Там уже можна буде добрати способу й на самого хана...
Одне слово, пан Степан до ханської ставки прибув. Але хан, замість виголошувати — з келихом кумису в руці — тост за спільну перемогу, заарештував гетьмана з усім його почтом. Ні-ні, про страту Опари не було й гадки. Хан просто... продав його Дорошенкові. Авжеж, елементарно продав і за досить грубі гроші. А Дорошенко? Він посадив своє новопридбане "рухоме майно" на цеп і віддав його — вже не за гроші, а за саме лише "дзенькую бардзо" — полякам. Та ще й докинув листа — того, перехопленого, в якому Опара запрошував Сірка вдарити на поляків.
Поляки на відшкодування викупу Дорошенкові, як уже мовлено, не розщедрилися, зате розщедрилися на ката. Той і стратив гетьмана Правобережної України у Варшаві, на одному з майданів.
А таки "славні" були часи на нашій Україні!
Петро Дорошенко, гетьман України.
Особливий інтерес до гетьмана Петра Дорошенка (1627-1698) може виникнути вже хоч би з того, що йдеться про внука уславленого гетьмана і полководця Михайла Дорошенка. Він ніколи не забував цього, як не забували і його прибічники, і що дуже важливо, намагався діяти з таким самим розмахом, як свого часу діяв його дід.
Народився майбутній гетьман у Чигирині. Його рід віддавна знався з родом Хмельницьких. Тож нічого дивного, що з самого початку Визвольної війни він — на службі в сотні Богдана Хмельницького, тобто в особистій охороні гетьмана. Відзначився. Настільки, що Хмельницький номінував його писарем артилерійських військ, тобто надав офіцерського чину.
Мабуть, нащадок гетьмана справді показав себе добрим воїном, оскільки незабаром став полковником і учасником походу до Молдови (1650), що його очолював сам гетьман
Хмельницький. Повернувшись в Україну, він дістав призначення ще й адміністративне: став полковником прилуцьким. Відтоді й починається поступове сходження до гетьманського "трону".
До речі, в листопаді-грудні згаданого року майбутній гетьман дебютував і як дипломат: став одним з послів від козацтва при польському сеймі. Питання, що їх висувало посольство, мали величезне значення для долі України. Найпершою була вимога вивести з України всі польські війська, поновити українські школи, ліквідувати церковну унію. І не винен Дорошенко в тому, що польські сенатори не тільки не пристали на ці вимоги, а навпаки, вирішили збройно придушити повстання в Україні, сформувавши 54 тисячі польсько-литовського війська.
По смерті Хмельницького, Петро Дорошенко мав усі підстави й собі претендувати на булаву. Та він цього не зробив, вважаючи, що його час іще не настав. А поки що визначив свою позицію чітко: підтримувати в усьому Івана Виговського. Бо тільки його програма державного будівництва імпонувала цьому, вже досить досвідченому політикові. Тож коли постала потреба збройно виступити проти заколоту Пушкаря та його російських підбурювачів, Петро Дорошенко негайно повів свій полк на поле бою.
Згодом він бере участь у поході Юрія Хмельницького проти військ гетьмана Лівобережної України Якима Сомка. Похід, як відомо, не вдався. Не пощастило Дорошенкові й у наступному, і він визнав за краще перейти зі своїми козаками на бік Сомка: був певен, що знайде з ним спільну мову, адже добре знав його ще з часів, коли служив Б. Хмельницькому, а Сомкова сестра Ганна була першою дружиною гетьмана.
Та Сомко не захотів мати Дорошенка за спільника. Позбавив його навіть чину полковника прилуцького. На перший погляд, нібито за те, що підтримував його суперників. Але схоже, що він ще й побоювався самого Дорошенка — постаті сильної і впливової.
І все ж 1660 року майбутній гетьман знову стає полковником — цього разу чигиринським. І знову підтримує Юрія Хмельницького. У складі його війська бере участь у битві під Чудновим, де було спільне з росіянами протистояння польсько-татарським військам" а незабаром виконує і кілька дипломатичних доручень. Зокрема, очолює гетьманове посольство на переговорах з поляками під Чудновим; їде з делегацією й до Москви, щоб спонукати росіян переглянути окремі статті Переяславської угоди. (В дужках зазначимо: не спонукав).
Досить упевнено почувається П. Дорошенко й за часів недовгого гетьманування Павла Тетері: дістав 1663 року чин генерального осавула. На сучасну мірку міряючи, можна сказати, що він став генералом — з функціями міністра при гетьманові. Шкода лишень, що П. Тетеря невдовзі перестав бути гетьманом.
Натомість вигулькнув сотник медведівський Степан Опара. Узявши собі одного разу в тяму, що нема потреби пробиватися до гетьманської булави таким довгим шляхом, як це роблять Дорошенко та інші, цей чолов'яга зібрав більш-менш чисельний козацько-селянський гурт і сам проголосив себе гетьманом. Та оскільки ще побоювавсь Івана Брюховецького, що теж мав себе за гетьмана, то вдався до кримського хана: допоможи, мовляв, — матимеш вірного союзника. Хан справді послав йому на допомогу загін ординців. Але тут у ситуацію втрутився Петро Дорошенко. Мені хочеться особливо наголосити на цьому втручанні, оскільки воно було, по суті, першим самостійним кроком полковника Дорошенка як політика і полководця на шляху до гетьманства. Кроком, що мав, якщо можна так висловитись, забезпечення з тилу.
Що ж це було за "забезпечення"?
Дорошенкові одного разу випало перейняти загін татар, що йшов набігом на нашу землю. Міг, звичайно, його розбити — сили не бракувало, але не розбив. Почав переговори з мурзою. Загін виявився не з кримських, а з так званих білгородських татар, що таборилися в Буджаку, і теж мали хана, султанового васала, залежного ще й від Криму. Хан мало що тямив в українських подіях, бо в цьому вже не дуже розбиралися й самі українці. Йому було байдуже, хто там стане гетьманом. Але Дорошенка підтримав. І сталося дивне диво: татари, підступом полонивши та спродавши Дорошенкові самопроголошеного правобережного гетьмана Степана Опару, зажадали від козацької старшини гукнути наказним гетьманом П. Дорошенка. І старшина послухалась. Розбрат, як бачимо, довів до того, що Україні почали вже диктувати й татари... І то не кримські — що ще мало б якесь пояснення і виправдання, адже українці самі не раз закликали кримського хана втручатися в їх справи; а буджацьких.
Та проголосити себе гетьманом значно легше, ніж потім довести іншим, що ти такого звання справді вартий. Щодо Петра Дорошенка, то він мусив доводити це негайно: битись із загонами Брюховецького, виступати проти росіян.
Слід віддати гетьманові належне: вже з перших днів свого врядування він узяв курс на об'єднання двох частин —Правобережної та Лівобережної України. Зокрема, звернувся до лівобережного козацтва із закликом приєднуватися до нього. На жаль, мало хто відгукнувся. Розбрат роз'їдав душі й далі. У свідомості українців по обидва боки Дніпра вже пускала коріння лиха думка про те, що Дніпро їх справді поділив на дві різні держави.
Як це не дивно, але в політичному плані Дорошенкові дуже допомогли поляки та росіяни. Уклавши в січні 1667 року Андрусівський мир, за яким Україна вже офіційно поділялася на Лівобережну та Правобережну, при цьому Лівобережна входила до складу Росії, а Правобережна до складу Польщі, — вони дали Дорошенкові моральне право розпочинати боротьбу за єднання зі зброєю в руках. Та оскільки воювати одразу проти двох імперій він не міг, то для початку прикинувся союзником поляків, щоб з їхньою допомогою... Не вийшло. Тоді він почав визволяти Правобережжя вже від поляків... з допомогою татар. А далі — новий поворот. У червні 1668 року в одному з антиросійських заколотів загинув Брюховецький, і Дорошенко проголошує себе "гетьманом по обидва боки Дніпра".
Цей титул теж нелегко було відстоювати. Але були вже певні воєнні надбання. Зокрема, те, що П. Дорошенко виграв кілька дуже важливих битв із поляками.
Почалося з того, що в Україну зайшло велике польське військо під командою генерала Маховського. Поляки тепер — по Андрусівському мирові — вважали, що Правобережжя належить уже їм навіки, отже, час щонайретельніше почистити його від усього українського, щоб і згадки про нього не стало. Інакше кажучи, зайшла армія карателів і винищувачів.
Дорошенко не мав сили протистояти нашестю. Зате знайшов союзника — кримських татар. З їхньою допомогою він спочатку виграв кілька дрібніших сутичок, а потім поблизу Браїлова на Вінниччині дав Маховському генеральний бій. І не тільки розбив польське військо, а й полонив його командувача, якого з легким серцем віддав татарському мурзі — роби з ним, що хочеш.
Одначе згодом татари відчули, що Дорошенко — союзник ненадійний. Він триматиметься їх лише доти, поки не збігається з інтересами України. А варто їй трохи оговтатись... Одне слово, татари почали підтримувати нового претендента на булаву — Петра Суховія, який без жодних вагань визнавав зверхність Кримського ханства над Україною і прагнув стати гетьманом як не всієї України, то хоч Лівобережної. Зарадив справі славетний Іван Сірко. Він дуже вчасно перейшов на бік Дорошенка, і спільними зусиллями вони розбили війська Суховієнка вщент.
Але що робити далі, як протистояти Польщі та Росії? Дорошенко бачив вихід у союзі з Туреччиною. Почалися переговори. Туреччина погодилася взяти Україну під свій протекторат, не вимагаючи при цьому податі і надаючи їй досить широку автономію.
Дорошенка це влаштовувало. Ви запитаєте: та як же він міг повірити одвічним ворогам України — туркам?! Міг. І мав для цього серйозні підстави. От хоч би й ту, що на умовах такого самого протекторату вже віддавна існували Валахія з Молдовою. І нічого, не скаржилися. Мали право навіть на свою власну зовнішню політику, якого не давала Україні Росія. То чого б, міркував гетьман, мали скаржитися його щиросерді українці? Тим паче, що податі платити не доведеться і волі матимуть більше, ніж на це дозволяють Польща з Росією, що намагається перетворити українців на кріпаків.
Задумано — зроблено. 1669 року Дорошенко скликав велику козацьку раду на річці Росаві поблизу Корсуня. І тут сталося те, що потім дало підставу багатьом нашим історикам відносити П. Дорошенка до зрадників національних інтересів. А саме: коли його проголосили гетьманом України, представники султана вручили йому від імені володаря Високої Порти булаву та інші атрибути гетьманської влади.
Тут, ясна річ, і Дорошенко і турки припустилися політичної помилки.