Проте князь швиденько опанував себе, повернувши маску нудьги і байдужості. Якби Хелен пильно не вдивлялась в його обличчя, то може і не помітила б цього миттєвого прояву розгубленості.
А от княгині Маргариті так швидко опанувати себе не вдалось. Вона здивовано подивилась на Хелен, а потім на графиню Верьовкіну. Настася Яківна зрозуміла, що зранку дещо упустила в своїх поясненнях княгині, і підхопивши подругу під руку, швиденько затараторила про необхідність розмови тет-а-тет. Княгиня не опиралась, в той час як гувернантка зайнялась маленькою Сашею, допомагаючи тій скласти мушлі і камінці в маленьку корзинку.
Олександр зупинився поглядом на дівчині з Нового Світу. Значить заручена. Що і не дивно, адже ж вона не дебютантка. Хто той щасливчик, що поведе її під вінець? Розуміння того, що дівчина не бажає за нього заміж розслабило князя, але водночас він відчув розчарування. Він споглядав тендітну фігуру, і уявляв як інший чоловік притискає до себе гнучке тіло. Тонка тканина сукні геть не приховувала дівочі принади, сильні м'язи на руках, і пружний вигин спини. І інший чоловік матиме можливість приборкувати цю енергію. Сам не розуміючи як, та Олександр розсердився від своїх думок.
— Отож, Ви гостюєте у тітки? – заговорив Оболенський до Хелен, яка задумливо споглядала море, відвернувшись від нього, щоб не почувати себе ніяково.
— Саме так. А Ви ще й світські бесіди вмієте вести, а не тільки плюватись жовчю? – розвертаючись до князя лицем, відповіла Хелен, умисно кидаючи чоловікові виклик.
Його треба роздратувати, вивести з рівноваги, зробити так, щоб він втратив контроль над ситуацією і над собою. Хелен відчула, як пересохло в горлі і бракне слів, але шляху назад не було. Треба провокувати князя. Дівчина схвильовано провела кінчиком язика по нижній губі, набираючись сміливості протистояти Олександру.
Оболенський прослідкував поглядом як її язик рухається по нижній губі, і від того простого руху у чоловіка виникло бажання спробувати присмак її губ. Але замість того, він мусив вести з нею безглузду розмову.
— Я багато чого вмію, — відповів князь. Власний голос здався йому чужим, таким захриплим він раптом став і низьким.
Хелен здалось що він навмисно понизив голос, бо так він звучав набагато проникливіше. Вона подивилась князю в обличчя, як вчила матінка Фло, і гіпнотизуючи Олександра поглядом промовила:
— Сподіваюсь Ви продемонструєте мені деякі свої … таланти, — навмисно виділила останнє слово. Фраза мала звучати двозначно з натяком, в купі з смішинкою в очах, це мало пробудити в князя певні думки. По тому як злегка розширились чоловікові зіниці, можна було зробити висновок, що натяк зробив свою справу.
Але і її власне її тіло відреагувало на гру, бо оскільки матінка Фло вчила в час словесних ігор і перестрілки очима думати про щось непристойне, то Хелен і уявляла як князь її цілує і пестить її груди. Думки змусили відчути легку задуху. Власні груди стали важкими, і відчулись раптом незвично гостро, так ніби і справді Олександр Оболенський приділяв їм увагу.
Здається його зваблюють, спантеличено подумав князь. Знов це дівчисько ставить його в незручне становище своєю поведінкою, змушує сумніватись у власних відчуттях і думках. Посилає якісь незрозумілі сигнали. От що означають ці бісики в її очах, які за мить скромно сором'язливо дивляться вниз? Пишні вії тріпочуть, немов крила метеликів, і здається і не було тільки що в її погляді пристрасті і жаги. А потім погляд знов зупиняється на його губах, він гостро це відчуває, немов дівчина доторкається поцілунком до нього, і знов байдужість в голосі, з легким викликом:
— То що у вас такого особливого, князю, що Ви ціни собі не можете скласти?
Питання поставило князя в тупик. Він не знав, що цій нахабі відповісти. Ще жодна жінка не ставилась до нього з подібним холодком. Звісно всі придворні знали і рід Оболенського, і його самого. Високий титул, багатство, служба на високій посаді у дочки царя, тільки це робило Олександра бажаним женихом. Але здавалось ця американка або справді про князя мало знає, або вміло прикидається.
— Вихваляння не красять чоловіка, — натомість відповів він Хелен.
— Не сперечаюся, — кивнула дівчина, і посміхнулась.
Посмішка її дуже красить, подумав князь. Відчуття було таке, ніби його обдало теплою хвилею, захотілось посміхнутись у відповідь.
— Чула Ви плануєте займатись виноробством? – як ні в чому не бувало змінила тему Хелен, все так само мило посміхаючись.
— Тутешній клімат підходить для вирощування винограду, — погодився князь. – А ви цікавитесь вином?
— Виключно тим, що наливають мені в келих, — легковажно відповіла дівчина. – Мій батько займався багатьма речами, допоки не зупинився на кораблебудівництві, але виноградників у нього не було, це точно.
— Татуню! – маленька Саша відволікла князя від розмови. – Дивись як гарно ми все склали з Устею.
Хелен звернула увагу на дочку князя. Тендітна, про таких кажуть, що за вітром хитається. Ручки тоненькі, рожева від південного сонця шкіра туго обтягує ключиці. Дивитись на дівчинку без жалю не можна було. Здавалось, що дівчинку не годують.
Світлі коси малої були перевиті білими бантиками, зачесане волосся відкривало високий лоб, білі брови і такі ж вії, що обрамляли сірі, як у батька очі. До речі очі, це все що дівча успадкувало від розкішної батькової зовнішності. Ні на князя, ні на свою бабусю дівча схожим не було. Мабуть пішла в матір. Але Євгенію Оболенську Хелен бачити н доводилось. Подейкували, що вона пішла в монахині.
Дівчинка показала батькові складені в корзинку камінці і мушлі. А Хелен пригадала як ще років з десять тому вона мріяла про намисто з мушель і квітів, таке як у аборигенів Багамських островів. Коли вони плавали з Старого Світу до Флориди корабель заходив в Нью-Провіденс. Батьковий знайомий, лорд Джекман, володів віллою на одному з островів, і сім'я Долинських гостювала там.
— Можна? – Хелен теж нахилилась над корзинкою, і дочекавшись ствердного кивка біловолосої голівки, запустила руку до скарбів Саші. – Чудові мушлі. Що правда для намиста їх замало.
— Намиста? – зацікавилась дівчинка.
— Авжеж, — відповіла їй Хелен. – Я знаю як з блискучих мушель і квітів зробити намисто. Такі прикраси носять індіанці.
— Я теж хочу! – тут же загорілась ідеєю дівчинка. – А хто такі індіанці?
Хелен посміхнулась. Здається шлях до дитячої голови знайдений. Князь Оболенський теж допитливо вигнув брову, очікуючи від дівчини відповідь. А Хелен набравши в груди повітря, заговорила:
— Далеко за океаном живуть люди чия шкіра червона а волосся чорне, як воронове крило. Вони прикрашають себе пір'ям птахів та іклами хижих звірів. Вони полюють на буйволів з луками і стрілами, а потім шиють собі з їх шкіри житло.
— А як це? – Саша аж рота привідкрила від захоплення. – Тату, а хіба можна пошити житло?
— Якщо мадемуазель каже, то напевно що так, — знизав плечима Олександр. – особисто я ніколи не бачив, але твій дідусь розповідав, що бував на далекій півночі і там теж живуть люди, які будують житло із шкур диких тварин.
— Тітонько, а там де індіанці, там холодно?
— Ні, навпаки, там дуже спекотно, і вони ходять з оголеними торсами. Але я бувала на Алясці. Там проживають ескімоси, мабуть, твій тато зараз їх мав на увазі. Ось там дуже холодно. Там завжди зима.
— Тату, я хочу як мадемуазель побувати всюди-всюди! – підняла до Олександра лице дівчинка. Потім похопилась, перевіши погляд на свою корзинку, і вже звернулась до Хелен: – А Ви зробите мені буси з мушлі?
— Доведеться ще до збирати, бо тут їх замало.
— Тату, ходімо! – дівчинка ухопила вільною рукою князя за штанину.
— Куди це ви знову зібрались? – запитала Маргарита Вікторівна, яка разом з графиню Верьовкіною повернулась до гурту.
— Мадемуазель Олена пообіцяла зробити мені намисто з мушлі, але їх у мене замало, треба більше! – на одному духу випалила Саша.
— Не кожна мушля підходить, — запевнила Хелен, з сумом подумавши про те, що її новеньким туфелькам сьогодні прийде кінець, бо пісок і морська вода для атласу не найкраща компанія. – Ходімо, покажу які саме треба збирати.
Хелен простягнула дівчинці руку, і та довірливо вхопилась тоненькими пальчиками за її долоню.
— Тату, а ти? – не поспішала зрушувати з місця дівча.
Оболенський подав дочці руку з іншого боку. Саша засяяла, як сонечко, і підстрибуючи повела своїх супутників до моря. На Хелен посипався цілий град питань про ескімосів, індіанців, вічну зиму, Північне сяйво, піратів, кораблі… Дівчина ледве встигала перестрибувати з одної теми на іншу, наскільки сильно малій Саші все було цікаво.
Глава 8
Олександр спостерігав як малознайома дівиця забиває баки його донці. А Саша захоплено слухає, сиплючи питаннями. Його охопило дивне почуття ревнощів і ніжності. Хелен так щиро і захоплено розповідали дитині про подорожі, про інші народи, сам він ніколи не додумувався скільки всього розповідати малій. Жива цікавість дівчинки до навколишнього світу приємно його вразила.
Американка теж пожвавіла, в її розмові почали зустрічатись англійські слова, так захоплено вона поспішала розповісти Саші наступну байку. Не забуваючи при цьому нарівні з дитиною копирсатись в піску, вишукуючи ракушки. Самі того не помічаючи, дівчата все ближче підбирались до води, перебираючи скарби на лінії прибою. Вітер надвечір став сильнішим, і хвилі зухвало набігали на пісок, пелени суконь і в Хелен і в Саші були замочені, але вони захоплені своєю справою на це не звертали увагу.
Аж ось хвиля видалась аж надто сильною, вона з розгону гепнулась об велику каменюку, що лежала на березі, розсипавшись на безліч бризок. І ці бризки щедро обсипали Хелен і Сашу. Обоє миттю намокли з голови до ніг. Саша залящала, від несподіванки. Стоявша неподалік няня миттю підхопила дівчинку, і укутавши в заздалегідь взяту шаль, повела геть від моря, пояснюючи необхідність переодягтись.
Хелен підхопила забуту корзинку з мушлями, і теж повернулась до берегу. Мокрий одяг обліпив її тіло, і від пориву вітру шкіра вкрилась гусячою шкірою. Добре, що Олександр був за кілька кроків від неї, і не бачив цих деталей, запізніло подумала дівчина. Вона подивилась на князя, і її буквально обдало жаром.
Олександр відверто споглядав її тіло, навіть не думаючи відвернутись.