Мало бути весело, і Галина нарешті познайомиться з найближчими друзями Остапа.
Як й інші, вбрані у різнобарвні вишиванки, закохані веселилися, танцювали під модну музику, трохи пили, знайомилися з цікавими людьми, яких тут можна було зустріти сьогодні набагато більше, ніж на столичних вулицях. Поки що розводила доля їхні доріжки зі стежиною чорнявого чаклуна, що теж завітав на велелюдне свято.
Гордовито ходив він серед людей, кольором свого темного вбрання крадучи у молоді радість. Але Остап і Галя були щасливі, і навіть хмари, що, відгукнувшись на неспокійні людські почуття, набігли на ясний кришталево-блакитний небосхил, не засмутили їх.
Та надвечір, коли хмари набули багряних відтінків, здійнявся холодний вітер. Він рвав стяги, особливо ті, на яких не було золотого сонця чи хоча б синього неба, розкидав багаття, здійнявши сніп лихих жарин, і полаявся із людьми, що зухвало намагалися з ним домовитись.
Галина притулилася до Остапа, вона тремтіла, ніби розуміла мову вітру краще за всіх незвичайних людей, що сьогодні святкували день звільнення від чужої волі.
– Я мушу їхати, коханий, – прошепотіла вона, цілуючи хлопця. – Але я повернуся! Обов'язково повернуся до тебе! Я хочу бути з тобою! Тільки з тобою!
Остап хотів сказати, що кохає її, що не відпустить, та од вітру, що кригою незрозумілого жаху наповнив тіло, у нього мову відібрало.
Галина підійшла до коня, що стояв трохи осторонь від тих, на яких каталася молодь, й Остапу наче в обличчя крижаною водою плеснули: у вороного коня були золоті копита, і вузда теж золота.
Дівчина легко опинилася в сідлі і чорною стрілою полетіла в степ, по всохлій траві, до помереженого кров'ю темного небосхилу, на тлі якого кружляла вороняча зграя.
– Галю!..
Остап кинувся за нею, та було запізно. Хлопець біг за конем, не бажаючи визнати програшу, що стукотів у серце. Відстань між ними збільшувалася, від воронячої зграї відділився великий чорний птах, полетів навперейми вершниці. Посипались золоті жарини з-під копит, кінь став дибки, і Галина не втрималась, опинилась на землі. Вороняча тінь накрила непритомну дівчину.
– Галю!
Остап спіткнувся, на мить глянувши в землю, а коли здійняв погляд, не було поряд ані дівчини, ані ворона... Тільки кінь ще стояв серед степу, наче забутий людьми живий пам'ятник давно минулих літ, в яких ще творили легенди.
– Галю...
Хлопець упав навколішки, злі сльози заслали його очі, і тієї миті він ладен був і проклинати, і вбивати, і благати, якщо це зможе повернути зниклу дівчину.
– Не побивайся. У тебе на це немає часу.
Остап підхопився. Біля коня стояла чорноволоса жінка, тримала вороного за золоту вузду.
– Хто забрав Галю? – хлопець зрозумів, хто йому явився, навіть не завдяки розповідям коханої, а лише зазирнувши у бездонні глибини мінливих очей Ночі, чий час сьогодні ще не прийшов.
– Він людина, але, як і Галина, як ти сам, обдарований мною, – голос Ночі лився шепотінням річки у плавнях, сповнювався прадавньою печаллю. – Тобі я залишила спогад про диво, та не забрала з людського світу. Галина хотіла жити у казці, і я подарувала їй казку, та світ людський вона мала забути і не прагнути туди повернутися. Вона не дотримала слова. А він, той, що забрав твою кохану, прагнув чарівництва, й отримав омріяну владу сповна.
Зловісним ставав голос Ночі, і серце хлопця захололо, відчував він, про яку владу і чарівництво мовить дивна панночка.
– Якщо кохаєш Галину, шукай її! – раптом мова Ночі сповнилася людською пристрастю. – Шукай, бо якщо не побачиш кохану до сходу сонця, не торкнешся, не звільниш, то не бути вам разом. Забуде тебе Галина, а ти вічно її в інших віднайти намагатимешся... Візьми коня!
Остап стрибнув у сідло, не замислюючись, не дивуючись, не думаючи, куди поїде і де шукатиме кохану.
– І в очі чаклуну не дивись! Він хранитель і бачив таке, що воля його стала сильнішою від людської. Щасти тобі!
Ніч відпустила коня, а Остап вже кликав, пошепки гукав Галину, цілуючи камені оберега, що набули зараз кольору нічного неба. І здавалося хлопцю, ніби вдалині відгукнулася кохана, назвала його ім'я, і розтануло над рікою відлуння, вказуючи шлях.
Остап пришпорив коня і понісся туди, звідки кликали. Серце знало: там була його Галя і загарбник, що обернувся вороном. Ні, не став цей день святом свободи для Остапа, поневолив він його мрії і пристрасті, залишивши тільки тепло, що наче загублений у хмарах сонячний промінчик, веде далі.
Ніч подивилася вершнику вслід, зітхнула і за кілька кроків розтанула у передгрозових присмерках.
Темнішало, хмари втрачали багряний відтінок, вицвітали, і заяложені імлисті пасма відносило вітром.
Остап дозволив коню відпочити, коли небо визоріло.
Широкою стрічкою сріблився Дніпро, а на небосхилі мерехтів Чумацький Шлях. І ввижалося хлопцю, що він не вздовж Дніпра їхав, а по краю тіні зоряного шляху проскакав, і від того огортав його страх, наче думкою він насмілився торкнутися забороненого, прихованого, таємного.
Попереду чорніли руїни старих укріплень. На камені сидів ворон: "Кра-кра!" – линуло до зірок, що виблискували, ніби розсипана жменями сіль. Жбурили її на сварку чи просіяли оберегом ту зоряну сіль?.. Хто про те тепер відає?..
Остап залишив коня і зійшов до руїн.
Камені валялися на подвір'ї колись гордої фортеці, але не так, наче укріплення зруйнували нападники, а ніби після знищення його ще довго розтягали по камінчику для спорудження власних осель.
Нерозумні люди... Хіба можна в мирні домівки тягти осколки війни...
Остапа пересмикнуло від цієї думки.
У двох місцях, ближче до стін, виднілися кола від багать необачних туристів. Хмари майже повністю відігнало вітром на схід, тільки одна мовби батогом зачепилася за впольований місяць. У світлі тонкої скибочки місяця руїни фортеці виглядали зловісно.
За спиною Остапа зашелестіли крила, і хлопець рвучко озирнувся.
Ні, не ворон на нього дивився, а чорнявий чоловік, у чиїх очах, в глибині, ледь не при самому дні, жевріють чаклунські бурштинові вогники.
– Де Галя? – Остап не помітив, як мимоволі стиснулися його кулаки, та чаклун це побачив і крадькома всміхнувся.
– Вона там, де тобі її не дістати, чужинцю.
– Що ти знаєш про мене, негіднику? Поверни мою дівчину! Відпусти її!
Чаклун махнув рукою, і з його пальців зірвався сніп жарин. Остап несвідомо затулив очі, і закляття розбилося об браслет із багряною яшмою. Але й оберіг не витримав зла повернутої образи, від якої захистив людину: згоріли у чарівному жарі камені, а плетиво зі шкіри упало на землю мерехтливим порохом.
– Справді, кохала тебе Галина, – неначе здивувався чаклун, та очі його залишалися холодними і безжальними. – Далеко вона звідси, і тобі її не відшукати. Ти чужий тут. І кінь, залишений біля ріки, тобі не належить.
Лють піднімалася хвилею в душі Остапа, лють, а не жах, і зовсім не було здивування, хай і дотлівали уривки дивовижного оберега біля його ніг.
– Поверни мені Галину, інакше я тебе вб'ю!
Чаклун розсміявся, задерши голову до неба, весело, невимушено. Вдарила ближче до виднокраю, де скупчувалися хмари, розлога блискавиця. Друга. Третя. І кожний спалах дарував темним очам чаклуна далекий відсвіт.
– Вб'єш? Мене? Такі слова на вітер не кидають, хлопче.
Чаклун нахилився й підняв із землі іржаву шаблю, провів по ній пальцями, і від його дотику іржа зникла, а загублене у віках лезо заясніло, прагнучи крові.
– Так чоловіки тут билися. Хоча звідки тобі знати? Тобі ж невідомо, що це за місце, – він знову знущався, а очі ярилися приборканими чарами. – Спробуй, хлопче, якщо не роздумав... Переможеш мене – скажу, де знайти Галину.
Чаклун поклав шаблю на землю і відступив, даючи Остапу змогу взяти зброю самому. Та хлопець зволікав, раптом йому стало лячно, наче зазирнув в очі смерті.
Озброєний шаблею чаклун теж був вбраний у вишиванку, але темну, ясніло дивовижним візерунком шиття срібним по чорному.
Люди такий одяг не носять...
Від здогаду у хлопця перехопило подих, як від задухи, він поволі почав розпускати мотузочку на власній сорочці. У місячному світлі його чорно-червона вишивка вся була чорною.
Остап підняв шаблю. Зброя лягла в руку, ніби для нього була створена, і від цього усвідомлення серце стиснуло холодом. Хлопець напав першим, чаклун легко відбив його удар – і щось змінилося у повітрі, у зоряному світлі, у ньому самому.
Остап не вмів битися, але шабля сама скеровувала руку, впізнаючи у ньому хазяїна і воїна, який все життя бився з ворогами і мав загинути тільки на полі бою. Загинути, як ті, хто знаходив смерть у боях по обидва береги Дніпра.
Остап бачив, як такої самої ночі, тільки безмісячної, кидають у рів фортеці на березі Дніпра лозу, а тоді, ніби по мосту, озброєні люди потрапляють на фортечний мур, хитрістю здолавши укріплення чужинців, які намагалися обмежити свободу вільнолюбного народу...
– Це фортеця Кодак, – мовив Остап, дивлячись на чаклуна вже без ляку, неначе за ним зараз стояли всі козаки, які билися в давнину на цьому подвір'ї.
– Так, – осміхнувся чаклун. – Пам'ять крові, що вчить тебе битися, як вчила триматися в сідлі. Але пам'яті крові замало, щоб здолати мене.
Він напав, й Остап ледь відхилив удар. Плече обпекло болем – край леза зачепив його. Чи кров на сорочці у місячному світлі теж чорна?..
Остап бився вправно, мовби враз перейняв майстерність своїх пращурів, та за чаклуном стояв не лише його власний рід. Здавалося, ніби вояки, що склали голови на широких просторах їхньої спільної батьківщини, поділилися з ним уміннями і завзяттям.
Чаклун вибив шаблю з рук юнака. Зброя упала, від землі набралася іржі і розсипалася безбарвним порохом. Хлопець похитнувся від запаморочення і не втримався на ногах. Чаклун замахнувся, й Остап заплющив очі. Лезо просвистіло перед обличчям, не відібравши життя.
Хлопець важко дихав, не наважуючись подивитися на супротивника й безсилий підвестися.
– Я не можу вбити тебе, – розчаровано мовив чаклун. – На тобі мамина сорочка. Не купована, а вишита люблячими руками. Вона тебе захищає.
Він казав правду, та смерть промайнула так близько, що в Остапа досі кололо в серці від її крижаного дихання.
Чаклун зв'язав хлопцю руки.
І хоча скутими були лише руки, він не міг навіть поворухнутися.