Хоч і кортіло, бо ж у тітки в Одесі вона раніше не бувала, обмежуючись гостинами в петербурзькому будинку графині.
— Ласкаво просимо, — схилив сиву голову поважний слуга перед дівчиною. – Ваші речі прибули з вами?
— Прибудуть пізніше, — відповіла Хелен, про себе подумавши, що і так зрозуміло, що у легку двоколку всі її скрині не влізуть. Тому й мусила залишити покоївку Джейн в порту придивитись як вантажать речі.
— Тітка чекає на вас у блакитній вітальні, — кивнув головою дворецький. – Я проведу.
— Хвилинку.
Хелен помітила велике дзеркало на одній із стін, і не втрималась щоб не подивитись на себе. В блискучому озері скла, обрамленого бронзовими завитками і листям, з'явилась невисока дівчина в жовтій сукні. Дівчина була худенькою, з тонкою талією, сильною засмагою, набутою за час морської подорожі, і чітко окресленими м'язами на оголених руках – по при свою тендітність Хелен аж ніяк не була домашньою дівчинкою, і полюбляла фізичні вправи: верхову їзду чи керування човном. Ще в минулий її приїзд тітка нарікала, що її руки надто сильні і м'язисті, геть не модні. Але тоді була зима, і цей так званий недолік її зовнішності вдало ховався під довгими рукавами одягу. Окрім невисокого зросту і тренованого тіла дівчина мала горду осанку, густе каштанове волосся, зібране зараз у важкий вузол, і приємне обличчя.
Хелен знизала плечима, швиденько роздивившись себе – виглядала вона на її думку бездоганно, а кому не подобається – то на всіх не вгодиш. Проте звичку слідкувати за своїм виглядом вона набула зовсім недавно, років зо два тому, з минулих своїх відвідин тітки. Дівчина відігнала від себе спогади, які так і роїлись навкруг її голови, з того моменту як вона ступила на українську землю. Не час, тітка чекає. Та й взагалі, все змінилось, змінилась вона, стала дорослішою і розумнішою.
Слідом за дворецьким дівчина пройшла до вітальні, де чекала тітка Настя. Та, моложава пані сорока років, одягнена по останній моді в приталену сукню блакитного кольору, яка вдало підкреслювала її очі, кольору морської хвилі, вскочила на зустріч Хелен.
— Оленко, люба, тебе не впізнати! – вражено промовила тітка, злегка притискаючи дівчину до грудей, і цілуючи в обидві щоки. — la beauté! Je suis choqué! Ти прямо розквітла.
— О, тітонько, я неймовірно рада Вас бачити! – сміючись і шаріючи від компліментів відповіла Хелен, пропускаючи поза вухами ріжучу вухо українську вимову її імені. Настася Яківна випустила Хелен з обіймів, і присіла на кушетку. Хелен послідувала її прикладу, мимохіть відмітивши явно нову оббивку меблів — кремову в золоту смужку, приємну на дотик.
— З листа твого батька я зрозуміла, що ти в Україну на довго, — продовжила тітка.
— Побачимо, — зітхнула дівчина. Батькова ідея видати її заміж неодмінно в Україні дівчині до душі не прийшлась. А все тому, що на придане Іван Якович Долинський, поклав дівчині свій маєток в Херсонській губернії, та нерухомість в самому місті, а також акції в суднобудівному підприємстві. – Я не в захваті від ідеї батька видати мене тут заміж.
— І що будеш робити?
— Розважатись! — посміхнулась Хелен. – Сподіваюсь тут для цього знайдеться приємна компанія. А восени поїдемо в Петербург. До речі, на осінь батько теж перетне Атлантику, він планує це зробити на своєму новому стімботі. Це буде ще й рекламою його підприємства.
— Ваня будує стімботи? – здивувалась тітка.
— А він вам не писав? – Хелен подумала що це на батька не схоже. Після того, як "Клермонт" Роберта Фултона почав курсувати по Гудзону, батько просто помішався на стімботах. Він розповідав про них всім, хто бажав слухати, спочатку пробував будувати кораблі на паровій тязі для місцевого сполучення. потім приклав руку до розробки "Саванни", яка перша перетнула Атлантику. Після успіху "Саванни" будівництво стімботів отримало нове фінансування, і верфі Долинського процвітали. – Тоді готуйте вуха, бо коли він прибуде в Петербург то більш ні про що говорити точно не буде.
Тітка посміхнулась.
— Іван завжди був зацікавлений кораблями. З дитинства.
— Як і Пітер, в цьому батькові пощастило, — відповіла Хелен. – Саме тому я маю спадкувати українські землі, тоді як справжній спадкоємець роду залишається будувати стімботи на верфях Нью-Йорка.
— Отже ти маєш літо і зиму, щоб знайти чоловіка? – змінила тему тітка. – З твоєю зовнішністю і приданим, це буде не складно.
— Правду кажучи, я не збираюсь виходити тут заміж, — легковажно відповіла Хелен. – Я уклала з батьком угоду, по якій я повернусь в Новий Світ, якщо по завершенню сезону не знайду собі чоловіка.
— І Ваня згоден залишити свої землі чужим людям? Адже так і станеться, якщо ніхто із його дітей не буде на них жити, — вражено запитала Настася Яківна.
— Тато мене балує, це правда, але погодьтесь, що виривати мене з із звичного світу, від друзів і рідні, заради шматка землі – це не найкраща ідея.
— А якщо ти все ж закохаєшся? – обмахнувшись віялом, і пригадавши свої юні роки запитала тітка. Бали, корнети і поручики, графи і барони, шампанське, а молоді дівчата такі наївні і сповнені романтизму.
— Це навряд чи, — на мить перед очима дівчини промайнули темні очі і ніби висічене з граніту чоловіче обличчя. Серце пропустило один удар, але вона відігнала від себе це видіння. Чоловік про якого вона думала залишився в Петербурзі. На службі у великої княгині Катерини Павлівни. І навряд чи приїде в Одесу. — Я сюди приїхала розважитись, і тільки.
— Оленко, але ж тобі двадцять років, — округлила очі тітка, сподіваючись, що хоч цей аргумент змусить дівчину всерйоз задуматись про весілля. – По мірках суспільства, ти засиділась в дівках.
— Тітонько, якби я захотіла вже б давно була одруженою, — запевнила родичку дівчина. – Але ж я бачу де справжні почуття, а де спроба прихопити моє придане. Чоловік, який би одружувався на моїх грошах мене не влаштовує. Тому я почекаю.
Хелен не стала говорити, що її нова зовнішність стала для багатьох мисливців за приданим приємним бонусом до її грошей. А ще два роки тому все було не так. Дівчина була на думку франтів надто простуватої зовнішності – очі звичайні карі, волосся сірого кольору, ще й зріст замалий. Взагалі Хелен ніколи не замислювалась над власною зовнішністю. Не відчувала себе якоюсь не такою, допоки не приїхала в Росію. В Новому Світі її оточували братові друзі, чоловіки які з малечку сприймали її як свою подругу, а не як наречену. І дівчина просто товаришувала з ними, не думаючи яке враження у них складається, чи захоплюються вони нею, чи вважають красунею.
Вони вчили її управляти човном, ставити вітрило, з ними дівчина було вільною і щасливою.
Але в Петербурзі вона відчула сповна, що значить бути звичайною. Без родзинки, як посміла висловитись графиня Рядищева, коли думала що Хелен її не чує. Дівчина не користувалась великим успіхом на балах, її танці не були ангажовані на весь вечір вперед. Та Хелен і не переймалась особливо з того приводу, до того злощасного вечору, коли підвернула ногу в саду графині Александрової.
— Ну годі, про мене, — Хелен помітила на невеличкому столику фужери лимонадом, і потягнулась за напоєм. – Розкажіть краще як справи у Маші і її поручика Самойлова?
— Самойлов повіз Машу на води, — обмахуючись віялом повідомила тітка. Марія Верьовкіна, дочка графині два роки тому разом з Хелен дебютувала на балах в Петербурзі, але на відміну від Долинської того року вийшла заміж за поручика Самойлова.
За розмовами минув час до обіду. Хелен випитала всі останні новини про рідню, в замін щедро ділячись історіями життя Долинських в Нью-Йорку. Там у неї залишились мати і батько, і старший брат Пітер. І дівчині майже нетерпілось повернутись додому.
Проте так само як повернутись додому їй ще хотілось подивитись реакцію одного чоловіка на оновлену Хелен. Два роки вона працювала над собою – вчилась фліртувати і зацікавлювати чоловіків, носити сукні, тримати осанку, не бути розмазнею. Коригувала зовнішність – вчилась виділяти переваги і прикривати недоліки, а волосся і взагалі стала полоскати в настоянці каштану, в результаті чого сірі пасма набули прекрасного коричнюватого відтінку.
І її праця приносила плоди – багато хто з колишніх товаришів став частіше відпускати їй компліменти, а Патрік О'Браєн навіть не раз намагався її поцілувати. Хлопець всерйоз був нею зачарований, що тішило дівоче самолюбство. Але його увага не змушувала дівоче серце витанцьовувати в ритмі диких танців рабів з Півдня. Жоден з тих чоловіків, яких вона зустрічала, не викликав у дівчини таких емоцій як Олександр Оболенський. І саме його вона хотіла побачити, мабуть що заради нього дівчина і погодилась на батькову пропозицію погостювати в графині Верьовкіної. Здавалось, що якщо вона ще раз побачить князя Оболенського, то зможе позбутись нарешті своїх почуттів до нього, і зможе жити вільно.
Але ж до поїздки в столицю залишалось ще три місяці, подумала Хелен про себе, знову повертаючись думками до свого теперішнього місця проживання. Тітка щось говорила про свої післяобідні справи. Здається планувала поїздку до модистки.
— Ні, тітонько, я волію відпочити з дороги, — відмахнулась від пропозиції скласти графині компанію Хелен. – Але завтра, я готова втілювати в життя найбезумніші ваші прожекти!
Глава 2
Одеса не тільки порт з жвавою торгівлею, організованою стараннями графа Ланжерона. Одеса ще і місто моди. Зразки нових туалетів доставляють сюди прямо з Парижу. А тканини тут можна придбати швидше ніж в Петербурзі ще й вдвічі дешевше. І звісно працюють тут найкращі модистки, адже граф Воронцов, нинішній губернатор Бессарабської губернії, продовжував впроваджувати політику свого попередника Луї де Ланжерона, заохочуючи переселення в місто вихідців з Франції.
Графиня Верьовкіна, як і кожна поважаюча себе благородна дама воліла одягатись в найкращих швачок. А всім відомо, що кращим в місті був салон мадам Лобаді на Рішельєвській вулиці, у якої одягалась сама Єлизавета Ксаверівна. Ну а ще окрім можливості придбати ексклюзиву сукню, салон швачки був місцем, де можна було дізнатись останні плітки і новини.
— Мon cher, що я тобі зараз розповім! – нетерпляче позиркуючи на лакея, який розливав уху з сотерном по тарілках, заявила Настася Яківна за вечерею.
Тітка їздила в місто, як і планувала, провівши там майже весь час до вечері.