Палаючи люттю до полонених за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежі П'ясецький скоро помер, а Вишневецький, падаючи, зачепився за гак і висів так якийсь час живий, лаючи на всі заставки султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів".
Д. Яворницький та інші історики у своїх дослідженнях подають князя Вишневецького як такого собі шукача пригод. Саме під цим кутом зору трактують і останній його похід. Є в цьому твердженні щось і від істини: справді ж бо ціле життя князя Вишневецького складалося з пригод. Та коли уважно проаналізувати основні його вчинки, чітко вимальовується логіка, якій усі його мандри між Стамбулом, Краковом і Москвою були підпорядковані. По-перше, князь мав намір створити міцну козацьку армію, яка по суті підлягала б не польському королеві, а тільки йому особисто.
По-друге, володіючи двома староствами — черкаським і канівським — і маючи козацьке військо як основу народного ополчення, він міг реально важити на те, що вдасться розгромити чи принаймні ґрунтовно послабити невеличке за людністю і територією Кримське ханство, що забезпечило б йому більш-менш надійний тил, а вже тоді можна було б подумати і про відродження Великого князівства Київського, на трон якого Вишневецький мав усі династичні права. А там, хтозна, можливо, постало б питання і про незалежність усіх українських земель. Саме виходячи з цієї ідеї, він кидався на пошуки союзників то до Константинополя — проти Польщі і Московії; то до Москви — проти Польщі, Криму і Туреччини. Згадаймо, хіба не з таких міркувань виходив і Богдан Хмельницький, коли вмовляв ворога України кримського хана стати його союзником, щоб таким робом нейтралізувати Туреччину?
Можна не сумніватися, що молдавські чвари цікавили Вишневецького так само мало, як і чвари турецькі та московські. Але він зміркував, що, володіючи молдавською булавою, матиме змогу сформувати хоч якесь власне військо. А поруч, по той бік Дністра — величезні українські простори, на яких неважко ініціювати козацький рух, щоб потім гуртом, спільними козацько-молдавськими силами, вдарити на поляків. А згодом — на татар...
Та лихо князя Вишневецького крилося в тому, що все своє життя він мав тільки ідеї та військовий талант. А для справи відродження державності цього було замало. Потрібні були ще влада, кошти, тобто те, що дало б змогу сформувати велику українську армію. А ще — потрібна була відповідна політична ситуація в Польщі, сусідніх державах, у самій Україні. Що ж до молдавської авантюри, — бо це таки справді чистісінька авантюра, — то вона давала Вишневецькому певний шанс. І, погодьмося, князь був дуже близький до молдавського престолу. Настільки, що якби ще мить удачі...
Ні, недарма український народ ось уже понад чотири віки зберігає ім'я князя Вишневецького в своїй пам'яті. Його життю, його походам присвячено чимало народних дум, історичних досліджень, художніх творів. В його особі Україна має визначного козацького вождя, засновника Січі, патріота, полководця, яким би пишалася будь-яка країна світу. Тож годилося б, щоб в Україні постав іще й величний пам'ятник князеві Дмитру Вишневецькому.
Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.
У творах більшості істориків ім'я Остафія Ружинського навіть не згадується. Нема його і в таблиці гетьманів, складеній М. Грушевським. Втім, Грушевський починав відлік від Д. Вишневецького, а князь Остафій Ружинський, судячи з усього, гетьманував перед ним, а почасти, може, і в одну пору з ним, оскільки Д. Вишневецький зосереджував владу тільки на своїх староствах та на Запоріжжі. Найдокладніші відомості про нього знаходимо в "Історії русів". Але там мовиться: "По смерті гетьмана князя Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом князя Євстафія Ружинського". А ми знаємо, що Д. Вишневецький загинув значно пізніше. Водночас аналіз подій, позв'язуваних з О. Ружинським, засвідчує, що вони мали розгортатися саме в 1514-му на подальші роки.
Походив О. Ружинський з польсько-українського роду князів Ружинських. Відомо, що юнаком він чимало подорожував країнами Західної Європи, навчався і служив у Франції та Німеччині. Маємо всі підстави припускати, що найбільше він цікавився теорією та практикою військового мистецтва і, зокрема, організаційними засадами формування різних армій світу.
Повернувшись в Україну, він уважно вивчив стан організації тут військової справи і дійшов висновку, що вона перебуває в цілковитому безладді. Річ у тім, що існувало кілька військових формувань, які погано взаємодіяли між собою, а ще гірше корилися якомусь централізованому керівництву. Запорожці мали свої формування, городові козаки — свої. Кожен магнат створював власні загони. Крім того, були польські гарнізони. Діяли ватаги місцевих отаманів. На кордонах гуртувалися своєрідні партизанські загони, чи то загони ополчення, які намагалися самотужки захищати свої села і містечка від татар.
Ружинський добре розумів, що ні керувати таким військом, ні налагодити з ним дійову оборону України неможливо. І тоді він запропонував польському королеві свій план великої військової реформи в Україні, наслідки якої відчувалися потім щонайменше протягом двох століть. Саме на його пропозицію король Сигізмунд І поділив Україну на 20 військово-адміністративних округів, або козацьких полків. Кожен такий адмін-полк виставляв полк бойовий, чисельністю не меншою за 2 тисячі воїнів. Назви вони мали за назвами відомих українських міст: Київський, Чернігівський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський... Кожен полк ділився на сотні, що теж називалися за назвами містечок.
Згідно з цією реформою було чітко визначено види озброєння кінних та піших полків. Так, кіннотники мали списи, штуцери, пістолі та шаблі, а піхотинці — мушкети й кинджали; визначалися також кількість артилерії та кількість обозу. До бою піхота мала шикуватись у трикутники, або римську фалангу. Надзвичайно важливим елементом цієї реформи було те, що князь реально подбав про так званих "козаків-гультяїв", тобто про весь той зубожілий люд, що лишався поза реєстровим військом і вештався по прикордонних землях. Для цих козаків організовано п'ять "охочекомонних" полків, що мали справляти прикордонну службу по річках Самарі, Бугу, Дністру — одне слово, на найнебезпечніших малозаселених територіях. Загалом цим полкам приписувалось самозабезпечення, одначе щороку уряд видавав їм невеличку платню.
Створення таких полків значно оздоровило, кажучи сучасною мовою, соціальну ситуацію в українських окраїнах. І нарешті ще один важливий момент реформи: всім полкам ставилось за обов'язок регулярно проводити польові навчання та маневри, відшліфовувати прийоми атаки й захисту, основи яких було викладено в спеціальних інструкціях.
А незабаром самому великому реформаторові, яким, безумовно, був князь Ружинський, випало перевірити боєздатність армії, а отже, й дієвість своїх реформ, безпосередньо ва полі бою. Вступивши в союз із московським царем, який обіцяв йому підтримку, кримський хан Мелік-Гірей розпочав бойові дії. Об'єднавши українські і польські війська, князь Ружинський, який на той час, мабуть, уже був якщо не коронним, то принаймні польним гетьманом Польщі, за наказом короля вирушив йому назустріч.
Судячи з того, що кримську орду Остафію Ружинському довелося зустріти на Дінці, поблизу московітського Білгорода, кримчаки справді діяли в спілці з московітами, і цілком можливо, що в складі війська були також загони під командуванням ще якогось дяка. Та річ не в цьому. Сили кримчаків значно переважали, проте гетьман зумів дуже вдало вибрати місце для свого табору — на вигині річки, так що позаду, півмісяцем, його прикривали круті береги, не дозволяючи кримчакам оточити військо; крім того, один фланг полководець прикрив возами — традиційною козацькою "фортецею на колесах".
Пішовши в наступ, татари обступили українсько-польські війська півколом і, засипаючи їх стрілами, намагалися спровокувати кінноту на контратаку. Проте Ружинський наказав усій кавалерії спішитися і теж, як і піхоті, вишикуватись у римську фалангу. Завдяки цьому вдалося створити таку артилерійсько-мушкетну завісу, що татари, зазнаючи величезних втрат, так і не змогли підступитися до них. Тобто, по суті, князь Ружинський застосовував ту саму тактику, до якої згодом удавався Наполеон в Єгипті, витримуючи напади арабської кінноти.
Ще кілька разів кримчаки пробували розчленувати його фаланги, але .щоразу відходили, так нічого й не досягши. І жодного разу козаки не вдалися до контратаки. Таким чином князь зумів максимально уникнути втрат, і, не стомлюючи солдатів, створити в ординців враження, ніби сили його надто слабкі, щоб переходити до активніших дій. Певний того, що довго козакам не втриматися, Мелік-Гірей відвів свою орду далі в степ і розташувався табором, маючи намір уранці остаточно доконати українців та поляків.
Але він, мабуть, не знав, з яким досвідченим полководцем має справу. Козацькі загони пластунів зуміли винищити татарські роз'їзди, і все військо князя опівночі нечутно наблизилося до табору татар. Цікаво, хроністи згадують про те, що козаки застосовували паперові ракети — своєрідні петарди, які від згоряння порохових зарядів перескакували з місця на місце і робили до шести пострілів. Спеціальний загін козаків закидав цими ракетами татарський табун, який із жаху кинувся на табір хана. Скориставшись цим сум'яттям, українсько-польські війська пішли в наступ і, не даючи ординцям отямитись, майже всіх винищили. Назад, до Січі, вони відходили, володіючи всім тим майном, що захопили в таборі хана, його величезним обозом і табуном, ведучи сотні полонених.
Знаючи, що князь піде з усім цим багатством углиб України, в район Брацлавщини, турки і буджацькі татари вирішили зненацька напасти на нього й повернути собі здобич та помститися за поразку кримчаків. Але тут добре показала себе козацька розвідка. Відрядивши весь обоз із невеличким прикриттям до Умані, Ружинський не став чекати, поки мусульманська орда перейде Буг, а сам форсував його і поблизу річки Кодими зумів замаскувати свої загони в очеретах та порослих чагарниками ярах.
Турки й татари, які ще, мабуть, не звикли до методу на-півпартизанської війни, потрапили в таку пастку, що головні їхні сили полягли ще поблизу Кодими, а тих, що вціліли, князь Ружинський зі своїми козаками гнав аж до Аккермана, зумівши при цьому заволодіти всім обозом турків і татар та захопити великі трофеї.
Ці дві значні перемоги рішуче зміцнили міжнародне становище Польщі, а отже й України, надовго відбивши сусідам смак до нападів.