але чим? Що саме він мав на увазі ніхто до кінця так і не розумів. Вони просто слухали. І не більше. Зараз це була лише проповідь. Це було чергове підбадьорення. Але коли має настати все те і як це саме буде виглядати вони не розуміли. Вони просто терпеливо чекали.
Питань більше не було. Кожен намагався якось ввібрати в себе те, що так розказував вчитель. А розказував він їм ще багато. Ісус описував страшні картини своєї зради і те, що має бути далі, описуючи свою смерть. Абсолютно все. А з іншого боку, підтримував обіцянками про швидке повернення. Також запевняв, що буде потім завжди з ними. І все це якось виглядало, немов казкова розповідь. Щось неймовірне. Нарешті Ісус сказав:
– Я називаю вас друзями. ви не слуги, не раби – ви друзі. Бо слуги не знають, куди господар іде. Але ви все знаєте. Я вам говорю все відкрито. Я хочу, щоб ви так любили і підтримували один одного, як я старався робити це по відношенню до вас.
Він ще трохи поговорив з ними, розповідаючи все, що має бути. І знов незрозумілість. З одного боку, звучала обіцянка і запевнення царства Божого, котрого так чекали вже сотні років. А з іншого – біль, переслідування, смерті. Передрікання важкої долі для них усіх. Між чоловіками почалася розмова. Їх мучили питання і нерозуміння. Учні почали між собою вести бесіду, питаючи один одного про що йде мова. Ісус знав про що вони думають. Знав і те, що вони скоро усе самі зрозуміють. Але їхній час ще не прийшов.
– Тепер ти говориш з нами прямо, без жодних притч і прикладів,– сказали нарешті учні.
– Так, тепер ми віримо, що ти прийшов від Бога.
– Ти знаєш усе.
– Ти знаєш все про що ми думаємо… І не має потреби, щоб тебе питати.
– То тепер віруєте нарешті? – спитав Ісус,– ви пригадуєте як я вас посилав без нічого. Чи бракувало вам чогось?
– Та ні…– почулося у відповідь. Вони пригадували різні моменти. І як їхній Вчитель нагодував п'ять тисяч народу, і як бурю на морі втихомирив, і як мертвих воскресив.
– То, отже, тепер продайте свою одежу і купіть меч!
– У нас вже є два мечі,– відповів Петро. Він з Іваном прикупили ще давно два мечі про всяк випадок.
– Досить,– відповів Ісус. Він бачив, що далі говорити не буде сенсу. Вони ще були зовсім не готові. Всі встали і, як годиться за звичаєм, відспівали хвалу, подякувавши Богові за пройдешній рік і за вечерю, і за те, що вивів їх з Єгипту.
Усі вийшли з хати. Надворі була ж глибока ніч. Вони разом перейшли кілька вулиць і попрямували до брами. Дорога вела попри храм. Той самий храм, що колись був центром для всіх євреїв. Той самий храм, у котрому приносяться жертви первосвящеником за гріхи людей. І той самий храм, завіса в котрому відділяла людей від Бога. Але це вже були останні години старої величі. Велична споруда. Всього лише споруда. Люди звикли себе асоціювати з будівлею, з певною релігійним приналежністю але не з тим хто все це створив. Храм, котрий скоро втратить свою роль в посередництві між Богом і людьми назавжди.
Ісус зупинився на кілька хвилин. Він з жалем поглянув на все це. Він знав яка доля чекає його і яка потім чекає все це.
– Тут не залишиться каменя на камені,– тихо промовив він. І це останнє пророцтво збудеться через сорок років.
А величні стіни здіймалися високо до неба і ніби свідки стояли, ховаючи в собі все, що відбувалося всередині тих коридорів у потаємних кімнатах. Та величі цій не довго вже стояти прийдеться. Як і її псевдовласникам. Саме сьогодні вони самі собі підпишуть вирок. Вирок, що позбавить їхній народ вибраності назавжди. Вирок, який змінить історію людства і кожного зокрема. Цього не зрозуміють первосвященики Анна і Каяфа, Іван, Олександр[52] та інші, бажаючи знищити його (тобто Ісуса).
Учні тихо йшли за своїм вчителем. Вони полишали місто. Місто, котре не приймало новинок і вбивало своїх пророків. Єрусалим – місто, що вже давно перетворювалося на руїну. Місто Бога. Того самого Бога, котрого тут не чекали і для котрого не знаходилось місця. Не далеко за містом була гарна місцина – Гетсиманський сад.
Єдине, що не полишало їхніх голів це зрада, про яку говорив Вчитель на вечері. Отже, зрадити має хтось із них. Але хто? Кожен із чоловіків думав про себе: "хто б це міг бути?". І кожен відкидав усіх, бо добре знав хто є хто. І у кожного в голові виникало страшне і болюче питання: " чи ж то часом не я?". Кожен мучився цим, але ніхто з них не згадав, що з ними не має Юди, і куди він подівся. Так, ніби його і не існувало. Це було доволі своєрідно, але водночас і мало значення. Кожен пригадував, що і він теж так питав Ісуса. Але ніхто не міг згадати якою була відповідь.
Я – Істина
Він сидів і чекав страти. От і все. Його життя скінчилося. Більше немає сенсу на щось сподіватися. Все чим жив, про що мріяв, чого хотів більше не збудеться. Тепер всі амбіції, мрії, бажання все в минулому. Залишилося вже зовсім не довго. Ще одна ніч і його існування припиниться. Його буде викреслено з книги живих навіки. Вся ця війна для нього тепер більше не мала сенсу. Все скінчено.
Варавва сидів і дивився крізь маленьке тюремне віконечко на нічне небо. Він знав, що завтра о цій порі від нього вже нічого не залишиться. Пилат підпише вирок і його стратять. Не просто стратять, а змусять висіти на ненависному хресті у всіх на очах як доказ могутності Риму. Риму, котрий забрав мільйони життів по всьому світу. Риму, котрий нав'язує умови іншим народам. Риму, котрий збезчестив їх святиню. Висіти, там під палючим сонцем і конати повільною смертю.
Він згадував молоді роки. Тоді йому було лише двадцять. Молодий, амбітний, сильний. Він не хотів коритися законам. Він був хоробрим хлопцем і легко міг досягти чогось в житті. Але ж ні. Він разом із братом Симоном зв'язалися із зилотами. Марно мати просила їх залишити цю небезпечну справу. Але ж ні. Вони хоробрі, революційно налаштовані. Вони зможуть. А що більше, їх же підтримує первосвященик. Звісно, що лише таємно, але все ж. Гроші з казни Храму тратяться на зброю, харчі та інші речі для нових ідейників вільного царства. Що ще треба. "З нами Бог!" — казали первосвященики. Вони таємно переховували своїх протеже не один раз у стінах Храму. А далі…
Варавва походив із збіднілої священицької родини. Звісно, статки якісь тай були. Але все ж. Прихід римлян поставив на коліна всіх. Тепер на догоду його наглядачам, присланим, з бозна-звідки треба було жити по інших законах. Більшість золота відправлялося в Рим. Населення обкладалося що раз сильнішим податком. Священство більше не приносило колишнього прибутку. Треба було вчитися виживати в нових умовах. Симон і Яків були братами. Вони мали сім'ї. У Якова було троє синів і три дочки. І один з них Ісус. Він був наймолодшим серед усіх дітей. Але зажди жвавий, прудкий, егоїстичний. Він бажав отримати більше від життя, аніж йому судилося. Тому юний Ісус шукав різні можливі і неможливі проходи для здобуття першості. А ще він ріс в середовищі антиримських настроїв. Батько, як правовірний син свого народу, завжди виховував у своїх дітях ідею первенства їхнього народу, його вищості, обраності. Все це входило і осідало в серці хлопця.
Якось до них зайшов їхній далекий родич – Авінадав. Це був троюрідний брат Якова.
– І як ти живеш, брате мій любий? – сидячи за столом, спитав Яків. Він прекрасно знав настрої свого родича. Але хотів перед своїми дітьми показати причину нещасть.
– Ти й сам знаєш Якове,– відповів той,– не дуже важно. До старості йде. Роздумую про смерть.
– Та годі тобі! Тобі ж іще сорока нема.
– Та нема… Але часи не певні. Хто його знає, хто і коли… – скрушно констатував чоловік.
– Бо нема в нас держави. Нами заправляють чужинці. Ми розпорошені. От коли римляни підуть все стане легше.
– Та годі тобі, Якове. Невже ти віриш в рай на землі. Багаті завжди будуть багатими, а бідні завжди будуть бідними. І не має значення, хто буде …
– То ти не віриш в писання? – гостро спитав Яків,– який же ти юдей?
– Я вірю в Бога. І надіюся на Нього. А не на щось інше.
Під цим "щось інше" він чітко мав на увазі підтриманих юдейськими священиками зилотів. Авінадав залишив Єрусалим багато років, тому і оселився тут, подалі від всякого не спокою і брехні. Він вірив у прийдешній новий час і Месію, на котрого вже всі давно так чекають. Але й разом із тим він розумів, що силою меча проблему не вирішити.
Він був добрим знавцем Тори і прекрасно знав історію свого народу. Аще, добре розумів те, що Бог завжди посилав кари через його непослух.