Втім, ґрунтуючись на польських джерелах, П'єр Шевальє в своїй "Історії війни козаків проти Польщі", стверджує, що помер він уже в литовському полоні. "Дізнавшись наступної ночі, — описує він останній бій, — через своїх розвідників, що Радзівілл готує на ранок новий наступ, Кричевський відступив похапцем, покинувши в обозі найбільші тягарі; він сам, поранений кілька разів, залишений на дорозі, потрапив до рук литовців і помер невдовзі після цього в їхньому таборі". Але головне завдання гетьмана козаки виконали. Радзивілл здобув свою перемогу ціною таких втрат, що про дальший похід в Україну, на допомогу польським військам, уже не могло бути й мови. Литовський гетьман скерував свою поріділу армію назад у Литву.
Антон Жданович, полковник київський, генеральний суддя, наказний гетьман українського козацтва.
На початку серпня 1657 року, відчувши, що дні йому вже полічено, Богдан Хмельницький завів мову з наближеними полковниками та іншою старшиною про те, хто мав би підхопити його булаву. Оскільки питання було не з тих, що їх можна розв'язати в гетьманових кулуарах, 6 серпня в Чигирині скликали козацьку Раду. Колись величний і грізний, тепер гетьман зміг постати перед товаришами по зброї лише підтримуваний ад'ютантами, і всі побачили;— що проблема спадкоємця абсолютно на часі. Повертаючи Раді клейноди гетьманської влади, Б. Хмельницький першим із претендентів на них назвав наказного гетьмана, полковника київського та генерального суддю Антона Ждановича.
Але Рада вказала на сина гетьмана — Юрія Хмельницького. Не тому, що вважала Ждановича не гідним гетьманських клейнодів. Просто козаки сподівалися, що син гетьмана стане об'єднувальним символом нації, який дасть змогу уникнути міжусобиць та розбрату. Як відомо, надії не справдились. Та це вже тема іншої розмови. Для нас же важливо підкреслити: Жданович мав неабиякий авторитет. У тім числі й у Богдана Хмельницького.
Та повернімося трошки назад, на початок названого року. Тоді була ще одна рада — старшини й полковників. Гетьман, який у ті дні почувався набагато ліпше, скликав її, щоб обговорити надзвичайно важливі питання міжнародної політики. Щойно скінчились переговори між ним, шведським королем Карлом Густавом і семигородським князем Ракоці. Підписано угоду щодо поділу Польщі. За нею до Швеції мала відійти Велика Польща та Лівонія; до Угорщини — Мала Польща, Мазовщина, Польська Галичина та деякі інші території; Україна ж повертала собі землі, які завше були етнічно й історично українськими. Саме на цій Раді пролунали слова Хмельницького про те, що Україні не варто "добра сподіватися од Москви, коли вона з Польщею поєдналась."" На жаль, прозріння це виявилося занадто запізнілим. Якщо раніше українцям доводилося відстоювати свою незалежність лише у боротьбі з Польщею, то тепер треба було протистояти ще й Московії.
Але одна річ укласти договір, і зовсім інша — реалізувати його. Поділити Польщу і втримати нові території можна було, якби Юрій Ракоці домігся виконання свого наміру й запосів польський престол. Для цього потрібні були війська, їх наприкінці 1656 року гетьман сформував. Майже 30-тисячний корпус повів на допомогу Ракоці наказний гетьман Антон Жданович.
Усі історики погоджуються на думці, що це був блискучий рейд. Союзні війська зайшли в Краків, здобули Сандомир та Люблін, запанували, зрештою, над Варшавою. Погодьтеся, не так уже й багато в історії України знайдеться полководців, які б збройне входили до столиці Польщі. Й один із них — Жданович.
Та надовго затримуватись у Польщі наказний гетьман не міг. Король Польщі звернувся по допомогу до Туреччини й Криму. їхні війська ось-ось мали посунути на Україну, тому армія Ждановича потрібна була на батьківщині.
Коротенько про життєвий шлях Ждановича до описаних подій. Відомо, що влітку 1651 року він зі своїм полком воював з литовською армією Я, Радзивілла. Бився на підступах до Києва, у місцях, що мають сьогодні таку лиху славу Чорнобиля. Показав себе і добрим дипломатом. Він двічі-в 1650 та 1651 роках — очолював посольства до Туреччини, ведучи переговори про дальші взаємини між двома державами та про статус Чорного моря. 1653 року ми вже бачимо його в складі посольства до Варшави, а 1654-го — на переговорах з урядом Московії.
Пропонуючи на гетьманство полковника Ждановича, Хмельницький мав усі підстави довіряти йому, оскільки цей офіцер виконував чимало спеціальних доручень гетьмана. 1652 рік. Значна частина українського козацтва, та й усе населення, не задоволені положеннями Білоцерківського договору, через який в Україні почалося відродження польської адміністрації, а до маєтків поверталася польська шляхта... Дійшлося навіть до збройних антигетьманських виступів, на чолі з деякими полковниками та іншими представниками генеральної старшини.
Щоб приборкати повстанську стихію, створили комісію, що засідала в Корсуні. І очолював цю комісію, з функціями військового трибуналу, не хто інший, як Антон Жданович. У квітні того ж року комісія-трибунал засудила до смертної кари таких відомих полководців, як Лук'ян Мозиря, Матвій Гладкий, Адам Хмелецький, Семен Герасименко. Проголошуючи жорстокі вироки полковникам, які завзято боролися проти Польщі, тільки за те, що тепер вони не згодні з відродженням польської колонізації в Україні, Жданович, можливо, сподівався, що Хмельницький пом'якшить їх, використавши суд тільки для остраху. Але помилував гетьман лише Герасименка. Всі інші, кого Хмельницький визнав за своїх особистих ворогів, пішли на страту. І не можна думати, що комісія обмежилася тільки цим процесом...
Ну, а щодо А. Ждановича, то він цілком підтвердив свою репутацію непідкупного, і незабаром справді був призначений генеральним суддею України.
Як склалася доля Ждановича по смерті Б. Хмельницького, сказати важко. Навіть року та обставин його відходу у вічність дослідники не знають. Проте добре відомо, що будучи названим як претендент на гетьманську булаву, Жданович — на відміну від інших претендентів — боротьби за "трон" не розгортав і руїни в Україні не творив.
Павло Тетеря, гетьман Правобережної України.
Так уже склалося, що після смерті Богдана Хмельницького, боротьба за гетьманську булаву розгорнулася здебільшого між його родичами: зятями Іваном Нечаєм і Павлом Тетерею; шуряками Якимом Сомком і Василем Золотаренком, а також Іваном Виговським, рідний брат якого, Данило, теж був зятем Б. Хмельницького. Кожен з них вважав, що родинні зв'язки з великим гетьманом та заслуги в часи Визвольної війни дають їм право на гетьманство. А терпів від цих чварів, що невдовзі вийшли й поза межі родини, український народ.
Як уже мовлено, одним з претендентів був Павло Тетеря (р. н. невід.-помер 1670). Справжнє прізвище його — Морожковський. Походив зі шляхетського роду, що здавна сидів на Київщині, освіту здобував по уніатських навчальних закладах, а кар'єру починав судовим урядовцем. Можливо, він так і зостався б чиновником, якби не повстання Б. Хмельницького. Приєднавшись до повстанців, Павло Тетеря досить швидко здобув собі авторитет завдяки своїй ученості та хоробрості. Зокрема, добре показав себе в поході Тимоша Хмельницького на Молдову влітку 1653 року. Мав уже ранг полковника переяславського.
Зрікаючись 1663 року булави, гетьман Юрій Хмельницький передав усю владу на Правобережжі саме Павлові Тетері, вважаючи, що тільки він здатний повести далі справу його батька, Богдана. Тетеря знав, що таким способом передана влада є владою тільки наказного гетьмана. А він хотів гетьманства справжнього. Тож невдовзі скликав раду старшини, яка б легітимувала його.
Чи виправдала Рада сподівання Тетері?
Історик Микола Аркас так змальовує ситуацію:
"Охочих до булави з'явилося двоє — обидва зяті Богдана: Павло Тетеря та Іван Нечай. Дехто з старшин намагався настановити на гетьмана Виговського, але Павло Тетеря щедро сипав жінчині гроші і підкупством тим переважив своїх супротивників. Його таки обрали гетьманом, хоч козацтво добре знало і не любило його".
Ну, якими бувають повороти виборчих кампаній, ми з вами теж знаємо. Методи Павла Тетері нас не шокують. Інша річ, що, діставши булаву, Тетеря негайно почав налагоджувати зв'язки з польським королем, щоб разом протистояти Росії, а згодом приєднати під свою булаву та до Польщі й Лівобережну Україну.
Такі плани подобались далеко не всім полковникам Правобережжя. Один з них, полковник паволоцький, Іван Попович, навіть підняв повстання проти поляків, а отже — й проти гетьмана Тетері. Маючи підтримку лівобережного гетьмана Сомка, цей полковник почав громити деякі польські гарнізони та окремі загони. Проте в бою під Паволоччю зазнав поразки й потрапив у полон. Причому Іван Попович здався в полон разом з п'ятнадцятьма своїми офіцерами, аби врятувати своє рідне місто від облоги та руйнування. За наказом Тетері, його розстріляли. Зате дуже припала до душі ідея гетьмана про приєднання Лівобережної України Янові-Казимиру. Особливо втішило королівське серце те, що в своїх листах Тетеря називає Україну "провінцією Польщі*" Це й спровокувало короля на похід проти гетьмана Лівобережної України. На початку жовтня польські війська підійшли до Білої Церкви і з'єдналися там з військами Тетері. Утворилась чимала армія. Вона рушила на Лівобережну Україну, маючи намір захопити її столицю Глухів. І тут надійшла тривожна чутка: на Правобережжі знову — вже вдруге — рветься до влади Іван Виговський.
Як твердить одна з версій, воювати з ним Тетеря не збирався. Запросив лише до Білої Церкви на переговори. Спільної мови вони не знайшли, а що сталося потім, ми вже знаємо: Виговського заарештували і стратили.
Але на цьому Тетеря не заспокоївся, бо згадав, що на Правобережжі є ще один надзвичайно небезпечний претендент на булаву — полковник вінницький Іван Богун.
По смерті Б. Хмельницького, цей уславлений, просто-таки легендарний полководець, не погодившись на Переяславський договір, певний час тримавсь у затінку. Але тепер командував військами, що діяли разом з поляками, і знову демонстрував свої воєначальницькі здібності. Мав також величезний авторитет серед козаків, особливо серед старої гвардії, що воювала ще з Хмельницьким.