Чи то забагато Остап пережив цієї ночі... Лежачи на землі, хлопець бачив, як супротивник сів на камінь й осяяними закляттям пальцями заходився точити свою шаблю.
Сиплються з леза мовчазні іскри і зникають у траві, і все сильніше ниє поранена рука, затерпла від холоду.
– Нащо ти забрав Галю? – не сподіваючись на відповідь, запитав Остап.
– Нащо забрав? – мелодійно перепитав чаклун, погляд його лихих, та ясних вогнями очей, зупинився на людині. – Щоб тобі і твоєму світу не дісталася. Не заслужив твій світ, щоб у ньому жили такі, як Галина.
– Ти зневажаєш людський світ, хоча сам людського роду!
Місяць вигравав сріблястою хвилею на наточеному лезі, з-під пальців чаклуна більше не сипались жарини. Але це не заспокоїло Остапа. Раптом він усвідомив, скільки життів обірвало це лезо в руках чаклуна. І його теж обірве. Сьогодні. І швидше б... тільки б не терпіти приниження переможеного... Ні, не міг так думати студент університету, а от якийсь із його пращурів міг. Шкода лише батьків, що за ним всі очі виплачуть, так і не дізнавшись, що із сином трапилося... Батьки попри все віритимуть, що він живий, і навколішках молитимуться у старій церкві...
Остап повільно вдихнув холодного нічного повітря, намагаючись здолати гіркі почуття.
– Людський світ, – сказав чаклун, дивлячись Остапу у вічі, і почуттями озвалися відлуння його голосу, наче струни випадково зачепили. – Ти любиш людський світ, та чи твій він? Ви святкуєте сьогодні незалежність свого народу, та чи стали ви незалежними? Чи вільні ви насправді? – він сумно посміхнувся. – Ви читаєте чужі книжки, слухаєте чужу музику, чужа мова лунає на ваших вулицях. Ви забули, якими були, за що боролися, за що вмирали ті, чию пам'ять досі береже ваша кров.
– Це неправда, – прошепотів Остап, розуміючи, що саме це правда, як і рана на його плечі.
– Неправда? – очі чаклуна потемнішали від гніву. – Неправда, що ви продаєте речі своїх пращурів за кордон? Неправда, що цю фортецю доруйнували вже твої сучасники, як і більшість тих споруд, які вони розібрали підступно чи у всіх на очах? Неправда – покинуті села, занедбані поля і затоплений Великий Луг? Неправда, що вишиванки ви вдягаєте лише на свята як данину традиції і моді? Що ще ти неправдою відмовляєшся визнати?..
Чаклун нахилився до бранця, все ще тримаючи у руці шаблю. Він вдарить несподівано, хоч і сидить далеко, та дотягнеться, і цього разу переможеного не врятує навіть мамина сорочка.
– Правда твоя. Все правда, – визнав Остап, розриваючи погляд. – Але ми тепер вільні...
– Вільні? – урвав його непевну мову чаклун. – Чому ж тоді ви живете у злиднях і в боргах? Чому ваша мова спаплюжена і майже мертва? Чому зникла ваша любов до рідного краю, а пам'ять ви використовуєте як зброю для досягнення ганебних цілей? Ти розумієш, про що я кажу. Ти невільний серцем. Рабські звичаї, рабська покірність...
Чаклун підвівся, та шаблю у піхви не заховав.
Остап розумів, про що він каже, бо знав: сучасники справді розлюбили своє минуле, а творити щось нове, гідне стати історією, перестали ще раніше. Минуле перетворилося на моду і зброю, коли бажаєш підкреслити належність до народу. В сучасних традиціях не було відродження і життя, так само як і в офіційних святкуваннях Дня Незалежності. Але і в Гуляйполі теж царювала притрушена порохом сірість. Лише тут залишилося життя: у неприродному холоді літньої ночі, зачарованій мотузці і шаблі, що пила кров ворогів і приречених на загибель, які зайшли за межу дозволеного, проміняли людський світ на таємниці потойбічного.
– Страх, – неначе проспівав чаклун, дивлячись на відблиски леза шаблі. – Страх царює у ваших серцях, але натомість дарує мудрість. Лиху, споконвічну, якою володіли давні. Страх – не зброя. Страх – владар, що панує над людьми і скеровує їхні вчинки. Старші за тебе розуміли це.
Тому зникли на Дніпрі пороги, і навіть Ненаситець захлинувся водою. Тому вкрила вода і Великий Луг, і могилу славного отамана Сірка. Тому свого часу спалили Батурин і Суботів. Розбирають палаци, фортеці і храми, а новобудови не мають душі. Знищують обличчя старих міст, розорюють кургани, вирубують ліси на Карпатських схилах... Це робили раніше, це роблять і зараз, бо коли зникає пам'ять, зникають відмінності між народами і людьми, хрипнуть голоси співців і забуваються легенди – тоді відходить і страх. А вам, молодим, ще повним життя, над яким страх поки що не може розкрити крила, залишили забавки, такі як нинішнє костюмоване Гуляйполе.
Чаклуну було гірко про це казати, він відвернувся, відійшов на протилежний край подвір'я. Шиття на чорній сорочці сріблилося, та ніби з кривавим відблиском. І чомусь це не лякало, бо страх сам стережеться живого срібла і тікає. А візерунки на чорній сорочці жили, захищали свого господаря, викладені майстерно, свідомо, а не завдяки любові та передбаченню материнського серця, як на сорочці Остапа.
– Але пам'ять живе. Живе в нас. Ніч береже її як найбільшу таємницю. Й іноді пам'ять повертається в людський світ, і тоді складають пісні, які співає весь народ, зріють повстання, і люди піднімаються на боротьбу зі спільним ворогом. Так було за часів твоїх дідів; і твої батьки стояли, тримаючись за руки, у живому ланцюгу, що поєднав Україну від Києва до Львова; і трохи старші за тебе напинали намети на граніті, а за кілька років вийшли на Майдан разом із сотнями тисяч інших, хто відчув у серці справжню, а не примарну свободу. Вийшли під жовтогарячі прапори не лише в столиці, а й на площі своїх міст. Але зазвичай так буває раз на століття...
Остап зараз не бачив чаклунських очей, та чомусь був упевнений, що тепер вони чорні, мов два покинутих колодязя, біля яких вимерли села і нікому більше опустити в глибину дзвінке цеберко.
– Скільки вас? Чи багато? Чи багато тих, хто береже пам'ять мого народу від нас самих?..
Запитання зірвалися з вуст Остапа. Та чи були вони некликані? Чи не про це він думав, поринаючи у думки і до зустрічі із Галиною, і після? Чи не на ці запитання шукав відповіді у страхітливих снах, де гомонів зраджений степ і відгукувалися литаври чужих боїв? І не знаходив...
– Достатньо, щоб розбурхати річки, звільнити їх з бетонного полону гребель і мостів та залити цю землю водою. Достатньо, щоб розлютити пекуче сонце, підпалити ваші поля і міста та спалити їх до тла. Достатньо, щоб нагнати хмари, завалити перевали в горах, здійняти буревії і скерувати блискавки в живу плоть.
Ми можемо випалити всю країну, і зробимо це, якщо ви й надалі забавлятиметесь у волю замість того, щоб здобувати її, воювати за неї і боронити від підступних загарбників, що стають хитріші з кожним століттям. Чужинцям не дістанеться ця земля. Якщо молоді, як ти, її продадуть за безцінь або віддадуть за привілеї, згине вона. За зраду карають найстрашніше, а коли зраджує цілий народ, він зникає і з обличчя землі, і з пам'яті.
Мороком вигравали слова хранителя і близькою лиховісною обіцянкою. Він був втіленням смерті цієї миті і її вісником. І віщував він загибель тисячам людей, був загрозою, від якої немає порятунку, бо не заховатися від прадавніх сил у квартирі багатоповерхівки чи заміському будинку, а електричне світло не в змозі прогнати прадавню темряву.
Остапу здалося, що вишивка на його власній сорочці потемнішала, відгукнувшись на сплутані думки. І раптом він усвідомив, що це справді останні години його життя, що немає сенсу повертатися у людський світ, приречений на загибель. Все одно нічого не змінити.
– Відпусти мене, – прошепотів Остап.
– Що? – чаклун озирнувся, і здивування в його голосі не було награним.
Їхні погляди зустрілися, і чаклун усе зрозумів. Мов свою, відчув думку, що хлопець відмовляється від захисту материнських рук, що прийме смерть від його шаблі. А Остап зазирнув у вічі, які шугнули світлом у глибині, і розділив із чаклуном безнадію, що на мить його обурила. Сумував він, що молоде життя схиляється перед смертю, бо тоді швидко настане час, коли його рідний народ почуватиметься на своїй землі чужинцем. Спалить такий народ жива пам'ять разом із містами, селами і молодими долями, які не встигли поєднатися...
– Не шукай завчасно смерті, хлопче, – ледь чутно мовив чаклун і замовк.
Довго тривало мовчання. Все ближче було до світанку, хоча небо ще чорне, все менше часу, щоб відшукати Галину, все менше часу жити. Вишиванка гріла Остапа від нічного холоду, та руки стерпли, він уже не відчував пальців. І чаклун сидів на камені, дивився на дніпрові хвилі, наче старий мовчазний птах, що чекає на появу сонця. Загублена пам'ять, збережена не для нащадків, а заради загибелі. Смертоносна сила, яка не знає жалю, мов шабля у його руках. Галя мріяла про казку, а він прагнув влади, і владу отримав нездоланну. Не людській волі з ним боротися...
– Ким ти був до того, як стати таким? – запитав Остап, важко долаючи мовчання, чи то так намагаючись розлютити чаклуна, чи то насправді прагнув зрозуміти, що у того на серці, про що радиться він із сивим Дніпром.
Посмішка з'явилася на вустах чаклуна, та непомітно розтанула.
– А я з Гуляйполя. Не родом, а серцем. Велика війна тоді була, й навіть за пам'яті сивих дідів такого лютого побоїща не було. Брат на брата йшов. Батько міг сина застрелити. На нашій землі одні за Київ вставали, інші за Москву на смерть йшли, треті самі за себе стояли.
Тяжко розповідав чаклун, важко йому було згадувати минуле, але все одно він вів оповідь далі, тамуючи гіркоту минулих пристрастей.
– А я прибився до батька Махна. Молодий був, дужий, не було села, де б у мене якась дівка не закохалася. О, я любив життя! І дівчат, і горілку, і зброю, і небезпеку. Бо зустрічали нас по-різному: то хлібом-сіллю і рушниками, то кулями з вікон хат, які ми потім палили з помсти. Щасливий час, без майбутнього, та повний, якого для мене більше ніколи не буде. А тоді...
Він затнувся, здійняв на хлопця погляд яскравих і зовсім не темних очей, в яких плив сум, і змовк. Остап дивився чаклуну в очі і не боявся його страхітливої влади над людськими серцями. Бриніло у холодному нічному повітрі розуміння, хоча і народився чаклун ледь не на століття раніше від свого бранця.
– Тоді... – зронив він і знову замовк, ніби сумнівався, чи приймати виклик власної пам'яті.